— Я знаю, але я думала… — Жинь не договорила. Їй раптом запаморочилося в голові. Вона знала, що на материку лишилися війська Федерації, але була переконана, що всі вони обмежуються окремими загонами. Обмануті солдати, розкидані ескадрони. Кочові найманці, які укладали віроломні союзи з провінційними містами, якщо вони були достатньо великими, але цього було замало, щоб витіснити весь південь.
— Скільки їх? — запитала вона.
— Достатньо, — відповів Бадзі. — Достатньо для того, щоб утворити цілком відокремлену армію. Вони воюють на боці Міліції, Жинь. Ми не знаємо як, не знаємо яку угоду вона уклала з ними. Але невдовзі ми битимемося у війні на два фронти, а не на один.
— Які райони? — наполегливо запитала вона.
— Вони повсюди. — Жамса перераховував провінції на пальцях: — Мавпи. Змії. Півня.
Жинь здригнулася. «Півня?»
— З тобою все добре? — запитав Жамса.
Але Жинь уже кинулася бігти.
Вона знала напевне, що то її одноплемінники. Вона впізнала їх за смаглявою шкірою, майже такого ж темного відтінку, як у неї. За вимовою, тією м’якою сільською говіркою, яка викликала в ній водночас і ностальгію, і збентеження.
То була мова, з якою вона виросла, простий селюцький діалект, яким тепер вона не могла розмовляти, не здригаючись, бо ж усі роки навчання намагалася викорінити його з себе.
Жинь уже так довго не чула, щоб хтось говорив діалектом провінції Півня.
І хоча це було нерозумно, вона вірила, що вони її впізнають. Але біженці з провінції Півня сахалися від неї, щойно забачивши. Коли вона дивилася їм у вічі, їхні обличчя були закриті й похмурі. А коли підходила ближче, вони повзли назад до своїх наметів.
Жинь не одразу збагнула, що вони боялися не її, а її форму.
Боялися республіканських солдатів.
— Ти, — Жинь показала на жінку приблизного свого зросту. — Маєш запасний одяг?
Жінка кліпнула, не розуміючи.
Жинь спробувала знову, незграбно зісковзуючи у старий діалект, як у погано підігнане взуття.
— Маєш ще одну, гм, сорочку? Штани?
Жінка налякано кивнула.
— Давай сюди.
Жінка полізла в намет. За мить повернулася з купою одягу в руках: вицвіла блуза, на якій колись, певно, був візерунок із макових квітів, та широкі штани з глибокими кишенями.
Жинь відчула, як щось стискається їй у грудях, коли простягнула перед собою блузу. Вона вже давно не бачила таких кольорів. Такий одяг шили для фермерів. Навіть бідняки з Сінеґарда сміялися з нього.
Рішення переодягтися з республіканської форми виявилося вдалим. Вихідці з провінції Півня вже не розбігалися, коли бачили її. Натомість вона стала майже невидимою, коли пробиралася крізь щільне море тіл. Просуваючись між рядами наметів, вона кричала, щоб привернути увагу.
— Учителю Фейжику! Я шукаю вчителя Фейжика! Хтось його бачив?
У відповідь чулися неохочі перешіптування й байдуже бурмотіння. «Ні. Ні. Дайте нам спокій. Ні». Ці біженці так звикли до розпачливих криків про загублених, що затуляли від них вуха. Хтось знав учителя Фу, але він був не з Тікані. Хтось інший знав Фейжика, але той був шевцем, а не вчителем. Спроби описати його здавалися Жинь марними: там були сотні чоловіків, які підходили під його опис, і в кожному ряду, який вона минала, Жинь бачила старих чоловіків із сивими бородами, які врешті виявлялися не вчителем Фейжиком.
Вона придушила хвилю розпачу. Ця надія була безглуздою від початку. Вона знала, що більше ніколи його не побачить, і вже дуже давно змирилася з цим.
Але Жинь нічого не могла вдіяти. Вона однаково мусила спробувати.
Жинь вирішила розширити пошуки.
— Є тут хтось із Тікані?
Байдужі погляди. Вона просувалася табором усе швидше й швидше, переходячи на біг.
— Тікані? Будь ласка! Хто-небудь?
А потім вона нарешті почула один голос у натовпі, голос, сповнений не звичною байдужістю, а щирою невірою.
— Жинь?
Вона спіткнулася. А коли розвернулася, то побачила худорлявого хлопця років чотирнадцяти, з копицею каштанового волосся й понурим поглядом. Він стояв, тримаючи на одній руці мокру сорочку, а на другій його руці виднілася пов’язка.
— Кесеґі?
Він мовчки кивнув.
А потім вона знову відчула себе шістнадцятирічною, якою була, коли кинула його, відштовхнувши так сильно, що він заледве не впав. Він міцно обійняв її, обхопивши довгими й незграбними руками так, як робив це раніше.
Коли він устиг так вирости? Жинь зачудувалася зміною. Колись він ледве дотягувався їй до талії. А тепер був вищий за неї на кілька сантиметрів, але надто худорлявий, як драбина. Здавалося, він не стільки виріс, скільки його розтягли.
— А де інші? — запитала вона.
— Мама тут, зі мною. Тато помер.
— Федерація?..
— Ні. Його кінцем став опіум. — Він удавано розсміявся. — Смішно, еге ж? Зачувши, що вони їдуть, він ковтнув цілу пательню подушечок. Мати знайшла його, лише коли ми зібрали речі, щоб іти. Він був мертвий уже декілька годин. — Кесеґі ніяково їй усміхнувся. Всміхнувся. Він утратив батька й намагався втішити її. — Ми думали, що він просто спить.
— Мені прикро, — сказала вона. Її голос був зовсім рівним. Вона нічим не могла зарадити. Її стосунки з дядьком Фаном були як між господарем і прислужницею. Вона не могла вдавати щось навіть віддалено схоже на скорботу.
— Учитель Фейжик? — запитала вона.
Кесеґі похитав головою.
— Не знаю. Здається, я бачив його в юрбі, коли ми йшли, але відтоді не зустрічався з ним.
Його голос ламався, коли він говорив. Жинь усвідомила, що він намагався вдавати нижчий тембр, аніж той, який був у нього насправді. А ще він стояв надміру прямо, щоб здаватися вищим. Він намагався поводитися як дорослий.
— Отже, ти повернулася.
У Жинь кров похолола. Вона йшла наосліп, без чіткої мети, припускаючи, що Кесеґі робив те саме, але, звісно, він повертався до свого намету.
Кесеґі зупинився.
— Мамо. Поглянь, кого я знайшов.
Тітонька Фан ледь помітно всміхнулася Жинь.
— Ну, погляньмо. Героїня війни. А ти виросла.
Жинь не впізнала б тітку, якби Кесеґі на неї не вказав. Тітонька Фан немовби постарішала років на двадцять і будовою тіла нагадувала зморщений горіх. Вона завжди була така червонолиця, вічно розгнівана, із тягарем чужої небажаної дитини й чоловіка, залежного від опіуму. Але тепер вона наче всохлася, наче вся войовничість геть витекла з неї.
— Прийшла позловтішатися? — запитала тітонька Фан. — Ходи-но, дивися. Тут небагато цікавого.
— Позловтішатися? — вражено повторила Жинь. — Ні, я…
— Тоді в чому річ? — запитала тітонька Фан. — Ну ж бо, не стій просто так.
Як так сталося, що навіть тепер тітонька Фан могла змусити її почуватися такою дурною й нездатною дібрати слова? Під її спустошливим поглядом Жинь знову почувалася маленькою дівчинкою, яка ховалася в сараї, щоб уникнути побоїв.
— Я не знала, що ви тут, — спромоглася вимовити вона. — Я просто… Хотіла поглянути, чи…
— Чи ми ще живі? — Тітонька Фан поклала кістляві руки на вузькі стегна. — Ну, ми ще тут. Не завдяки твоїм солдатам, ні, ви були надто заклопотані, тонучи на півночі. Це Вейсжа винен, що ми всі тут.
— Стеж за язиком, — випалила Жинь.
Її вразило те, як тітонька Фан відсахнулася, немовби очікувала удару.
— О, я не хотіла. — Тітонька Фан перейшла до благань, широко розплющивши очі, аж недоречні на схудлому обличчі. — Це все голод. Жинь, можеш принести нам якоїсь їжі? Ти ж солдат, не сумніваюся, тебе зробили навіть командиром, ти така важлива для них, то вже певно зможеш випросити пару послуг.
— Вас не годують? — запитала Жинь.
Тітонька Фан засміялася.
— Ні, хіба що ти говориш про те, як Леді Арлона ходить тут, роздаючи крихітні мисочки з рисом найхудішим дітям, яких може знайти, доки блакитноокі дияволи йдуть за нею, щоб задокументувати, яка вона чудова.
— Ми нічого не отримуємо, — сказав Кесеґі. — Ані одягу, ані ковдр, ані ліків. Більшість наших самі здобувають собі харч. Якийсь час ми їли рибу, але вони її чимось отруїли — і ми захворіли. Нас попередили, щоб ми не рибалили.