— Ви чесно говорите, — мовив Варравін. — Спасибі вам за це.
Не скажу, щоб мені були байдужі ці його слова, ні. Вони були мені приємні. Тому я й продовжив:
— А тепер про Горенкова… Коли опублікували проект закону про соціалістичне підприємство, він скликав нараду, попросив відділ праці й зарплати, плановиків і постачальників принести всі постанови й накази, якими ті керувалися. Принесли сотні папок. І він, подивившись на них, кинув: «На макулатуру! Це злочин — у наш час жити заборонами сорок шостого року!» Скільки ж посипалося на нього скарг! Головний плановик подав у відставку, перевівся в інший трест і почав строчити в усі інстанції: «Самоуправство». Писав і мені. Я особисто очолив комісію, наклеп відмів. Але ж крім мене існує ще немало інстанцій… А взяти справу з розписом Палацу культури, що його він здав на сім днів раніше строку… Москва виділила йому на це сто тисяч; Горенков звернувся в місцеве відділення Спілки молодих художників, підписав з ними договір на двадцять тисяч — і хлопці щасливі, і його колектив, тому що на зекономлені гроші він побудував тридцять садових будиночків і преміював ними передовиків. Негайно з’явилися контролери: «Де економія, чому не думаєте про державні інтереси?» — «Держава — це ми». Хіба таке прощають? «Перевищення преміальних фондів, самоуправство, економічне свавілля, в місті зарплату нічим платити, а він будинки роздає!» — «Працюйте, як наш колектив, — буде чим платити зарплату!» Оце вам відповідь. Словом, коли я був у відпустці, його заарештували, за місяць встигли зламати слабаків, ті дали показання, а Горенков на суді не промовив жодного слова: «Розбирайтеся без мене». Образився. А в бійці ображатися не можна. І його зім’яли. А втім, не його — тенденцію. І це дуже тривожно…
— Ви готові й далі боротися за Горенкова?
— Безперечно. На будь-яких рівнях. Однак, гадаю, ви розумієте, що це непросто: на багатьох ключових посадах сидять ті ж самі люди, які ревно служили концепції Леоніда Ілліча і вірного йому Михайла Андрійовича. І все-таки я готовий, тому й подав у відставку, щоб не робили закидів: мовляв, тисну авторитетом.
III
Я, Іван Варравін
У кімнаті для побачень я сидів уже десять хвилин; загратоване вікно, пригвинчена до підлоги табуретка і обшарпаний канцелярський стіл, більше нічого. Я звик до того, що такі меблі, як правило, скрипучі й хисткі, писати незручно, а писати, мабуть, доведеться багато, тому приладився коліньми, заздалегідь спробувавши, як можна буде працювати, але, на мій подив, маленький столик був немов убитий у підлогу, анітрохи не хитався. Хоча нічого дивного, подумав я; у кожній колонії є слюсарні майстерні; недоробки місцевої промисловості надійно виправляють за гратами; саме час внести пропозицію: «Створимо кооперацію між промисловістю й тюремним відомством»: колонії, як проміжний етап між фабричними нехлюями і вимогливим покупцем, — стопроцентна гарантія якості.
Сержант увів до кімнати невисокого чоловіка в бушлаті; тупорилі черевики, нога, порівняно із зростом, велика, сорок четвертий розмір; радянські джинси з випнутими колінами, поштопаний светр домашнього в’язання (дружина з ним розлучилася: «Будь він проклятий, ніколи не прощу того, що він зробив, дітям ненависть заповідаю і онукам»); обличчя легко запам’ятовується; срібна сивина — так деякі жінки фарбуються, — підборіддя з ямочкою, запалі щоки й пильні очі прозористо-зеленого кольору.
— Ви Горенков Василь Пантелійович? — спитав я, зніяковівши від самого запитання, надто вже воно було нерівним, начальницьким.
— Я, — відповів Горенков, ледь посміхнувшись.
— Мене прислали з газети… Ми розбираємося з вашою справою…. Я тиждень працював у міській прокуратурі.
— У вас сигарети є? — перепинив він мене. — Угостіть, будь ласка.
Я простяг йому пачку «Яви», він закурив:
— Те, що там працював чужий, я зрозумів позавчора: викликав помічник прокурора, запропонував пройти медичне обстеження, «ми вас зактуємо»… В мене підозріння на туберкульоз, є підстави випустити… Але, самі розумієте, я звідси по-доброму не вийду, лише тоді, як позбавлять громадянства й вишлють…
— Вас тут на яку роботу поставили?