— То як же ти змогла здолати Печатку? — запитала Дадзі. — Я була впевнена, що вона незламна. Це точно не хтось із близнюків, бо якби вони це могли, то вже давно зробили б, — вона нахилила голову. — О ні, дозволь здогадаюся. Ти знайшла Сожцань Сіжу? Та стара кажаниха ще жива?
— Іди до біса, вбивце, — сказала Жинь.
— Гадаю, це означає, що ти теж знайшла собі якір? — погляд Дадзі ковзнув до Неджі. Він не рухався. — Сподіваюся, що це не він. Бо цей уже майже сконав.
— Не смій чіпати його, — просичала Жинь.
Дадзі стала навколішки над Неджею, провела пальцями по шрамах на обличчі. — А він гарний, правда? Попри все. Нагадує мені Жиґу.
«Я мушу забрати її від нього». Жинь напружилася, щоб ворухнутися, її очі мало не повилазили з орбіт, але кінцівки не корилися. Полум’я також не приходило. Коли вона тягнулася до Фенікса, то весь її гнів намарно розбивався об власний розум, як хвилі об скелі.
— Кетреїди показали мені, що ви накоїли, — голосно сказала вона, сподіваючись, що це відволіче Дадзі.
Це спрацювало. Дадзі підвелася.
— Справді?
— Сожцань Сіжа все нам показала. Ти можеш спробувати переконати мене в тому, що намагаєшся врятувати Імперію, але я знаю, що ти за людина. Ти зрадила тих, хто тобі допомагав, і кидалася чужими життями, немовби вони нічого не варті. Я бачила, як ти напала на них, я бачила, як ви троє вбили Цевері…
— Тихо, — сказала Дадзі. — Не промовляй цього імені вголос.
Жинь заціпило щелепи.
Вона стояла оніміла, серце шалено калатало під ребрами, доки Дадзі підходила до неї ближче. Жинь просто говорила те, що спадало на думку, вистрілювала все, що могла, щоб відволікти Дадзі від Неджі.
Але щось довело Дадзі до сказу. Дві великі плями рум’янцю проступили на її щоках. Очі звузилися. Схоже, вона не на жарт розлютилася.
— Кетреїди мали здатися, — тихо сказала вона. — Ми б не завдали їм шкоди, якби вони не були такими, курва, впертюхами.
Дадзі простягнула бліду руку і пробіглася пальцями по щоках Жинь.
— Як завжди, святенниця. Я діяла з необхідності, як і ти. Ми однаковісінькі, ти і я. Ми одержали більшу силу, аніж будь-який смертний має право здобути, а це означає, що ми можемо ухвалювати рішення, які більше нікому не до снаги. Світ — це наша шахова дошка. І якщо фігури ламаються, у тому немає нашої вини.
— Ти шкодиш усьому, до чого торкаєшся, — прошепотіла Жинь.
— А ти вбила значно більшу кількість людей, аніж ми коли-небудь спромоглися б. Люба, яка ж тоді між нами різниця? Вона в тому, що ти вчиняла воєнні злочини випадково, а мої були свідомими? Чи справді ти вчинила б інакше, якби мала ще один шанс?
Щелепи Жинь відпустило.
Дадзі дозволила їй відповісти.
Вона не могла сказати «так». Звісно, вона могла збрехати, але це не мало значення, принаймні не тут, де ніхто, окрім Дадзі її не чув, а Дадзі вже знала правду. Бо якби Жинь мала ще один шанс, якби змогла повернутися в ту мить, коли стояла в храмі Фенікса й зустрілася зі своїм богом, вона прийняла б те саме рішення. Вона вивільнила б вулкан. Поховала б Муґень під тоннами рідкого каміння й задушливого попелу.
Вона знищила б країну вщент — без краплі милосердя, так само, як її армія повелася з нею. І вона засміялася б.
— Тепер ти розумієш? — Дадзі заправила пасмо волосся Жинь за вухо. — Ходімо зі мною. Нам треба чимало обговорити.
— Йди до біса, — сказала Жинь.
Вуста Дадзі стиснулися в тонку лінію. Примус стиснув ноги Жинь і змусив її, здригаючись, рушити до Дадзі. Ноги Жинь тягнулися через пісок. Піт градом котився їй по скронях. Вона спробувала заплющити очі — й не змогла.
— Навколішки, — наказала Дадзі.
«Ні», — промовив Фенікс.
Голос бога був страшенно тихий, ледь чутне відлуння в широкій площині. Але він був там.
Жинь із зусиллям лишилася стояти. Жахливий біль пронизував їй ноги, змушуючи опуститися, наростаючи з кожною хвилиною опору. Їй хотілося кричати, але вона не могла розкрити рота.
Очі Дадзі спалахнули жовтим.
— На коліна.
«Ти не ставатимеш на коліна», — сказав Фенікс.
Біль посилився. Жинь хапала ротом повітря, борючись із потягом. Її розум розривався між двома давніми богами.
Просто ще один бій. І, як завжди, гнів був її найбільшим союзником.
Гнів випалював гіпноз Зміївни. Дадзі продала спірлійців. Дадзі вбила Алтаня й почала цю війну. Дадзі їй уже не брехатиме. Не мучитиме й не маніпулюватиме нею, немов своєю жертвою.
Вогонь прилинув у кулаки й вибухнув маленькими полум’яними кулями, які Жинь відчайдушно скинула з долонь. Дадзі лише витончено відхилилася вбік і змахнула зап’ястком. Жинь відсахнулася, щоб уникнути голки, якої там не було. Від різкого руху зламаний каркас ще глибше врізався їй у спину.
Вона скрикнула й зігнулася.
Дадзі засміялася.
— Уже досить?
Жинь хрипло скрикнула.
Тонкий струмінь вогню пройшовся тілом, огортаючи її, захищаючи, підсилюючи кожен рух.
Це була сила, якої вона ніколи не відчувала.
«Це стан екстазу, — колись сказав їй Алтань. — Ти не втомлюєшся… Не відчуваєш болю. Ти лише руйнуєш».
Жинь завжди почувалася такою негнучкою, балансувала між безпорадністю й повним поневолення Феніксом, але тепер полум’я належало їй. Було нею. І від цього вона відчула таке запаморочення, що мало не закричала від сміху, бо це вперше за все життя останнє слово лишиться за нею.
Опір Дадзі був нічого не вартий. Жинь легко відтіснила її до корпусу найближчого корабля на мілині. Її кулак врізався в деревину поруч із обличчям Дадзі, промахнувшись зовсім трохи. Деревина хруснула, ламаючись, і задиміла під її кісточками. Увесь корабель застогнав. Жинь прибрала кулак і вдарила Дадзі в щелепу.
Голова Дадзі смикнулася набік, немовби в зламаної ляльки. Жинь розбила їй губу, кров цівкою потекла на підборіддя. Та все ж Імператриця всміхалася.
— Ти така слабка, — прошепотіла вона. — У тебе є бог, але ти й гадки не маєш, що з ним робити.
— Просто зараз я напевно знаю, чого хочу.
Вона зімкнула розпечені пальці навколо шиї Дадзі. Бліда плоть розтріскалася та обпеклася під її дотиком. Жинь почала стискати. Вона думала, що відчує піднесення від захвату.
Але цього не сталося.
Вона не могла просто вбити її. Не так. Це було надто швидко, надто легко.
Вона мусила стерти її на порох.
Жинь підняла руки. Поклала великі пальці під очниці Дадзі. Впилася нігтями у м’яку плоть.
— Поглянь на мене, — просичала Дадзі.
Жинь похитала головою, міцно замружившись.
Щось луснуло під її лівим пальцем. Тепла рідина потекла по зап’ястку.
— Я вже помираю, — прошепотіла Дадзі. — Хіба ти не хочеш знати, хто я? Хіба не хочеш дізнатися правду про нас?
Жинь знала, що повинна просто зараз покінчити з цим.
Але не могла.
Бо вона справді хотіла знати. Ці запитання мучили її. Вона мусила зрозуміти, чому найвидатніші герої Імперії — Дадзі, Жиґа і Дзян, її майстер Дзян — стали такими чудовиськами. Тут, коли все вже майже скінчилося, вона сумнівалася дужче, ніж будь-коли, що б’ється на правильному боці.
Її очі затремтіли й розплющилися.
Видіння полонили розум.
Тепер вона бачила охоплене полум’ям місто, як нині Арлон, розбиті та почорнілі будівлі, трупи на вулицях. Вона бачила війська, які крокували строєм у страхітливій кількості, доки вцілілі містяни припадали до землі на своїх порогах, опустивши голови та піднявши руки.
Це була Нікарська імперія під гнітом муґенців.
— Ми нічого не могли вдіяти, — сказала Дадзі. — Коли їхні кораблі припливли до наших берегів, ми були заслабкі, щоб бодай чимось зарадити. І протягом наступних п’яти десятиліть, коли вони ґвалтували нас, били, плювали й говорили нам, що ми варті меншого за псів, ми нічого не могли.
Жинь замружилася, але видіння не зникли. Вона бачила прекрасну маленьку дівчинку, яка стояла перед купою тіл, її личко було вимазане сажею, а по щоках струменіли сльози. Бачила хлопчика, який лежав у купі трупів на розі вулиці, конаючи від голоду, згорнувшись навколо побитих зазубрених пляшок. Бачила білявого хлопця, який лаявся й розмахував кулаками вслід збайдужілим солдатам.