— Тихо. — Кітай затиснув їй рота рукою, щоб вона не скрикнула, і показав кудись у темряву. — Он там чекає човен, але треба перетнути платформу непоміченими.
Лише тоді вона усвідомила, що вони стояли на платформі для страти. Вона глянула позад себе. Побачила два тіла. Їх навіть не потурбувалися прибрати.
— Не дивися, — прошепотів Кітай.
Але вона не могла не дивитися. Не тоді, коли вони стояли так близько. Суні й Бадзі лежали зв’язані й скалічені в почорнілій калюжі власної крові. Двоє останніх шаманів із Цике, жертви її дурості.
Вона роззирнулася двором. Не побачила нічної варти, але певно, що солдати могли вийти з-за палацу будь-якої миті.
— Нас не побачать?
— Їх відволічуть, — сказав Кітай.
Не встигла вона й запитати, як він устромив пальці в рота і свиснув.
З іншого краю платформи з’явилася постать. Вийшла у місячне світло. Її профіль приніс Жинь різке полегшення. Жамса.
Жинь рвонулася до нього, але Кітай смикнув її назад. Жамса зустрівся з нею поглядом, похитав головою й показав на стрій вартових, які з’явилися з-за рогу.
Жинь завмерла. Їх було троє проти двох десятків вартових, половина з яких були призахідниками, озброєними аркебузами, а вона не могла прикликати вогонь.
Жамса спокійно витягнув дві бомби з кишені.
— Що він робить? — Жинь рвалася з рук Кітая. — Це ж самогубство.
Кітай не зрушив з місця.
— Я знаю.
— Відпусти мене, я мушу йому допомогти…
— Ти не зможеш…
Ніч розітнув крик. Один із вартових помітив Жамсу. Вартові кинулися бігти, витягуючи мечі.
Жамса став навколішки. Його пальці в шаленому темпі працювали над запалами. Навколо нього літали іскри, але бомби не запалювалися.
Жинь смикнулася в руках Кітая.
— Кітаю, прошу…
Він відтягнув її подалі в тінь.
— Не його ми намагаємося врятувати.
Жинь побачила спалах пороху. Призахідники вистрілили.
Жамса підвівся. Якимось дивом перший залп куль не поцілив у нього. Йому таки вдалося підпалити запал. Він захоплено засміявся, піднімаючи бомби над головою.
Другий залп вогню пошматував його.
Час страшенно розтягнувся. Жинь бачила, як усе розгорталося — повільно, у всіх ретельних і складних деталях. Одна куля пробила Жамсі щелепу й вилетіла з другого боку разом із червоними бризками крові. Наступна пробила наскрізь шию. Ще одна застрягла в грудях. Жамса заточився назад. Бомби випали з його рук і вдарились об землю.
Жинь здалося, що вона помітила крихітний натяк на полум’ї в точці запалу.
А потім полум’яна куля вибухнула, немовби розквітла квітка, і вибухова хвиля поглинула весь двір.
— Жамсо… — вона схлипувала, притулившись до плеча Кітая, простягнувши руки до місця вибуху. Її рот працював. Вона проштовхувала повітря в горло, але не чула власного голосу, аж доки після довгої хвилини не заговорила. — Жамсо, ні…
Кітай смикнув її, ставлячи на ноги.
— Він виграв нам вікно для втечі. Ходімо.
Сампан, який чекав на них за каналом, так добре сховали в тіні, що на декілька страшних секунд Жинь подумала, що його там узагалі немає. А потім човняр вивернув судно з-під вербового гілля, зупинився перед ними і простягнув руку. Він був у призахідницькій військовій формі, але обличчя ховалося під нікарським шоломом лучників.
— Вибач, що не змогли витягти тебе раніше, — човняр виявився дівчиною. Венка на мить зняла шолом і підморгнула. — Залазьте.
Жинь, надто виснажена, щоб лютувати, квапливо зайшла в сампан. Кітай стрибнув після неї й кинув мотузку за борт.
— Де ти дістала форму? — запитав він. — Гарний хід.
— Пішла на полювання до трупів, — Венка відштовхнула човен від берега і плавно спрямувала їх униз каналом.
Жинь упала на сидіння, але Венка штовхнула її ногою.
— Ляж на дно. Накрийся отим брезентом.
Жинь скрутилася між двома сидіннями. Кітай допоміг натягти брезент їй на голову.
— Як тобі вдалося нас знайти? — запитала Жинь.
— Батько відмахнувся від мене, — сказала Венка. — Я знала, що в башті відбувається щось дивне, просто не могла збагнути, що саме. Тієї миті, коли я зрозуміла, що до чого, я побігла і знайшла Кітая раніше за людей Вейсжі, але ми не змогли з’ясувати, де тебе тримають, аж доки Кітай не спробував ту штуку зі шкірою. Гарний трюк, до речі.
— Ти розумієш, що вчиняєш державну зраду? — запитала Жинь.
— Схоже, що це найменша з наших проблем, — сказала Венка.
— Ти ще можеш повернутися, — сказав Кітай. — Я серйозно, Венко. Уся твоя родина тут, у тебе немає причин утікати разом із нами. Звідси я можу повести сампан, ти можеш зіскочити..
— Ні, — різко відповіла вона.
— Краще все обміркуй, — наполягав він. — У тебе ще є правдоподібна відмовка. Ти можеш піти зараз, ніхто не знає, що ти була на цьому човні. Але якщо ти підеш із нами, то ніколи не зможеш повернутися.
— Яка прикрість, — зневажливо сказала Венка. Вона обернулася до Жинь. Її голос став жорстким. — Я чула, що ти зробила з тим призахідницьким солдатом.
— Ага, — сказала Жинь. — І?
— Гарна робота. Сподіваюся, то було боляче.
— Здавалося, що боліло добряче.
Венка мовчки кивнула. Більше ніхто не зронив про це й слова.
— З іншими пощастило? — запитала Венка в Кітая після паузи.
Він похитав головою.
— Не було часу. Я зміг дістатися тільки до Ґужубая. Він уже має бути на кораблі, якщо пробрався повз варту…
— Ґужубай? — повторила Жинь. — Про що це ви?
— Вейсжа прийде за південними Воєначальниками, — пояснив Кітай. — Він виборов собі Імперію. Тепер зміцнює владу. Він почав із тебе, а тепер просто підчищатиме інших. Я намагався попередити їх, але не зміг із ними вчасно зв’язатися.
— Вони мертві?
— Не всі. Чажовка посадили в камеру. Не знаю, чи стратять його, чи лишать за ґратами, але точно не відпустять. Воєначальник Півня відбивався, тож його підстрелили, коли почалися заколоти..
— Заколоти? Та що в біса коїться?
— Табори перетворили на військові зони, — сказала Венка. — Охорону навколо району біженців подвоїли, сказали, що з міркувань безпеки, але тієї миті, коли війська прийшли схопити Воєначальників, усі збагнули, що відбувається. Південні війська почали бунт. Ми чули постріли всю ніч. Гадаю, Вейсжа доручив призахідникам покінчити з ними.
Жинь силкувалась осягнути почуте. Світ немовби перевернувся з ніг на голову за декілька годин.
— Вони їх просто повбивали? І цивільних?
— Імовірно.
— А як же Кесеґі? — запитала вона. — Він вибрався?
Венка спохмурніла.
— Хто?
— Я… Ніхто, — зглитнула Жинь. — Не зважай.
— Думай про все так, — бадьоро промовила Венка. — Принаймні це відвернуло їхню увагу.
Жинь відсунулася під брезент і лежала спокійно, рахуючи подихи, щоб відволіктися від місива, на яке перетворилася рука. Їй хотілося глянути на руку, оцінити пошкодження потрощених пальців, але вона не могла змусити себе розгорнути закривавлену ганчірку. Вона знала, що врятувати ту руку не вийде. Бачила зламані кістки.
— Венко? — стривожено промовив Кітай.
— Що?
— Я думав, ти підчистила за собою хвости.
— Так і є.
Жинь сіла. Їхній сампан рухався швидше, ніж вона думала. Палац був уже доволі далеко. Вони пропливали біля верфі. Жинь повернулася глянути, на що дивляться Венка з Кітаєм.
На краю хвилеріза стояв Неджа.
Жинь підтяглася, щоб сісти, і простягнула здорову руку. Вона досі була під дією лаундануму, але змогла прикликати найменший шепіт полум’я в долоні, а якби зосередилася, то ймовірно могла створити й більший струмінь…
Кітай штовхнув її назад під брезент.
— Пригнися!
— Я вб’ю його, — полум’я вирвалося з її долоні й губ. — Я його вб’ю.
— Ні, не вб’єш, — він ворухнувся, пришпилюючи її зап’ястки до дна човна.
Жинь бездумно кинулася на Кітая з кулаками, намагаючись вирватися. А потім ударилася травмованою рукою об край човна. Біль був такий всеохопний, що на мить усе перед її очима побіліло. Кітай затиснув рукою їй рота раніше, ніж вона встигла закричати. Жинь упала йому в руки. Він підтримував її й погойдував, доки вона здавлено схлипувала йому в плече.