Выбрать главу

Жинь зраділа, що мала мужність, підкріплену алкоголем, щоб сказати наступне.

— Ти колись повертався до гроту?

Неджа напружився.

— Що?

— Боги нематеріальні, — сказала вона. — Цього мене навчив Чаґхань. Щоб впливати на наш світ, їм потрібна смертна посудина. Чим би не був той дракон…

— Та істота — чудовисько, — категорично сказав Неджа.

— Може, й так. Але її можна здолати, — сказала Жинь.

Можливо, вона досі була під враженнями від перемоги над Фейленем, але це здавалося їй таким очевидним рішенням, якщо Неджа справді хотів звільнитися.

— Можливо, колись то була людина, — продовжила вона. — Не знаю, як вона стала такою. Можливо, тепер вона могутня, як бог, але я вже ховала богів. І поховаю знову.

— Ти не здолаєш тієї почвари, — сказав Неджа. — Ти й гадки не маєш, проти чого виступаєш.

— Гадаю, що трохи таки маю.

— Не про це, — його голос став жорсткішим. — Ти більше ніколи не питатимеш у мене такого.

— Гаразд.

Вона відхилилася назад і провела пальцями по сяйливій воді. Змусила полум’я виблискувати на руках, милуючись тим, які вишукані візерунки відбиваються в блакитно-зеленій гладі. Полум’я й вода здавалися такими гарними разом. Прикро, що за законами природи вони знищували одне одного.

— А тепер я можу поставити ще одне запитання? — промовив Неджа.

— Уперед.

— Що ти мала на увазі, коли говорила, що нам треба підняти армію шаманів?

Жинь відсахнулася.

— Коли це я таке говорила?

— На Новий рік. Ще під час кампанії, коли ми сиділи в снігу.

Жинь засміялася, вражена, що він це запам’ятав. Їй здавалося, що північна кампанія була цілу вічність тому.

— А чому ні? Це було б чудово. Ми ніколи не програвали б у боях.

— А ти розумієш, що саме цього призахідники й бояться?

— І неспроста, — сказала вона. — Така армія надерла б їм зад, хіба ні?

Неджа нахилився до неї.

— А ти знала, що Тарквет хоче домогтися повної заборони шаманічної діяльності?

Жинь спохмурніла.

— І що це означає?

— Це означає, що ти пообіцяєш ніколи не застосовувати своїх сил, а якщо застосуєш, то тебе покарають. Ми звітуватимемо про кожного живого шамана в Імперії. І знищимо всі письмові джерела знань про шаманізм, щоб їх не можна було передати.

— Дуже смішно, — сказала вона.

— Я не жартую. Нам доведеться співпрацювати. Якщо ти ніколи не прикликатимеш вогню, будеш у безпеці.

— А це вже навряд, — сказала вона. — Я тільки-но повернула собі вогонь. І не збираюся відмовлятися від нього.

— А якщо тебе спробують змусити?

Вона випустила полум’я, дозволивши йому танцювати по своїх плечах.

— Тоді, бляха, нехай їм щастить.

Неджа підвівся й перейшов по сампану, щоб сісти поруч із Жинь. Ледь торкнувся її спини.

Від його доторку Жинь здригнулася.

— Що ти робиш?

— Де твоя рана? — запитав він і натиснув пальцями на шрам у неї на боці. — Тут?

— Боляче.

— Добре, — сказав він. Неджа ворухнув рукою в неї за спиною. Вона подумала, що він притягне її до себе, але потім відчула тиск в одній точці. Жинь спантеличено кліпнула. Вона не розуміла, що її вдарили ножем, аж доки Неджа не прибрав руку й вона не побачила на його пальцях кров.

Жинь завалилася на бік. Неджа підтягнув її собі на руки.

Його обличчя то з’являлося, то зникало в неї перед очима. Вона спробувала заговорити, але вуста були важкі, неповороткі. Вона змогла лише витиснути повітря в незв’язному шепоті.

— Ти… але ти…

— Не намагайся говорити, — пробурмотів Неджа й, мазнувши її губами по лобі, загнав ножа глибше у спину.

Роздiл 36

Ранішнє сонце різонуло по очах Жинь, наче ніж. Вона застогнала й перевернулася на бік. Коротку блаженну мить вона не могла пригадати, як тут опинилася. А потім повільно й болісно з’явилося усвідомлення: її розум повертався до спалахів образів, урив­ків розмов. Обличчя Неджі. Кислий післясмак соргового вина. Ніж. Поцілунок.

Вона перекотилася у щось мокре, липке й смердюче. Її знудило вві сні. Хвиля нудоти пронизала тіло, але коли шлунок Жинь стиснувся, нічого так і не вирвалося назовні. У неї боліло все тіло. Налякана, Жинь потягнулася, щоб обмацати спину. Хтось зашив її: кров запеклася навколо рани, але кровотеча спинилася.

Може, вона й у повній дупі, але поки що не помирає.

Її прикували до стіни двома кайданками: одна була на правому зап’ястку, а друга між литками. Ланцюги висіли доволі вільно, але вона не могла відповзти далі середини кімнати.

Жинь спробувала сісти, але хвиля нудоти змусила її знову лягти на підлогу. Думки ворушилися повільними сплутаними потоками. Вона без надії спробувала прикликати вогонь. Нічого не сталося.

Ну звісно ж, її накачали наркотиками.

Утомлений розум повільно обмірковував усе, що сталося. Вона була така дурна, їй кортіло себе вдарити. До втечі залишався один крок, але вона поступилася почуттям.

Жинь знала, що Вейсжа маніпулятор. Знала, що призахідники її переслідуватимуть. Але їй ніколи й на думку не спадало, що нашкодити їй може Неджа. Їй варто було вирубити його ще в казармах і вислизнути з Арлона непоміченою. Натомість вона сподівалася провести з ним останню ніч разом перед тим, як розлучитися навічно.

«Дурепа, — подумала вона. — Ти любила його, довіряла йому й пішла простісінько в його пастку».

Після Алтаня вона мала би бути розумнішою.

Жинь роззирнулася кімнатою. Вона була сама. Не хотілося бути самій, бо ж якщо вона бранка, то мусить бодай знати, що на неї чекає. Хвилини минали, а до кімнати ніхто не заходив. Жинь закричала. А потім закричала знову і знову, аж доки не зірвала голос.

Двері з гуркотом розчинилися. До кімнати зайшла Леді Їнь Сайкхажа. У правій руці вона тримала батіг.

«Бляха», — ліниво подумала Жинь за мить до того, як батіг уперіщив її від лівого плеча до правого стегна. На мить Жинь завмерла, у вухах дзвеніло від ляскання. А потім з’явився біль, такий нестерпний і пекучий, що змусив її стати навколішки. Батіг хльоснув знову. Цього разу по правому плечу. Жинь не стримала криків.

Сайкхажа опустила батіг. Жинь бачила лише, як сильно в неї тремтять руки, але в іншому Леді Арлона стояла напружена, владна, зблідла від чистої ненависті, якої Жинь ніколи не розуміла.

— Ти мусила їм розповісти, — сказала Сайкхажа. Її волосся було розпущене й нечесане, а голос тремтів. — Ти мала допомогти їм виправити його.

Жинь скрутилася в дальньому кінці кімнати, намагаючись вибратися з зони досяжності Сайкхажі.

— Про що ви торочите?

— Ти творіння Хаосу, — просичала Сайкхажа. — Ти змієязика шахрайка, ти пішак найбільшого зла, це ти в усьому винна…

Жинь уперше збагнула, що, можливо, Леді Арлона і справді несповна розуму.

Вона підняла руки над головою і скрутилася в дальньому кутку на випадок, якщо Сайкхажа знову вирішить хльоснути батогом.

— У чому, по-вашому, я винна?

Очі Сайкхажі розширилися, погляд затьмарився. Вона говорила, дивлячись кудись на метр ліворуч від Жинь.

— Вони збиралися виправити його. Вейсжа обіцяв. Але вони повернулися з кампанії і сказали, що ані на крок не наблизилися до з’ясування істини, а ти досі тут, брудна шавко…

— Заждіть-но, — сказала Жинь.

Частинки головоломки поступово складалися в її розумі. Не вірилося, що вона раніше не побачила цього зв’язку.

Сайкхажа тільки дивилася на неї.

— Вони сказали, що виправлять Неджу? — наполегливо запитала Жинь. — Призахідники сказали, що зможуть зцілити мітку дракона?

Сайкхажа кліпнула. Її обличчя перетворилося на нерухому маску, таку ж, яку носили її син і чоловік.

Але їй і не треба було більше нічого казати. Тепер Жинь розуміла правду, вона лежала просто в неї перед носом.

«Ти обіцяв, — просичала Сайкхажа Вейсжі. — Ти присягався мені. Ти сказав, що розберешся, і якщо я приведу їх назад, то вони знайдуть спосіб його виправити».