Хоча що таке щастя? Навіть Даль з Ожеговим дають різні тлумачення цьому поняттю, а філософський словник, який про все знає, це питання зовсім обходить своєю пильною увагою.
Інколи Русанов приходив з пачкою індійського чаю — непитущий, алкоголь викликає в нього почуття гидливості — і, наваривши чифірю, давав волю своїм думкам; особливо часто це з ним бувало після укладення чергового договору — він приткнувся до будівельників і бензинників, золота жила, обсяги розпису великі, хороший бізнес.
Найбільше його бентежило те, як можна наладити людей жити в добрі, у згоді зі Словом.
— Рідко кому вдається бути справжньою людиною, — говорив він, сьорбаючи чорний навар хапливими пташиними ковтками. — А що таке людина? По ідеї, це — наближення до Творця, до Отця… Але ж те, що наслідуємо його в окремих речах, не значить, що ми по-справжньому повторюємо Творця. Скількох ви знаєте людей, які шанують свій духовний досвід? Бодай одного назвіть — порадуюсь! Він у людців прудкий, цей досвід духовний, від будь-якої дрібниці може перевернутися: прочитав сьогодні одну книжку — вабить поводитись так, як герой цієї книжки, завтра подивився якесь кіно — хочеться зовсім іншого… Множинність — гріховна, бо ми малі й безвольні, Валерію Васильовичу… Ми живемо в безупинному духовному хитанні, як очерет восени, ми спокійно ставимося до того, що приятель якийсь чи книжка можуть перевернути все у нас усередині, — хіба з такими людьми діло зробиш? Тільки непохитність постулатів! Якщо ми проймемо кожного цими єдиними для всіх іпостасями, дивись, і зрушимо з мертвої точки.
Я слухав його, перебивав мало, бо думав про своє, говорунів побоююсь, літуни, землі не відчувають, від землі йде добровільна дисципліна, а від таких — казарма й концтабір; і все-таки кожна людина — це людина, нехай собі говорить, може, душу облегшити треба. Він же мені нічого, крім добра, не зробив, він мені руки розв’язав для головної роботи, як не вислухати?
А втім, коли він страшенно багровів і вимагав однодумності всіх людей, я нагадував йому про Сталіна, його зарозумілі слова про наше російське довготерпіння, щось бісівське було в цьому — посадив у табори працьовитих та розумних, найчесніших постріляв, і — ось вам — хороший народ, бо все переносить… Взагалі про Сталіна я думаю з жалістю: воістину, дорвався чоловік — силою випадку — до вищої влади, був спочатку оточений блиском талантів, тому й жив у страху, постійно чекаючи кінця своєму царюванню… Через те, мабуть, і зробив ставку на бюрократів, які йому — за пакети — служили вірою й правдою… А він їх з грязі в князі вивів, у нас у Кряжівці був дядя Стьопа, працювати не любив, здебільшого горло на зборах дер, то його, голубчика, в тридцять сьомому спочатку головою колгоспу поставили, а згодом у виконком перевели, а в тридцять дев’ятому він уже в обласній партії секретарствував, а в війну став заступником наркома, хоч і дурний, як пень, а — спритний, нутром розумів, що треба кричати, де й коли… Отакі й тримали країну… Висуванці… Але — безсребреник був… Дітей — Ваню і Колю — виховував строго, ніякого тобі баловства, проте наша дорога в пекло вимощена їхніми благими намірами, чим же іще?!
— Ах, люба душа, Валерію Васильовичу, — швидко, немовби в нього були заготовлені відповіді на всі випадки життя, озвався Русанов, — моральні іпостасі нашого життя ніхто не може виправити, крім творця. Закони моралі не можна ні змінити, ні поліпшити… Вони існують? Так, існують. Отже, обов’язкові для кожного… Адже Сталін не всіх розстріляв; тих, хто вірував, наслідуючи волю його, — возвеличував…
— Невже?! Он нарком зовнішньої торгівлі Розенгольц навіть після того як його до розстрілу присудили, кричав: «Хай живе товариш Сталін!»
— На те він і Розенгольц, — усміхнувся Віктор Микитович. — Мене це не дивує… Однак я не позбавляю його права на каяття, яке завжди щире… Але ми тепер позбавлені цього привілею, надто багато людців розплодилося, особливо чужих, далеких нам порід, ось що тривожно… Курортник, який заплив у море на маленькому човнику, теж самотній, але в його душі живуть усі ті, кого він любить… А от коли настає душевна самотність, коли тебе — злими чарами — відторгнуто від того, хто створив нас, тоді починається трагедія… Це особливо властиве нам, художникам: талант розвивається в пустельній самотності, тільки характер — у сутичці з подібними до тебе…
Слухаючи його, я ще більше проймався вірою в те, що роблю. Я мріяв намалювати самотність і вітер, але часом висновки Русанова бентежили мене своєю обмеженою жорстокістю.
Не можу сказати, що я був зовсім спокійний, поки працював у команді Русанова, всередині щось давило, але я одержав право на ту роботу, про яку мріяв, проте все закінчилося, коли до мене прийшов Іван Варравін…