— Ти поїдеш із нами, любонько, — голос генерала Тарквета. Повільний байдужий тон.
Жинь відсахнулася. Вона не чула, як відчинялися двері.
Сестра Петра ввійшла до кімнати й стала трохи позаду Тарквета. Її очі під шаллю були ніби камінь.
— Чого ви хочете? — гаркнула Жинь. — Ще зразків сечі?
— Визнаю, я вважала, що тебе ще можна навернути, — сказала Петра. — Це засмучує мене, справді. Нестерпно бачити тебе такою.
Жинь плюнула їй під ноги.
— Та пішла ти.
Петра вийшла вперед. Вони опинилися лице до лиця.
— Ти обманула мене. Але Хаос розумний. Він може маскуватися, здаючись раціональним і доброзичливим. Може змусити нас проявити милосердя. — Вона підняла руку й дала Жинь ляпас. — Але врешті його треба вистежити і знищити.
Жинь схопила її за пальці. Петра висмикнула руку. Запізно. Жинь прокусила її до крові.
Петра відсахнулася. Жинь засміялася, демонструючи закривавлені зуби. Вона бачила неприхований жах в очах Петри і вже від цього відчувала химерне задоволення: Петра ніколи не виказувала перед нею страху, ніколи не виказувала бодай чогось, тож Жинь було начхати на огиду на обличчі Тарквета чи несхвалення Вейсжі.
Вони вже вважали її скаженою твариною. Вона лише підтвердила їхні очікування.
І чому б їй цього не робити? Вона вже не грала в хованки з призахідниками, не вдавала, що цілком безпечна. Вони хотіли бачити чудовисько — вона його їм дасть.
— Річ не в Хаосі. — Жинь широко всміхнулася. — Ви так сильно боїтеся, хіба не так? У мене є сила, якої немає у вас, і ви не можете з цим змиритися.
Вона розкрила долоні. Нічого не трапилося — лаунданум досі обтяжував її розум — але Петра й Тарквет все одно відскочили.
Жинь зареготала.
Петра витерла закривавлену руку сукнею, лишаючи широкі червоні смуги на сірій тканині.
— Я молитимуся за тебе.
— Помолися за себе.
Жинь знову зробила випад уперед, просто щоб поглянути, що робитиме Петра.
Сестра повернулася на підборах і вибігла з кімнати. Двері з гуркотом зачинилися за нею. Жинь відкинулася назад, весело фиркаючи.
— Сподіваюся, ти награлася, — сухо сказав Тарквет. — Там, куди вирушаєш, тобі буде не до сміху. Наші вчені люблять займатися ділом.
— Я відкушу собі язика до того, як вони мене торкнуться, — сказала Жинь.
— О, не така вже й прикрість, — сказав Тарквет. — Ми підкидатимемо трохи опіуму щоразу, коли ти гарно поводитимешся. Мені сказали, що ти це любиш.
Гордовитість миттю злетіла з неї.
— Не віддавайте мене їм, — заблагала вона Вейсжу.
Вона вже не могла вдавати, не могла приховувати страху. Усе тіло тремтіло. І хоча їй хотілося бути зухвалою, вона могла думати лише про лабораторію Шіро, про те, як безпорадна лежала на жорсткому столі, а руки, яких вона не бачила, обмацували її тіло.
— Вейсжа. Прошу. Я вам досі потрібна.
Вейсжа зітхнув.
— Боюся, що вже ні.
— Без мене ви б не перемогли в цій війні. Я ваша найліпша зброя, я сталь у ваших руках, ви казали…
— О Жунінь. — Вейсжа похитав головою. — Визирни з вікна. Он той флот — сталь у моїх руках. Бачиш ті військові кораблі? Уяви, який вантаж на їхньому борту. Уяви, скільки там аркебуз. Думаєш, ти справді мені потрібна?
— Але я єдина, хто може прикликати бога…
— І Авґус, дурне хлопчисько без військової підготовки, виступив проти однієї з наймогутніших шаманок Внутрішніх держав та вбив її. О так, Жунінь, я їм розповів. А тепер уяви, які шанси в натренованих призахідницьких солдатів. Моя люба, запевняю, твої послуги мені вже не потрібні. — Вейсжа повернувся до Тарквета. — Ми тут закінчили. Забирайте її куди заманеться.
— Я не триматиму цієї істоти на своєму кораблі, — сказав Тарквет.
— Тоді ми доставимо її перед відправленням.
— І ви можете гарантувати, що вона не потопить нас в океані?
— Вона нічого не зможе, доки ви даватимете їй регулярні дози лаундануму, — сказав Вейсжа. — Виставте варту. Тримайте її під кайфом, накрийте мокрими ковдрами — і вона буде безпорадна, як кошеня.
— Як прикро, — сказав Тарквет. — З нею весело.
Вейсжа захихотів.
— Є таке.
Тарквет кинув на Жинь останній довгий погляд.
— Скоро прибудуть делегати Консорціуму.
Вейсжа нахилив голову.
— А я не змушував би Консорціум чекати.
Вони повернулися до неї спинами й рушили до дверей.
Жинь рвонулася вперед, запанікувавши.
— Я все для вас зробила, — у розпачі вона зривалася на крик. — Заради вас я вбила Фейленя.
— І історія цього не забуде, — лагідно промовив Вейсжа через плече. — Так само, як історія шануватиме мене за рішення, які я зараз приймаю.
— Подивіться на мене! — крикнула вона. — Подивіться на мене! Бляха! Подивіться на мене.
Він не відповів.
Вона ще могла розіграти останній козир і нестямно кинула його у Вейсжу:
— А Неджу ви їм також віддасте?
Ці слова змусили його зупинитися.
— Що таке? — запитав Тарквет.
— Нічого, — сказав Вейсжа. — Вона під кайфом, просто марить…
— Я все знаю, — сказала Жинь.
До біса Неджу, до біса його секрети. Якщо він вдарив її у спину, вона зробить те саме.
— Ваш син — один з нас, і якщо ви збираєтеся нас усіх перебити, то доведеться вбити і його.
— Це правда? — різко запитав Тарквет.
— Звісно, ні, — сказав Вейсжа. — Ви бачили хлопця. Ходімо, ми гаємо час…
— Тарквет бачив, — видихнула Жинь. — Тарквет був у кампанії. Пам’ятаєте, як рухалися ті води? То був не бог вітру, генерале. То був Неджа.
Вейсжа нічого не сказав.
Вона знала, що дістала його.
— Ви знали, правда? — вимогливо поцікавилася Жинь. — Ви завжди знали. Неджа пішов до того гроту, бо ви йому дозволили.
Бо ж як ще двоє малих хлопчаків могли втекти від палацової варти й досліджувати печеру, у яку їм було заборонено заходити? Як без прямого дозволу Воєначальника Дракона?
— Ви сподівалися, що він помре? Чи… Ні, — її голос тремтів. — Ви хотіли шамана, правда? Ви знали, на що здатен той дракон, і хотіли собі власну зброю. Але ви не ризикнули Дзіньджею. Не первістком. Але другий син? Третій? Їх можна було замінити. Ви могли експериментувати.
— Про що вона говорить? — вимогливо запитав Тарквет.
— Ось чому ваша дружина так мене ненавидить, — сказала Жинь. — Ось чому вона ненавидить усіх шаманів. І ось чому вас ненавидить власний син. І вам цього не приховати. Петра вже знає. Петра сказала, що збирається виправити його…
Тарквет підняв брову.
— Вейсжа..
— Її слова нічого не варті, — сказав Вейсжа. — Вона марить. Вашим людям на кораблі доведеться мати з цим справу.
Тарквет засміявся.
— Вони не знають мови.
— Радійте. Її діалект доволі огидний.
— Годі брехати! — Жинь спробувала кинутися на Вейсжу. Але ланцюги боляче смикнули їй литки і вона знову впала на підлогу.
Тарквет востаннє засміявся й вийшов. Вейсжа затримався на мить на порозі, байдуже спостерігаючи за нею.
Нарешті він зітхнув.
— Дім Їнь завжди робить те, що треба зробити, — сказав він. — І ти це знаєш.
Коли Жинь прокинулася знову, то вирішила, що хоче вмерти.
Вона розмірковувала над тим, щоб розбити голову об стіну. Але щоразу, коли сідала навколішки біля вікна, обхопивши камінь руками, починала занадто сильно тремтіти, щоб довести задумане до кінця.
Вона боялася не смерті, вона боялася, що вдариться головою недостатньо сильно. Що лише розтрощить собі череп, але не втратить свідомість і муситиме годинами терпіти нестерпний біль, який не вб’є її, але перетворить життя на страхітливу агонію й відбере половину первісної здатності думати.
Зрештою, вона теж виявилася занадто великою боягузкою. Вона здалася й жалюгідно згорнулася на підлозі, чекаючи, хто прийде наступним.
Через декілька хвилин Жинь відчула різке поколюванні в лівій руці. Вона різко підняла голову, оглянула кімнату, щоб знайти, що її вкусило. Павук? Щур? І нічого не бачила. Вона була сама.