Коли Тихомиров ненароком зронив, що ніде закінчити замовлену статтю, дома шумно, приїхали родичі, Кузінцов улаштував його в Прибалтиці, в тихий будинок відпочинку; система зв’язків з потрібними людьми все ще функціонувала, хоч довелося попросити в доцента офіційне клопотання на бланку — раніше такі дрібниці вирішувалися телефонним дзвінком, нічого не вдієш, дань часові; все встановиться, кілька років мине, пилюка вляжеться, повернемося на круги своя, аби зараз удержатись, аби не дати порватися ланцюгу, один за всіх, всі за одного, інакше не можна…
Через місяць Тихомиров повідомив, що його помічник, чудовий спеціаліст з російської кераміки і фарфору Савенков, не має ніякої серйозної виробничої бази: «А на ньому ж лежить величезна відповідальність — відновити втрачені орнаменти, секрети малюнка, все те, що становило гордість наших майстрів». Кузінцов ураз запропонував замкнути Савенкова на експериментальну майстерню Гуревича в Москві, творять чудеса, прекрасна техніка, щойно закупили у ФРИ.
Тихомиров похитав головою: «Довірлива ви душа, Федоре Хомичу! Та хіба можна віддавати відновлення нашого фарфору Гуревичу? Ні, краще вже ми в Сибір подамося, є люди, котрі підтримають нас і словом і ділом; національним мистецтвом мусить займатися своя людина… Ні, ні, я не схильний до забобонів, хай собі Гуревич працює, але не варто йому входити в наше підприємство, хай займається сучасністю, коли ви впевнені, що він робить це чесно й на благо суспільства».
Кузінцов відповів тоді, що є база в Поволжі; правда, коштуватиме значно дорожче: і транспортні витрати, і розміщення спеціалістів, та й погодження пройде важче — місцева влада дуже ревнива до столичних вторгнень, — доведеться походити по коридорах адміністрації.
Тихомиров на це засміявся: «Ніякого ходіння не буде, скажіть, хто має підписати папір і на чиє ім’я… До речі, як прізвище поволзького директора? Потапов? Добре. А як звати його дружину? Її дівоче прізвище? Викова? Годиться. Я не шовініст і шаную мистецтво всіх народів — у кого воно історично існувало, — але, погодьтеся, смішно було б, якби англійців учив театрального мистецтва російський режисер!»
Кузінцов хотів був заперечити — англійці й досі вчаться у Станіславського, Мейєрхольда, Вахтангова і Таїрова, та збагнув, що робити цього не слід: часом, коли мова заходила про національне, обличчя доцента ціпеніло, вкривалося дрібними старечими зморшками, очі завмирали, ставали якимись водянистими, прозорими, немовби наповнювалися невиплаканими слізьми; співрозмовника в такі хвилини Тихомиров не чув, говорив з маніакальним устремлінням, ніби продовжуючи з кимось давню суперечку, яку ніяк не може закінчити.
Папір, продиктований Кузінцовим, той підписав у всіх інстанціях за три дні — просто неймовірно; помітивши неприховане здивування на обличчі Кузінцова, засміявся:
— Любий Федоре Хомичу, все це не штука… Дайте час, развернемось так, що всі бар’єри зламаємо! Ми ще своєї хвацькості не показали світові, зачекайте — покажемо, гучно покажемо…
Підписи на папері свідчили: Тихомиров має такі виходи, про які Кузінцов і мріяти не може, хоча він за довгі двадцять три роки служби в своєму невеличкому кабінетику, оббитому теплими дерев’яними панелями, обріс зв’язками з усіма міністерствами.
І зараз, аналізуючи розмову з Варравіним, він раптом ясно зрозумів, що погасити справу з Горенковим у зародку може лише одна людина — доцент Тихомиров.
Вислухавши прохання Кузінцова про зустріч, Тихомиров відповів, що вдень буде зайнятий, зустріч з архітекторами, складання плану заходів «Старовини» на літні місяці, отож звільниться не раніше сьомої; згоден прийти.
Кузінцов попередив, що о сьомій стоятиме біля входу.
— Ні, ні, ні в якому разі, Федоре Хомичу! Я можу затриматись, а ви чекатимете у вестибюлі, мені буде дуже незручно, замовте перепустку — боюся відчувати себе невільним у часі.
… Кузінцов вийшов на вулицю, не поспішаючи пройшовся по місту, роздумуючи про те, як би не злякати Тихомирова. Якщо збрехати в малому — доцент відчує це своїм внутрішнім локатором; а втрата такого контакту непоправна; не дай боже стати його ворогом — з його зв’язками зімне в момент, а він піддається настрою, інтригабельний, жіноча натура, від палкої приязні може миттю перейти до лютої ворожнечі. Та й про все з ним розмовляти не можна, є певні речі, про які і самому собі краще не признаватися, інакше іржа роз’їсть душу, загинеш від повсякчасного неспокою. Недаремно хворі на рак інтуїтивно відкидають саму можливість хвороби; на Заході люди безжалісні, лікарі там відкрито говорять пацієнтові, що в нього рак, але ж не кожному дано пережити такий стрес, не всяка правда бажана людині, у цьому з Горьким можна погодитись, дійсно, є правда, що вбиває на смерть… Он Хрущов відкрив правду на двадцятому з’їзді, ну й що з того? Скільки душ покалічив… Зробили Сталіна богом, нехай би й лишався ним, все одно вбитих не воскресиш, та чи й треба? Наша людина без святої віри в авторитет верховного вождя жити не може, така вже історія — як не крути! Нам потрібні пряник, страх і батіг; усякі демократії не для нашої душі — шкода, що про це відкрито не можна сказати, зразу книжку відберуть, а куди без неї?! Учителем в ПТУ? Та й там не приймуть, якщо згори дзвінка не буде; випав з номенклатури — поминай, як звали, була людина — нема! А нинішні вибори керівників? Хіба ми готові до цього? Треба поступово, десятиліттями підводити наш народець до такого, а тут: раз, два, і — валяй! Страху немає, руки тягнуть хто куди, свавілля… Івана Грозного пам’ятаємо, тому що боялися, а хто віддасть належне Олександрові Другому — визволителю, який підписав рескрипт про волю селян? Та ніхто не пам’ятає його! Підняли, бідолашного, бомбою, розірвали на шматки — демократії дихнули! При Миколі Першому не наважилися б, декабристів так скрутив, що десятиліттями ніхто й пікнути не смів, еліта жила в радості, а мужикові що треба? Хліб мав, молочка перепадало, навіщо нав’язувати всім те, чого ти вже досяг і до чого тебе допущено.