— А скільки днів кладете на те, щоб його поламати?
— Я боюся слова «ламати», товаришу Варравін, — відповів Кузінцов після довгої паузи. — Ви вже не застали ломок. А я їх пережив. Борони боже від крутих ломок, ліс не рубають, а тріски летять…
— Ваша заробітна плата залежить від успіху галузі?
— Аж ніяк! Щоквартальну премію для службовців сяк-так натягуємо, але прямого зв’язку немає, це питання у процесі дослідження… Може, вас цікавлять конкретні епізоди? Я готовий допомогти по змозі, якісь імена — передовики чи ті, що відстають, злодюги, аналіз їхньої діяльності, — ми уважно стежимо за тим, що відбувається в галузі.
— Мене цікавить справа інженера Горенкова…
— Кого, кого? — лоб Кузінцова вкрили зморшки. — Горенкова? Допоможіть мені, щось крутиться в голові, а згадати не можу.
— Був у вас такий начальник тресту в Загряжську…
— А, це той, що сидить?! Проворний хазяїн, але, знаєте, хапуга найвищої марки, прямо-таки бізнесмен з Нью-Йорка, акула…
— А чому його підтримував ваш шеф?
— Та ніколи він його не підтримував, — відрубав Кузінцов. — Його інша людина підтримувала.
— Можете назвати цю людину?
— Шкода, звичайно, але — назву. Кузінцов, Федір Хомич, його підтримував, ваш покірний слуга… Я його й назвав кандидатом у начальники тресту, я й наказ на нього писав…
— А товариш Чурін?
— Та, бачте, я ж тут працюю двадцять три роки, тут захистився, як-не-як доктор, чим високо пишаюсь, тут пройшла половина мого свідомого життя, так що мені в колективі вірять.
— Значить, ваш бос підписав наказ про призначення, нз зустрівшись з Горенковим?
— А навіщо? Я ж зустрічався… Мені, — пробачте за те, що повторююсь, — колегія міністерства вірить… У технічному відділі його приймали, в кадрах також… Я з ним два дні просидів над плановими завданнями, визначили загальну стратегію, обговорили вузлові питання, та хто міг знати, що він почне диктаторське свавілля?
— Ви дали йому санкцію на початок експерименту по самофінансуванню і самооплаті?
— Злочинець завжди шукає, на кого б скласти гріх… Та й потім, я не маю таких уповноважень…
— А хто ж міг дати йому такий дозвіл?
Кузінцов знизав плечима:
— Міністр, колегія, Чурін, нарешті… Але ж Горенкова було затверджено в опитувальному порядку, наказ пустили по колу…
— Тобто товариш Чурін таких санкцій йому не давав?
Кузінцов заперечливо похитав головою:
— Ні. До Чуріна йдуть через мене, я був би в курсі…
— Отже, хтось з двох бреше, — підсумував я.
— Горенков або я? — Кузінцов поправив на переніссі дужку окулярів. — Вас так треба розуміти?
— Горенкову віри нема, він засуджений, — сказав я. — Або брешете ви, або Карімов з Ради Міністрів республіки… Він запевняє, що Чурін приймав Горенкова, високо хвалив і розмовляв з ним про експеримент…
VIII
Кузінцов Федір Хомич
«Невже почалося, га? — подумав він. — Так, мабуть. Ну то й що? Ніхто не гарантований від судових помилок. Я не наслідив анітрохи — Горенкова посадили в результаті ревізії місцевих контролерів».
… Жахливість перемін, які насувалися, Кузінцов зрозумів перший, коли ще в' міністерстві ніхто не відчув того зловісного, неприйнятного для служивих людей, що було приховано в поняттях «перебудова», «госпрозрахунок», «демократія», «гласність».
Він шкірою відчув, що ці — здавалося б, пропагандистські, — терміни насправді означають для нього кінець прекрасної пори життя, спокійного і надійного, коли все було вивірено і наперед визначено.
Будь-який візит міністра союзної республіки, котрий приїздив двічі на рік пробивати фонди й коректування до плану, супроводжувався подарунками — хто кришталеву вазу вручить, хто ящик з вином, хто набір копченостей. Ні про який хабар і мови не було, просто в нас з давніх-давен ведеться приїздити до першопрестольної з гостинцем, хто ж інакше посміє нагрянути в гості, хіба що нехристи та пронози. Заступники міністрів з республік приїздили частіше, разів по три, а то й по чотири, — теж не з порожніми руками, не кажучи вже про начальників главків і трестів. Питання про санаторії у Прибалтиці чи на Кавказі для вірних друзів і потрібних контактів вирішувалися по телефонному дзвінку в республіканські міністерства; в свою чергу потрібні люди в боргу не лишалися: чи медицина, чи ширвжиток, свіже м’ясо, солона риба, крабики всілякі, сприяння дітям приятелів при вступі до інститутів, влаштування своїх людей в закордонні відрядження. Причому все робилося по-дружньому, без ніяких тобі такс, люди самі знають, що у нас в ціні, почуттям вдячності народ, слава богу, не обділений, з молоком матері всмоктав: не віддячити благодійникові — гріх! Зимові чобітки чи там якийсь завалящий японський двокасетиик у будь-якому закордонному кооперативі для спеціалістів коштують сущу дрібницю — відстали, ох, відстали, ніде правди діти, — а тут потрібні великі сотні, та звідки їх узяти, коли відслинюють двісті карбованців на місяць, хоч яка б у тебе премудра голова не була.