Вона схрестила руки на грудях.
— Добре.
Неджа повільно кліпнув і втупився поглядом кудись над водою.
— Колись я вже розповідав тобі, що мав ще одного брата. Його звали Мінджа.
Жинь запитала:
— Яким він був?
— Веселим, — сказав Неджа. — Пухкеньким, галасливим, неймовірним. Він був улюбленцем. Він був такий енергійний, що мало не сяяв. Перед тим, як мати народила його, у неї сталося два викидні, але Мінджа був бездоганним. Він ніколи не хворів. Мати його обожнювала. І постійно обіймала. Вона одягла йому на руки та ноги стільки золотих браслетів, що він дзенькотів, варто йому було ступити крок. — Неджа здригнувся. — Їй варто було двічі подумати. Дракони люблять золото.
— Дракони, — повторила Жинь.
— Ти сказала, що слухатимеш.
— Вибач.
Неджа був хворобливо блідий. Його шкіра стала майже прозорою. Жинь могла роздивитися під щелепою сині вени, які перехрещувалися зі шрамами.
— Ми з братами і сестрою все дитинство гралися біля річки, — сказав він. — Кілометра за півтора-два від входу до цього каналу є грот. Це підводна кристалічна печера, про яку слуги любили розповідати історії, але батько заборонив нам заходити до неї. Тому, звісно ж, ми понад усе хотіли її дослідити.
— Якось, коли Мінджі було шість, наша мати захворіла. Батька в той час викликали до Сінеґарда за наказом Імператриці, тож слуги не приглядали за нами так ретельно, як мали б. Дзіньджа був у Академії. Муджа за кордоном. Тож відповідальність наглядати за Мінджею лягла на мене.
Неджин голос надломився. Його очі були порожні, замордовані. Жинь більше не хотіла нічого чути. У неї вже була хвороблива підозра, до чого все хилилося, вона не хотіла, щоб це промовляли вголос, бо так це стало б правдою.
Їй хотілося сказати Неджі, що все гаразд, що він не мусить їй розповідати, що вони вже ніколи про це не говоритимуть, але він говорив усе швидше і швидше, немовби боявся, що слова заглибляться в нього, якщо він зараз же їх не вихлюпне.
— Мінджа хотів… Ні, це я хотів дослідити той грот. Це від початку була моя ідея. Це я вбив її Мінджі в голову. Це була моя провина. Я мав би бути розумнішим.
Жинь потягнулася до його руки.
— Неджа, тобі не обов’язково…
Він відмахнувся від неї.
— Можеш, будь ласка, заткнутися й бодай раз просто вислухати?
Вона замовкла.
— Він був найпрекраснішою істотою, яку я коли-небудь бачив, — прошепотів Неджа. — Це мене й налякало. Кажуть, що члени дому Їнь вродливі. Це тому, що дракони — як красиві речі, бо дракони справді красиві і вони створюють красу. Коли він з’явився з печери, я думав лише про те, які яскраві в нього лусочки, які прекрасні форми, який він чарівний.
«Але драконів не існує, — відчайдушно подумала Жинь. — Дракони — це лише вигадки».
Правда ж?
Навіть якщо Жинь і не вірила у розповідь Неджі, вона вірила в його біль. Він був написаний на його обличчі.
Багато років тому щось і справді сталося. Вона просто не знала, що саме.
— Такий красивий, — пробурмотів Неджа, стиснувши кулаки так, що кісточки побіліли. — Я не міг відвести погляду. А потім він з’їв мого брата. Зжер за лічені секунди. Ти колись бачила, як їдять тварини? Брудно. Жорстоко. Мінджа навіть скрикнути не встиг. Однієї миті він був там, тримався за мою ногу, а вже наступної від нього лишилася тільки кров, рештки й білі кістки, а потім зникли й вони. Але мене дракон відпустив. Він сказав, що для мене має дещо краще. — Неджа зглитнув. — Він сказав, що дасть мені дарунок. А потім заявив на мене права.
— Мені так шкода, — сказала Жинь, бо не знала, що ще можна сказати.
Неджа її немовби не почув.
— Мати воліла б, щоб того дня помер я. Я сам волів би тоді померти. Я волів, щоб то був я. Але навіть бажання померти було егоїстичним із мого боку, бо ж якби помер я, то Мінджа вижив би і Володар Дракон прокляв би його так, як прокляв мене. Він торкнувся б до нього так, як торкнувся до мене.
Жинь не посміла запитати, що це означало.
— Я тобі дещо покажу, — сказав він.
Вона була надто приголомшена, аби що-небудь сказати. І могла лише дивитися, вражена, поки він тремтливими пальцями розстібав застібки на туніці.
Неджа скинув одяг і розвернувся до неї спиною.
— Бачиш це?
То було його татуювання, малюнок дракона в синьо-срібних тонах. Вона вже бачила його раніше, але він цього не пам’ятав.
Розмірковуючи, Жинь провела вказівним пальцем по голові дракона. То це через татуювання Неджа завжди так швидко зцілювався? Здавалося, він міг пережити що завгодно: серйозну травму, отруйний газ, потоплення.
Але якою ціною?
— Ти сказав, що він заявив на тебе права? — лагідно промовила вона. — Що це означає?
— Це означає, що мені болить, — сказав він. — Кожної миті, коли я не з ним. Немовби якорі впиваються в моє тіло, немовби мене тягнуть у воду цими гаками.
Знак був не схожий на шрам майже десятирічної давнини. Він здавався запаленим, шкіра Неджі пашіла яскраво-багряним. Від відблисків сонця дракон немов коливався на м’язах Неджі, протискаючись дедалі глибше в його плоть.
— А якби ти повернувся до нього? — запитала вона. — Що з тобою сталося б?
— Став би частиною його колекції, — сказав Неджа. — Він робив би зі мною все, що заманеться, вдовольнився б цим, і я ніколи не зміг би піти. Я опинився б у пастці, бо сумніваюся, що можу померти. Я пробував. Різав зап’ястки, але жодного разу не стікав кров’ю до того, як рани загоювалися самі собою. Стрибав із Червоних скель — іноді боліло достатньо сильно, щоб я подумав, що цього разу все вдалося, але я завжди приходив до тями. Думаю, що це Дракон тримає мене серед живих. Принаймні допоки я не повернуся до нього. Коли я вперше побачив той грот, на підлозі печери всюди були обличчя. Я не одразу зрозумів, що мені судилося стати одним із них.
Жинь прибрала руку, заледве не здригнувшись.
— Тож тепер ти знаєш, — сказав Неджа й одягнув сорочку. Його голос пожорсткішав. — Тобі бридко, і не кажи, що це не так, я бачу це на твоєму обличчі. Мені байдуже. Але нікому не говори про те, що я щойно тобі розповів, і ніколи не смій називати мене боягузом.
Жинь знала, що мала зробити. Вона мала сказати, що їй прикро. Мала визнати його біль, мала благати в нього пробачити її.
Але те, як він це сказав стражденним голосом мученика, немовби вона не мала права сумніватися в ньому, немовби він робив їй послугу, розповідаючи про все… Це її розлютило.
— Мені бридко не від цього, — сказала вона.
— Правда?
— Мені бридко від тебе, — вона силкувалася не кричати. — Ти поводишся так, немовби це смертний вирок, але ні. Це ще й джерело сили. І так ти можеш вижити.
— Це паскудство, — сказав він.
— То виходить, я паскудство?
— Ні, але…
— То що, коли я прикликаю богів, то це нормально, але ти надто гарний для цього? Ти не можеш забруднитися?
— Я не це мав на увазі.
— Але це прозвучало між рядків.
— У тому й різниця, ти сама це обрала…
— Гадаєш, від цього болить менше? — тепер Жинь кричала. — Я думала, що божеволію. Довгий час я не розуміла, які думки мої, а які Фенікса. І це до біса боляче, Неджа, тож не кажи, що я про це нічого не знаю. Бували дні, коли й мені хотілося вмерти, але нам не можна вмирати, ми надто могутні. Твій батько сам так сказав. Коли маєш таку силу і стільки на кону, то, бляха, ти не можеш утекти.
Неджа страшенно розлютився:
— Думаєш, я тікаю?
— Я знаю лише те, що сотні солдатів мертві на дні озера Боян, а ти міг щось зробити, щоб не допустити цього.
— Та як ти смієш докоряти мені! — просичав він. — Я не повинен мати цієї сили. Ніхто з нас не повинен. Нас не мало б існувати, ми мерзенні й нам краще вмерти.
— Але ми існуємо. За такою логікою, виходить, добре, що спірлійців перебили.