VI
«Головне управління карного розшуку полковникові Костенку В. М.
Рапорт
Вийшовши з квартири, Завер подався до бібліотеки Леніна, де замовив книжку про ювелірів Європи. Зробив кілька виписок і спустився в буфет. Подзвонив по телефону, розмовляв з якоюсь Глафірою Анатоліївною протягом п’яти хвилин, розповідаючи, зокрема, про ювелірні аукціони в Швейцарії, де «Фаберже» ціниться дуже високо. Пообіцяв скласти список найунікальшших діамантів і провести порівняльну експертизу з нашими ювелірними виробами і запевнив: «Ах, про що ви, Глафіро Анатоліївно, я це роблю без будь-якої користі, і не принижуйте мене, будь ласка! Дозвольте старому ветеранові відчути свою потрібність перебудові, я живу нею, як і вся країна!»
Після цього купив вінегрет і чашку кави з молоком, поснідав і поїхав на Київський вокзал. Біля приміських кас, коли купував квиток, до нього підійшов невідомий чоловік, огрядний, у сірому костюмі, блондин з голубими очима, ніс прямий, підборіддя вольове, трохи випнуте, особливих прикмет на обличчі немає. Оскільки біля кас було багато людей, нам не вдалося сфотографувати предмети, якими обмінялися Завер і невідомий. Але безперечно те, що Завер передав предмет у формі конверта. Невідомий віддав йому предмет значно більший за розміром, що нагадував книжку, його Завер швидко поклав у свій портфель.
Невідомий із Завером ні про що не розмовляв і, вийшовши з натовпу, поспішив на стоянку таксі, сів у автомобіль ММТ 42–19 і поїхав на Фрунзенську набережну, будинок 42. Попросивши таксиста почекати його, ввійшов до під’їзду. Наші співробітники зразу ж зайшли у двір, встановивши, що чорний вхід з цього під’їзду забитий. Годину ми чекали невідомого, але він так і не з’явився. Тоді я вирішив перевірити під’їзд. Виявилося, що двері на горище легко відчиняються і по горищу можна пройти до інших під’їздів, де є чорний хід у двір.
Після дванадцяти годин спостереження за під’їздом ми дійшли висновку, що невідомого упустили.
Капітан Коров’яков».
VII
Я, Іван Варравін
— Здрастуйте, це з редакції… Можете мене з’єднати з товаришем Чуріним?
— У товариша Чуріна нарада.
— Коли подзвонити?
— Приблизно через годину.
— Це як зрозуміти — «приблизно»? Без десяти? О першій десять?
— Близько першої.
Голос у секретаря був трохи роздратований, хоч я відчував, як жінка бореться з характером; мені здавалося, вона ось-ось зірветься на звичний крик у комунальній кухні, Смішно, у нас комуналок стає менше, а в Нью-Йорку навпаки: на летючці наш власкор розповідав, що зараз багато мешканців Манхеттена, де невеличка двокімнатна квартирка коштує не менш як шістсот доларів на місяць, пускають квартирантів — все ж не так багато платити.
Близько першої секретар відповіла («секретарка» — негарно, продовження одностороннього «ти», панська неповага до професії), що товариш Чурін поїхав у Держплан, та коли в мене невідкладна справа, можна подзвонити його помічникові, товаришу Кузінцову, він не відмовиться допомогти, любить пресу.
Дуже добре, що він любить пресу, подумав я, але перед тим як просити Кузінцова допомогти мені організувати зустріч з його босом, треба поїхати в «Економічку» і поговорити зі старим Маркаряном.
Коли я був зовсім молодим (по-моєму, молодість закінчується в двадцять шість років, вік загибелі Лермонтова), у мене була дурна звичка йти напролом; я був упевнений, що система запитань, підготовлена напередодні розмови з людиною, яка мене цікавила, дає мені змогу прийняти абсолютно точне рішення. Разів зо два я добряче провалився, — розписав пройдисвіта, як борця за справедливість, а чесну жінку, але, мабуть, закомплексовану (коли пила чай, лікті держала майже коло пупка, це свідчило про її замкнутість, не руки, а якісь роботи) висміяв, як ретроградку; відтоді я на все життя зробив висновок: тільки надмірна інформація, зібрана по крихтах, а не породжена власними емоціями, може стати основою для хоч якоюсь мірою серйозного аналізу.
На жаль, у нас немає довідників типу американських «Ху із ху»[4], тому доводиться шукати знайомих тієї людини, яка тебе цікавить. Підкрадатися, мацати з усіх боків, задовольнятися натяками; а проте ми вміємо читати поміж рядками і розуміти мовчання співрозмовника — прикрий привілей, традиція, будь вона неладна! Коли я готував матеріал про те, як місцева влада душить приватника (звідки у нас це дике слово? Без приватного немає загального; приватне — це особисте), хтось порадив піти в «Економічку» до Маркаряна: людина, яка має феноменальну пам’ять, аналітик, невдаха пера, але як ніхто інший знає хитросплетіння зв’язків у нашому чиновницькому світі.