Від пульсування болю в руці їй забракло повітря й майже запаморочилося в голові. Це було так само приємно, як коли вона була під кайфом. Якщо вона надто сильно над цим замислювалася, то починала плакати, а якщо починала плакати, то сльози могли зламати її. Тож натомість Жинь намагалася сміятися — і це перетворювалося на болісну гикавку, від якої трусилося все тіло.
— Навіщо? — нарешті спромоглася вимовити вона.
— Я намагався зрозуміти, як воно, — сказав він.
— Як що?
— Що вони відчували. Тієї миті, коли це сталося. В останні секунди життя. Я хотів знати, що вони відчували, коли все скінчилося.
— Це ні на що не схоже, — сказала Жинь.
Хвиля болю знову здійнялася в руці. Вона вдарила кулаком об підлогу, намагаючись притлумити біль, і стискала зуби, доки він минув.
— Алтань колись мені розповідав, — сказала вона. — Через якийсь час ти не можеш дихати. А потім починаєш так задихатися, що вже не відчуваєш нічого. Помираєш не від вогню, а він нестачі повітря. Ти задихаєшся, Кітаю. Ось як усе закінчується.
Роздiл 5
— Спробуй посмоктати імбирну карамельку, — запропонував Жамса.
Жинь прикривала рота і спльовувала, аж доки впевнилася, що її шлунок уже нічого не вивергатиме, а потім сперлася головою на стінку корабля. У зеленкуватих хвилях унизу плавали рештки її сніданку, слиз та жовта мішанина.
Вона взяла з долоні Жамси шматочки цукерки й почала жувати, намагаючись придушити сухі блювотні позиви. За стільки тижнів у морі вона так і не звикла до відчуття, що земля під ногами мовби постійно розхитується.
— Сьогодні чекаємо бурхливіших хвиль, — сказав Бадзі. — В Омоноді починається сезон мусонів. Якщо так триватиме й далі, краще не йти проти вітру, але поки узбережжя слугує нам хвилерізом, усе з нами буде гаразд.
Бадзі єдиний із Цике мав реальний досвід перебування в морі: невдовзі після того, як його відправили до Баґхри, він працював на транспортному кораблі, виконуючи присуджену йому роботу, і тепер надокучливо цим хизувався.
— О, заткнися, — сказав Жамса. — Щось не схоже, що ти в нас за штурвалом.
— Але ж я штурман!
— За штурмана в нас Аратша. Тобі просто подобається красуватися біля штурвала.
Жинь була вдячна, що їм не доводиться самотужки виконувати маневри. Це означало, що вони не мусили завдавати собі клопоту, шукаючи допомоги в найманої команди Моаґ. Щоб плавати у водах Південно-Ніканського моря, виконуючи незначні роботи на кораблі, було достатньо і їх шістьох, принаймні поки благословенний Аратша спрямовував його до бажаного місця призначення.
Моаґ виділила Цике опіумний вітрильник під назвою «Каракал» — лискуче струнке судно, що якимось чином вміщувало по шість гармат із кожного боку. Для запуску всіх гармат їм бракувало людей, але Жамса розробив розумний обхідний шлях. Він з’єднав усі дванадцять запалів в один шнур, а це означало, що він міг задіяти їх усі одночасно.
Але це було лише на крайню потребу. Жинь не збиралася перемагати в цій сутичці за допомогою гармат. Якщо Моаґ не хотіла, щоб хтось уцілів, тоді Жинь треба лишень достатньо близько підібратися до борту.
Вона поклала руки на поруччя і схилила на них підборіддя, вдивляючись у безлюдні води. Плавати в морі було значно менш цікаво, аніж захоплювати ворожі табори. Бої безмежно затягують. А океан просто самотній. Цілий ранок Жинь дивилася на одноманітний сірий горизонт, намагаючись тримати очі розплющеними. Моаґ не знала, коли капітан — неплатник податків повернеться в порт. Це могло статися в будь-який час — від зараз і аж до опівночі.
Жинь не розуміла, як моряки витримують жахливу нестачу орієнтирів у морі. Їй увесь океан здавався однаковим. Якщо вона не бачила узбережжя, то не могла відрізнити одного боку від іншого. У разі потреби вона могла читати зоряні мапи, але для неозброєного ока всі частини зеленкувато-синього водного плеса були однакові.
Вони могли перебувати в будь-якій частині бухти Омонод. Десь там острів Спір. Десь там Федерація.
Якось Моаґ запропонувала відвезти її на Муґень, щоб оцінити масштаб руйнувань, але Жинь відмовилася. Вона знала, що знайде там. Мільйони тіл, ув’язнених усередині затверділого каміння, потрощені скелети, застиглі за останніми життєвими справами.
У яких вони позах? Матері тягнулися за дітьми? Чоловіки обіймали дружин? Можливо, простягали руки до моря — так, наче діставшись води, змогли б утекти від смертельно щільних сірчаних хмар, що спускалися гірськими схилами.
Жинь стільки разів уявляла собі ці миті, малювала в уяві значно яскравіші образи порівняно з тим, що трапилося насправді. Коли вона заплющувала очі, то бачила Муґень, бачила Спір. У її свідомості два острови зливалися воєдино, бо в обох випадках суть була однакова: діти охоплені полум’ям, шкіра злазить великими чорними шматками, відкриваючи погляду білуваті кістки.
Вони згоріли за чужу війну, чужі помилки, бо ж хтось, кого вони ніколи не знали, вирішив, що вони мають померти. В останні миті життя вони й гадки не мали, чому їхня шкіра злазить.
Жинь моргнула й похитала головою, щоб відігнати ці думки. Вона продовжувала зісковзувати у сни наяву. Минулого вечора вона прийняла невелику дозу лаундануму, бо обпечена долоня боліла так, що неможливо було заснути, але, як виявилося, даремно вона це зробила, бо лаунданум виснажував її дужче за опіум і не був навіть наполовину таким веселим.
Жинь оглянула руку. Шкіра набрякла і страшенно почервоніла, навіть попри те, що вона годинами тримала на ній алое. Вона не могла стиснути кулак, не скривившись. Була вдячна лише за те, що обпекла ліву руку, а не ту, в якій тримає меч. Жинь здригнулася від думки про те, як руків’я притискається до чутливої шкіри.
Вона піднесла великий палець до центру долоні і впилася нігтем у відкриту рану. Біль пронизав усю руку, на очах виступили сльози. Але це пробудило її.
— Не варто було пити лаунданум, — сказав Чаґхань.
Вона рвучко випросталася.
— Я не сплю.
Він став поруч.
— Ну звісно ж.
Жинь роздратовано глянула на нього, розмірковуючи, скільки зусиль потрібно для того, щоб викинути його за борт. Певно, небагато. Чаґхань страшенно худорлявий. Вона б змогла. Вони за ним не сумували б. Напевно.
— Бачите он те каміння? — Певно, Бадзі відчув навислу бучу, тож підійшов і став між ними. Він показав на ряд скель на віддаленому Анькхілуунському узбережжі. — На що вони вам схожі?
Жинь примружилася.
— На людину?
Бадзі кивнув:
— На людину, яка тоне. Якщо пливти до узбережжя на заході сонця, то постать немовби його ковтає. Ось як можна відшукати Анькхілуунь.
— І скільки разів ти там бував? — запитала Жинь.
— Чимало. Колись приїздив сюди з Алтанем, два роки тому.
— Навіщо?
— Туйр хотів, щоб ми вбили Моаґ.
Жинь пхикнула:
— Ну, тоді ви зазнали невдачі.
— Якщо бути справедливим, то це був єдиний раз, коли Алтань зазнав невдачі.
— О, жодних сумнівів, — сказала Жинь. — Неймовірний Алтань. Бездоганний Алтань. Найкращий командир, якого ви коли-небудь мали. Усе робив правильно.
— Усе, за винятком Чулуу Корікх, — втрутився в розмову Жамса. — Ви могли спричинити катастрофу нечуваного розмаху.
— Якщо чесно, то Алтань і справді приймав непогані тактичні рішення. — Бадзі потер підборіддя. — До того, ну знаєш, як зациклився на відверто невдалих.
Жамса присвиснув:
— З’їхав з глузду наприкінці, і справді.
— Трохи збожеволів, ага.
— Годі балачок про Алтаня, — сказав Чаґхань.
— Прикро, коли йдуть найкращі, — продовжив Бадзі, не звертаючи на нього уваги. — Як от Фейлень. Хулейнінь теж. А пам’ятаєте, як Алтань почав ходити вві сні в Кхурдалайні? Присягаюся, якось уночі пішов я собі до вітру, а він…
— Я сказав годі! — Чаґхань ударив обома руками по поруччю.
Жинь відчула, як над палубою промчав порив вітру, на руках у неї проступила гусяча шкіра. У повітрі з’явився такий спокій, як буває між блискавкою і громом. Кінчики білосніжного волосся Чаґханя почали закручуватися.