Жинь усе це не вкладалося в голові.
— Для вас не відкрили жодної кухні?
— Відкрили, але ті кухні годують, може, з сотню ротів, а потім зачиняються, — Кесеґі знизав кістлявими плечима. — Роззирнися. У цьому таборі щодня помирають із голоду. Хіба ти не бачиш?
— Але я думала… Вейсжа точно не…
— Вейсжа? — пхикнула тітонька Фан. — То ти називаєш його на ім’я?
— Ні… Я хотіла сказати, так, але…
— Тоді ти можеш із ним поговорити! — крихітні очі тітоньки Фан заблискотіли, немов намистинки. — Скажи йому, що ми голодуємо. Якщо він не може нагодувати всіх нас, просто скажи, нехай приносять їжу мені та Кесеґі. Ми нікому не скажемо.
— Але все працює не так, — заїкаючись, пробурмотіла Жинь. — Я хотіла сказати… Я не можу просто…
— Зроби це, невдячна курво, — випалила тітонька Фан. — Ти в боргу перед нами.
— Я перед вами в боргу? — повторила Жинь, не вірячи власним вухам.
— Я взяла тебе в свій дім. Ростила тебе шістнадцять років.
— Ви хотіли продати мене заміж!
— І тоді ти мала б краще життя, ніж у будь-кого з нас. — Тітонька Фан наставила пальця Жинь у груди, звинувачуючи. — Тобі ніколи нічого не бракувало б. Тільки й того, що треба було б зрідка розставляти ноги, але ти мала б усе, що схотіла б з’їсти, усе, що схотіла би вдягти. Але тобі було цього замало, ти хотіла бути особливою, бути важливою, втекти в Сінеґард і приєднатися до Міліції в її веселих пригодах.
— Ти думаєш, що війна мені за веселощі? — крикнула Жинь. — Я бачила, як мої друзі вмирали! Я сама мало не померла!
— А ми всі за крок від смерті, — пхикнула тітонька Фан. — Та годі. Ніяка ти не особлива.
— Ти не можеш зі мною так говорити, — сказала Жинь.
— О, я знаю. — Тітонька Фан схилилася в поклоні. — Ти така важлива. Така шанована. Хочеш, щоб ми плазували біля твоїх ніг, еге ж? Почула, що твоя стара суча тітка в таборі, і вирішила скористатися нагодою втерти їй носа?
— Мамо, годі, — тихо промовив Кесеґі.
— Я не за цим сюди прийшла, — озвалася Жинь.
Вуста тітоньки Фан вигнулися в кривій посмішці.
— Тоді нащо ти прийшла?
Жинь не знайшла, що відповісти.
Вона не знала, що сподівалася знайти. Не домівку, не рідню, не вчителя Фейжика… І не це.
Це була помилка. Їй узагалі не варто було приходити. Вона вже дуже давно розірвала зв’язок із Тікані. І мала б триматись обраного шляху.
Жинь швидко позадкувала, хитаючи головою.
— Вибачте, — спробувала сказати вона, але слова застрягли в горлі.
Вона не могла глянути у вічі ані тітці, ані Кесеґі. Вона вже не хотіла тут бути, не хотіла так почуватися. Жинь вийшла на головний шлях і швидко закрокувала назад. Їй кортіло кинутися бігти, але не дозволяла гордість.
— Жинь! — крикнув Кесеґі. Він ринувся вслід за нею. — Зачекай.
Вона зупинилася. «Прошу, скажи щось, що змусить мене лишитися. Будь ласка».
— Що?
— Якщо ти не можеш дістати нам їжі, може, попросиш декілька ковдр? — попросив він. — Бодай одну? Уночі так холодно.
Вона витиснула з себе усмішку.
— Звісно.
Протягом наступного тижня в Арлон хлинув потік людей, піших, на рахітичних возах або на плотах, нашвидкуруч зібраних із матеріалів, які могли втриматися на воді. Річка перетворилася на повільну водоверть із тіл, розташованих так близько одне до одного, що славнозвісні блакитні води провінції Дракона зникли під вагою людського розпачу.
Республіканські солдати перевіряли всіх новоприбулих на наявність зброї й коштовних речей, а вже потім пропускали їх тоненькими вервечками в якийсь із районів для біженців, де ще було місце.
Біженці отримували дуже мало доброго ставлення. Республіканські солдати, а надто Дракони, поводилися з ними страшенно зверхньо і кричали на вихідців із півдня щоразу, коли ті не розуміли швидкого арлонського діалекту.
Декілька годин щодня Жинь проводила в доках разом із Венкою. Вона тішилася нагоді втекти від обов’язку стояти на варті біля жалюгідних шеренг біженців, доки дрібні клерки відзначали новоприбулих і видавали їм тимчасові посвідки на проживання. Можливо, це справді було важливіше за те, чим займалися вони з Венкою — виловлювали сміття з тих частин Мужвею, що були неподалік проходів для біженців, але Жинь просто не могла перебувати в натовпі людей зі смаглявою шкірою та докірливими поглядами.
— Рано чи пізно ми почнемо їм відмовляти, — зауважила Венка, піднімаючи з води порожній глечик. — Усім не вистачить місця.
— Це лише тому, що район для біженців крихітний, — сказала Жинь. — Якби відкрили міський бар’єр або спрямували їх на гірський схил, простору було б удосталь.
— Простору, може, й було б удосталь. Але в нас не вистачить одягу, ковдр, ліків, зерна та й усього іншого також.
— Дотепер саме вихідці з півдня постачали зерно. — Жинь почувалася зобов’язаною наголосити на цьому.
— А нині вони втекли з дому, і їжу вже ніхто не вирощує, — сказала Венка. — А це не полегшує нашого становища. Гей, а що це?
Вона обережно потягнулася до води й витягла на причал барильце. Поставила додолу. Звідти вивалилася купа ганчір’я, яке спершу здалося їй мокрим одягом.
— Оце тобі!
— Що це таке? — Жинь підійшла ближче, щоб краще роздивитися, і миттю про це пошкодувала.
— Воно мертве, поглянь. — Венка простягнула немовля, щоб показати Жинь хворобливо жовту шкіру, сліди від укусів безжальних комарів і червоний висип, який укривав половину тіла. Венка поплескала маля по щоках. Жодної реакції. Вона простягнула його над річкою, немовби збираючись викинути назад.
Дитя почало схлипувати.
На обличчі Венки проступила огида. Її раптом переповнила така вбивча ненависть, що Жинь навіть не сумнівалася, що вона викине немовля назад у гавань.
— Дай сюди, — швидко сказала Жинь. Вона забрала немовля з рук Венки. Їй у носа вдарив кислий сморід. Вона так сильно затиснула рота, що мало не випустила дитя, але вчасно себе опанувала.
Немовля було загорнуте в одяг, який годився б і для дорослого. А це означало, що хтось його любив. Інакше не віддав би одягу, бо тепер була вже глибока зима й навіть на теплому півдні ночі були достатньо холодні, щоб біженці, які подорожували без прихистку, легко могли замерзнути на смерть.
Хтось хотів, щоб це дитя вижило. Жинь мусила дати цій жазі до життя шанс.
Вона квапливо закрокувала до краю причалу й передала згорток першому солдату, який трапився їй на шляху.
— Ось.
Солдат запнувся під раптовим тягарем.
— І що мені з цим робити?
— Я не знаю, просто простеж, щоб про нього подбали, — сказала Жинь. — Віднеси в лазарет, якщо тобі дозволять.
Солдат міцно схопив дитину й кинувся бігти. Жинь повернулася до річки і знову взялася безжалісно метати спис у воду.
Їй страшенно хотілося курити. Вона вже не витримувала трупного присмаку на язиці.
Венка порушила тишу першою.
— Чому ти на мене так дивишся?
Вона збиралася захищатися. Вона гнівалася. Але це була стандартна реакція Венки на будь-що. Венка радше вмре, аніж визнає свою вразливість. Жинь підозрювала, що Венка думала про дитину, яку втратила, і не знала, що сказати, лише те, що їй було страшенно її шкода.
— Ти знала, що дитина жива, — нарешті промовила Жинь.
— Так, — випалила Венка. — І що з того?
— І збиралася її вбити.
Венка важко зглитнула й метнула спис у воду.
— У тієї істоти немає майбутнього. Я зробила б їй послугу.
Воєнний час в Арлоні був не найприємнішим періодом. Відчай зависнув над столицею немовби саван, адже загроза наближення армій і з півночі, і з півдня зростала з кожним днем.
Їжу суворо обмежили навіть для мешканців провінції Дракона. Кожного чоловіка, жінку й дитину, які не входили до лав Республіканської армії, зобов’язали працювати. Більшість відправляли на роботу до кузні або на верфі. Навіть малим дітям давали завдання нарізати полотна для лазарету.