Вона заздрісно глянула на гладенькі білі лінії.
— Це значно краще, ніж буде в мене.
— Не надто заздри.
Вона поворушила руками, обережно перевіряючи рухливість тимчасових обмежувачів. Спробувала підняти праву руку над головою, але здалася, коли плече мало не розірвалося від болю.
— Гадаю, якийсь час я не зможу літати.
— Я вже зрозумів. — Кітай узяв із підвіконня недогризене яблуко й відкусив.
— Добре, що тобі й не доведеться.
Жинь сіла на ліжко. Їй було боляче стояти надто довго.
— Цике? — запитала вона.
— Усі живі й відзвітувалися. Ніхто не отримав серйозних поранень.
Вона полегшено кивнула.
— А Фейлень? Він… Ну, знаєш, він справді мертвий?
— Та яка різниця? — запитав Кітай. — Він похований під тисячами тонн каміння. Якщо там і могло щось вижити, то воно не потурбує нас найближче тисячоліття.
Жинь спробувала втішитися цією думкою. Їй хотілося бути впевненою, що Фейлень мертвий. Хотілося побачити тіло. Але поки що вистачить і цього.
— А де Неджа? — запитала вона.
— Він був тут. Постійно. Не хотів іти, але гадаю, що хтось нарешті випровадив його поспати. Це теж непогано. Від нього вже починало тхнути.
— То з ним усе гаразд? — швидко запитала вона.
— Не зовсім. — Кітай нахилив голову. — Жинь, що ти з ним зробила?
Вона вагалася.
Чи могла вона розповісти Кітаю правду? Таємниця Неджі була такою особистою, такою нестерпно болючою, що це дорівнювало б ницій зраді. Але вона тягнула за собою неабиякі наслідки. Жинь навіть не уявляла, як із ними розбиратися, тому й не могла тримати цього в собі. Принаймні не від другої половини власної душі.
Кітай промовив уголос те, про що вона й сама думала.
— Нам обом буде краще, якщо ти нічого від мене не приховуватимеш.
— Це дивна історія.
— Спробуй.
Вона переповіла йому все до останньої болісної та огидної подробиці.
Кітай навіть оком не повів.
— Це ж має сенс, хіба ні? — запитав він.
— Це ти про що?
— Неджа все життя був придурком. Уявляю, як важко бути люб’язним, коли живеш із хронічним болем.
Жинь витиснула з себе усмішку.
— Сумніваюся, що виною цьому лише біль.
Кітай якийсь час помовчав.
— То я так розумію, саме тому він цілими днями ходив такий похмурий? Він прикликав дракона Червоних скель?
У Жинь все нутро скрутило від почуття провини.
— Я не змушувала його.
— Тоді що трапилося?
— Ми були в каналі. Ми… Я тонула. Але я не змушувала його. Це не я.
Їй хотілося, щоб Кітай сказав їй, що вона не зробила нічого поганого. Але, як і завжди, він говорив їй лише правду.
— А тобі й не треба було його змушувати. Гадаєш, Неджа дозволив би тобі загинути? Після того, як ти назвала його боягузом?
— Біль не такий уже й страшний, — наполягала вона. — Не настільки страшний, щоб хотілося вмерти. Ти його відчував. Ми обоє це пережили.
— Я не знаю, як це відчуває він.
— Гірше не може бути.
— Може, й так. А може, це гірше, ніж ти можеш навіть уявити.
Жинь підтягнула коліна до грудей.
— Я ніколи не хотіла зробити йому боляче.
У голосі Кітая не було осуду, лише допитливість.
— То нащо наговорила йому такого?
— Бо його життя не належить тільки йому, — сказала вона, відлунням повторюючи слова Вейсжі, сказані їй дуже давно. — Бо коли маєш таку велику силу, егоїстично сидіти на ній лише тому, що тобі страшно.
Але це було не зовсім так.
Вона ще й заздрила. Заздрила, бо Неджа мав доступ до такої величезної сили й ніколи навіть не думав використати її. Заздрила, бо вся сутність та важливість Неджі не обмежувалася лише шаманічними вміннями. До Неджі ніколи не ставилися лише за належністю до його раси. Неджа ніколи не був чиєюсь зброєю. Боги заявили свої права на них обох, але Неджа був князьком із дому Їнь, призахідники не експерементували на ньому, а їй судилося стати останньою зі стражденної раси.
Кітай це знав. Кітай знав усе, про що вона думала.
Він довгий час сидів мовчки.
— Я хочу тобі дещо розповісти, — нарешті сказав він. — І не хочу, щоб ти сприйняла це за осуд. Я хочу, щоб для тебе це стало попередженням.
Жинь стривожено глянула на Кітая.
— Що?
— Я знаю Неджу багато років, — сказав він. — Ти познайомилася з ним, коли він удосконалив свої маски й удавання. Але я знаю його ще з дитинства. Ти думаєш, що він невразливий, але він слабший, ніж тобі здається. Так, я знаю, що він придурок. Але ще я знаю, що заради тебе він кинувся зі скелі. Будь ласка, припини ламати його.
Суд над Ан Цолінем відбувся наступного ранку на помості перед палацом. Республіканські солдати юрмилися у дворі внизу, натягнувши на обличчя однакові вирази холодного осуду. Цивільних не допустили. До цього часу всі вже знали про зраду Цоліня, але Вейсжа не хотів заколоту. Він не хотів, щоб Цолінь помер у хаосі. Для свого колишнього майстра він хотів точної, чисто виконаної смерті, щоб кожна секунда мовчання тягнулася якнайдовше.
Капітан Ежидень та його вартові вивели Цоліня на платформу. Вони дозволили йому зберегти гідність: його не осліпили й не зв’язали. За інших обставин його могли би вшановувати.
Вейсжа зустрів Цоліня в центрі помосту й передав йому загорнутий меч, схиляючись уперед, аби пробурмотіти йому щось на вухо.
— Що відбувається? — прошепотіла Жинь Кітаю.
— Він дає Цоліню можливість учинити самогубство, — пояснив Кітай. — Гідний кінець для ганебного зрадника. Але лише якщо Цолінь зізнається й покається.
— А він покається?
— Сумніваюся. Навіть почесне самогубство не перекриє такої ганьби.
Цолінь і Вейсжа досі стояли на помості, мовчки дивлячись один на одного. А потім Цолінь похитав головою й повернув меч.
— Твій режим — це маріонеткова демократія, — голосно промовив він. — І все, що ти зробив — це передав свою країну в керівництво блакитнооких дияволів.
Поміж солдатами пройшло зніяковіле бурмотіння.
Вейсжа скосив очі на юрбу, його погляд зупинився на Жинь. Він поманив її пальцем.
— Ходи-но сюди.
Жинь роззирнулася, сподіваючись, що він показує на когось іншого.
— Йди, — пробурмотів Кітай.
— Чого він хоче від мене?
— А ти як думаєш?
Жинь зблідла.
— Я цього не робитиму.
Він обережно її підштовхнув.
— Краще, якщо ти забагато про це не думатимеш.
Жинь зачовгала вперед, важко спираючись на ціпок. Вона досі заледве могла ходити. Найгіршим був біль у попереку, і болів не лише поперек. Та точка немовби з’єднувалася з кожним м’язом у її тілі. Щоразу, коли вона ступала крок чи рухала руками, почувалася так, наче її проштрикують ножем.
Солдати розійшлися, щоб звільнити їй прохід до платформи. Вона піднялася повільними непевними кроками. Кожен крок віддавав спалахом болю в нижній частині спини.
Нарешті вона зупинилася перед Воєначальником Змії. Він глянув на неї втомленими очима. Навіть зараз, навіть коли він був повністю в її милості, у нього був такий вигляд, немовби йому шкода її.
— Маріонетка до самого кінця, — прошепотів Цолінь так тихо, що почула лише вона. — І коли ти нарешті навчишся?
— Я не маріонетка, — сказала вона.
Він похитав головою.
— Я думав, що ти можеш виявитися розумницею. Але ти дозволила йому забрати в тебе все, що йому було потрібно, і просто викинути, як хвойду.
Жинь хотіла відповісти, але Вейсжа її перебив.
— Зроби це, — холодно промовив він.
Їй не треба було питати, що він мав на увазі. Жинь знала, чого від неї хочуть. Просто зараз, щоб не зародити підозри, вона мусила бути для Вейсжі покірною зброєю Республіки.
Вона поклала праву долоню Цоліню на груди, якраз над серцем і натиснула. Зігнуті пальці випустили гаряче полум’я, нігті впилися в його плоть, немовби вона стиснула м’який тофу.