… Кузінцов устиг захистити докторську за місяць до того як у науці почалася реформа: спасибі Чуріну, той організував у БАК листи будівельників, спробуй не прислухайся до думки робітничого класу, тим паче, що дисертація була присвячена управлінській реформі; а втім, написав він її двадцять років тому, після проголошення Косигіним Щокінського експерименту, та коли експеримент задавили — не та людина проголосила, — довелося покласти роботу в стіл. Публікував статті й огляди, накопичував науковий капітал, здебільшого виступав в обласній пресі, у тих регіонах, де розгорталися найграндіозніші проекти. Потім, стежачи за тим, як у країні поширювався патріотичний рух за збереження старовини й шанобливого ставлення до народної пам’яті, особливо під час підготовки майданчиків для нових комплексів, відчув: ось воно! Треба негайно переорієнтувати дисертацію, дописати розділ про необхідність координації будівельних робіт з істориками, археологами, творчими спілками.
Будучи природженим холодним логіком, Кузінцов насамперед думав про майбутнє, питання, пов’язані з тим, що минуло, його не бентежили, однак він точно вичислив, що блок з носіями ідеї шанобливого ставлення до вітчизняної історії вигідний йому; ідею підтримують відомі вчені, художники, письменники, громадські діячі, такі люди потрібні, в бізнесі нічого не тямлять, довірливі — за ними, як за кам’яною стіною.
Почав придивлятися до тих, хто став на чолі неформального товариства охорони пам’яті «Старовина»; зупинився на доценті Тихомирові — людина досить дивна; істеричний, але чіпкий і спритний; до того ж — трибун, уміє запалювати молодь; його підтримка — в сприятливий момент — може виявитися безцінною. Правда, Кузійцова трохи непокоїла національна зашореність доцента: він категорично відкидав досвід нової архітектури, запропонований литовцями та вірменами, вважав за недоцільне запозичувати його: «Досить, натерпілися з Корбюзьє»; хворобливо сприймав роботи Зураба Церетелі в Москві: «Є Грузія, нехай там і експериментує!» Кузінцов розумів, що російська інтелігенція безперечно осадить його. Якщо він і надалі не зможе контролювати себе, дотримуючись рамок пристойності, то, мабуть, рано чи пізно його переоберуть, але Кузінцов твердо знав: треба рибку ловити, поки ловиться, поки в руках у людини сила. Вирішив покотити пробну кулю, щоб усе стало на свої місця: чого-чого, а цього чиновницьке життя навчило його добряче.
Унікальний петровський штоф з важкого кольорового скла і набір склянок, зроблених за спецзамовленням в експериментальній майстерні міністерства, Тихомиров прийняв легко, з дитячим захопленням: «Хоч і не люблю цього монарха, але відношу себе до числа тих, хто не викреслює персонали з вітчизняної історії… Вважаю конче потрібним пропагувати не тільки радищевську подорож, але й зустрічну, пушкінську, з Москви у Петербург… Та й про Пуришкевича слід судити не лише по його промовах у Думі, а й по тому, що він зробив в ім’я Росії разом з Юсу новим і великим князем Дмитрієм, прибравши Распутіна… А коли вже Герцен у нас у такій пошані, то чому замовчуємо Хом’якова з Аксаковим? Однобока інформація — штука небезпечна, негоже схилятися тільки перед домашніми гегельянцями! Своїх мислителів, слава богу, немало, є чим пишатися, і треба ще подивитись, хто на кого більше впливав — ми на Європу чи вона на нас».
Прочитавши дописаний Кузінцовим розділ, Тихомиров запропонував уключити кілька рядків про діяльність секретаря ММК Лазаря Моїсейовича Кагановича («він не «Мойсейович», наші теж зустрічаються «Моїсейовичі», неодмінно поставте «ї», це необхідне уточнення — людина, позбавлена відчуття грунту, хасид»). Кузінцов зазначив, що в такому разі треба писати й про Сталіна з Молотовим, які очолювали ЦК і уряд. Тихомиров відмахнувся: «Вони були іграшками в його руках, до того ж Молотов одружився з Поліною Соломонівною, самі розумієте, куди тягнеться парость». Кузінцов уписав кілька натякаючих цитат з виступів кількох істориків архітектури; на відкриту конфронтацію не наважився — невідомо ще, куди воно далі повернеться.