— Задумувався. Але мені це вирішувати важче, ніж вам.
— От ми з вами й підібралися до головної проблеми, яка зветься «особистість». Знаєте, хто зараз сидить в колоніях нашої автономної республіки? Нарівні з шахраями — найсміливіші торговельні працівники, будівельники і директори радгоспів. Вони не до вподоби бюрократичній броні, мислять по-своєму, приймають свої особисті рішення, а цього апарат не любить, йому зручні покірні виконавці, і не більше. Але ж особистість неможлива без гарантій… Свого часу я написав доповідну записку. Мені відповіли, що це загальні міркування. Де реальні пропозиції? Я вніс реальні пропозиції створити у нашій республіці індустрію туризму — як радянського, так і іноземного. А мені — немає фондів на будматеріали для готелів. Я заперечив: «Дозвольте нам укласти угоду з іноземними фірмами». — «Надішліть документацію». Надіслав. Через три місяці одержав відповідь: «Необхідно обчислити позиції». Обчислив, хоч завжди керуюсь ленінською фразою: «Головне вв’язатися в бійку, а там видно буде». Поки що мовчать. Якби іспанські й французькі бізнесмени стільки років витрачали на вивчення й обрахунок документації, не бачили б вони туристського буму, який дає сорок процентів державного бюджету… Запропонував ліквідувати в нашій республіці овочеві бази — непотрібний, громіздкий посередник; чи передати їх радгоспу, що уклав прямий договір з торгівлею, або ж торгівлі. — «Пришліть документацію і міркування про працевлаштування персоналу оптових баз». Послав, жду.
— Але ж це саботаж перебудови, — сказав Варравін.
— Фраза Йосифа Віссаріоновича, — заперечив я. — Найлегше винести безапеляційний вирок, але чи піде це на користь справі? Я знаю наші міністерства, главки, трести; у людей багато розумних пропозицій, але — мовчать! Чому? Бояться? Чи соромно проситися на прийом до прем’єра — нескромно? Раніше чекали виклику; настав час реальної справи — не готові, завмерли… То ми вас триста років у ярмі тримали, то російсько-німецькі государі — вас разом з нами, то Сталін навчав гвинтиковій механіці беззаперечного виконання наказу, спущеного згори, — не до ініціативи… Я читав у газеті пропозицію: звільнити перші поверхи від численних дрібних організацій, щоб здавати їх в оренду під кафе, танцзали, клуби за інтересами, — живі гроші пішли б Радам депутатів… Відповідь одна і та ж: «А куди подінемо людей, які працюють в непотрібних організаціях?» Ініціатива, право на індивідуальний труд — усе чудово… Але чому досі немає дозволу на реєстрацію кооперативних будівельних фірм? — «Шабашники за довгим карбованцем поженуться, держава залишиться без робочих рук». — «То не забирайте фонд заробітної плати у будівельних трестів. Якщо робітник державного підприємства одержить не лише свою заробітну плату, а й ту, що призначалася для його колеги, який пішов у кооператив, він же гори зверне… На чому завгодно можна зекономити, тільки не на оплаті хорошої праці…» Ну й що? А нічого… Вніс пропозицію дозволити будівництво кооперативних лікарень і клінік. — «Не замахуйтесь на безплатну медицину, це досягнення соціалізму!» Виходить, кооперативну квартиру можна будувати, а лікарню — ні? Безкоштовне житло — теж завоювання соціалізму, але ж доведеться скоригувати питання про оплату, — звичайно, піднявши заробітну плату або ж допомагаючи людям одержувати додатковий заробіток…