Венка швидко вистрелила одну за одною дві стріли через гавань. Обидві промазали майже на метр. Неджа смикнув головою, коли вони просвистіли поруч із ним, але залишався стояти непорушно. Він не рухався весь час, доки сампан перетинав верф, прямуючи до темного укриття в тіні скель на іншому боці каналу.
— Він відпускає нас, — сказав Кітай. — Навіть не здійняв тривоги.
— Гадаєш, він на нашому боці? — запитала Венка.
— Ні, — різко сказала Жинь. — Я точно знаю, що не на нашому.
Вона точно знала, що втратила Неджу назавжди. Оскільки Дзіньджу вбили, а Мінджа давно загинув, Неджа був останнім нащадком дому Їнь. Він став спадкоємцем наймогутнішої нації по цей бік Великого океану і правителем — він готувався стати ним усе життя.
Нащо йому відмовлятися заради друга? Вона не відмовилася б.
— Це я винна, — сказала вона.
— Ти не винна, — сказав Кітай. — Ми всі думали, що тому покидькові можна довіряти.
— Але гадаю, він намагався попередити мене.
— Про що ти торочиш? Він підрізав тебе.
— Уночі перед появою флоту. — Жинь глибоко вдихнула. — Він знайшов мене. Сказав, що в мене більше ворогів, ніж я думаю. Гадаю, він намагався попередити мене.
Венка стиснула вуста.
— Тоді він доклав замало зусиль.
За межами каналу на них чекали два кораблі з глибокими корпусами й тонкими боками. Обидва мали прапор провінції Дракона.
— Це опіумні вітрильники, — спантеличено промовила Жинь. — Чому вони…
— Прапори несправжні. Це кораблі «Червоних лахмітників», — Кітай допоміг їй підвестися, щойно сампан ударився в корпус ближчого вітрильника. Кітай свиснув нагору на палубу. Через кілька секунд у воду навколо них спустили чотири мотузки.
Венка прив’язала їх до гаків із чотирьох боків сампана. Кітай свиснув ще раз — і вони повільно почали підніматися.
— Моаґ передавала вітання. — Сажана підморгнула Жинь, допомагаючи їй піднятися на борт. — Ми отримали твоє повідомлення. Нам здалося, що тобі захочеться поїхати далі на південь. Просто не думали, що все так погано.
Жинь відчувала глибоке полегшення, але разом із тим була відверто здивована, що зрештою по неї прибули «Лілії». Вона не могла згадати, чому взагалі так ненавиділа Сажану, бо ж просто зараз хотілося її розцілувати.
— То ви вирішили дати бій велетню?
— Ти ж знаєш Моаґ. Вона завжди хоче вихопити козирі, а надто коли їх кинули у відбій.
— Ґужубай вижив? — запитав Кітай.
— Воєначальник Мавпи? Так, він у каюті. Втратив трохи крові, але з ним усе буде гаразд. — Погляд Сажани зупинився на обмотаній руці Жинь. — Тигрячі цицьки. Що там?
— Тобі не захочеться цього бачити, — сказала Жинь.
— У вас є лікар на борту? — запитав Кітай. — Я пройшов трирічну підготовку, але мені потрібне обладнання — окріп, пов’язки…
— Унизу. Я відведу її. — Сажана обхопила Жинь рукою й допомогла їй перетнути палубу.
Коли вони йшли, Жинь озирнулася через плече на скелі вдалині. Тепер Вейсжа вже точно знав про її втечу. Війська вже мали б висипати з казарм. Її здивувало б, якби все місто не закрили. Призахідники шукатимуть скрізь, у місті, серед скель, у воді, аж доки не повернуть її.
Але вітрильники «Червоних лахмітників» були такі помітні під місячним сяйвом. Вони й не думали ховатися. Навіть не загасили ліхтарів.
Жинь спіткнулась об виступ на нерівній підлозі.
— Усе гаразд? — запитала Сажана.
— Нас спіймають, — сказала Жинь.
Усе таке ідіотично марне: її втеча, смерть Жамси, зустріч біля річки. Призахідники схоплять їх уже за годину. Який у цьому сенс?
— Не варто недооцінювати опіумний вітрильник, — сказала Сажана.
— Навіть найшвидший вітрильник не здатен перегнати військовий корабель призахідників, — сказала Жинь.
— Може, й так. Але трохи часу в нас є. Якщо маєш дві армії й командирів, не знайомих між собою, то завжди трапляються непорозуміння в командуванні. Призахідники не знають, що це не республіканський корабель, а республіканці не знатимуть, чи призахідники давали дозвіл стріляти й чи він їм узагалі потрібен. Усі припускатимуть, що про нього подбає хтось інший.
Сажанин план утечі ґрунтувався на неефективності ланцюжка командування. Жинь не знала, сміятися їй чи плакати.
— Це не виграє вам часу на втечу, ви отримаєте, може, з пів години.
— Звісно. — Сажана показала на інший вітрильник. — А для цього є ще один корабель.
— То, виходить, він підставний?
— Більшою чи меншою мірою. Ми поцупили цю ідею у Вейсжі, — радісно промовила Сажана. — За мить ми прикриємо всі ліхтарі на палубі, але той корабель займе позицію, немовби готовий до бою. Він оснащений удвічі більшою вогневою міццю, порівняно зі звичайним вітрильником. Вони не зможуть наблизитися достатньо для того, щоб узяти його на абордаж, тож будуть змушені його потопити.
Це було розумно, подумала Жинь. Якщо призахідники не помітять, як другий вітрильник утікає в ніч, то можуть вирішити, що вона потонула.
— А як же команда? — запитала Жинь. — На борту того вітрильника є команда, так? Ти збираєшся пожертвувати «Ліліями»?
Сажанина усмішка здавалася викарбуваною на її обличчі.
— Радій. Якщо пощастить, вони думатимуть, що там була й ти.
Лікарка «Лілій» поклала руку Жинь на стіл, обережно розмотала її й різко вдихнула, побачивши ступінь ушкоджень.
— Ти впевнена, що не хочеш заспокійливого?
— Ні. — Жинь відвернула голову до стіни. Вираз обличчя лікарки був гіршим, аніж видовище її розтрощених пальців. — Просто дайте цьому раду.
— Якщо ворухнешся, я муситиму накачати тебе, — застерегла лікарка.
— Не ворухнуся. — Жинь зціпила зуби. — Просто дайте мені кляп. Будь ласка.
Лікарка здавалася заледве старшою за Сажану, але діяла відпрацьованими виваженими рухами, які трохи заспокоювали Жинь.
Спершу вона промила рани чимось на кшталт чистого спирту, який смердів так нестерпно, що Жинь ледве не прокусила ганчірку. Потім лікарка зшила місця, де плоть розірвалася, відкриваючи кістку. Рука вже так пекла від спирту, що це майже замаскувало біль, але від видовища, коли голка раз за разом занурювалася у плоть, Жинь так замлоїло, що довелося зупинитися через сухі позиви.
Нарешті лікарка підготувалася вправляти кістки.
— Тобі схочеться триматися за щось.
Жинь схопилася здоровою рукою за край стільця. Без попередження лікарка натиснула.
У Жинь очі мало не повилазили з орбіт. Вона мимоволі нестямно засмикала ногами в повітрі. Сльози стікали по її щоках.
— А ти добре тримаєшся, — пробурмотіла лікарка, примотуючи шину до руки Жинь. — Найгірше вже позаду.
Вона затиснула долоню Жинь між двома дерев’яними рейками і зв’язала їх кількома петлями мотузки, щоб знерухомити. Пальці Жинь визирали назовні, закляклі.
— Спробуй, як воно, — сказала лікарка. — Вибач, вигляд неоковирний. Я зможу змайструвати щось легше, але на це знадобиться декілька днів і на кораблі в мене немає потрібних матеріалів.
Жинь підняла шину до очей. Між дошками вона бачила лише кінчики пальців. Спробувала поворушити пальцями, але не могла зрозуміти, слухаються вони чи ні.
— Я можу витягнути кляп? — запитала лікарка.
Жинь кивнула.
Лікарка витягнула кляп із рота Жинь.
— Я зможу працювати цією рукою? — запитала Жинь, щойно змогла говорити.
— Зараз не можна сказати, як усе загоїться. Більшість пальців у нормі, але центральна частина долоні розтрощена. Якщо…
— Я втрачу цю руку? — перебила Жинь.
— Цілком імовірно. Я хочу сказати, що ніколи не можна передбачити, як…
— Я розумію. — Жинь відкинулася на спинку стільця, намагаючись не панікувати. — Гаразд. Це… Це нормально. Це…
— Ти можеш обміркувати ампутацію, якщо рука загоїться, але рухливість не відновиться, — лікарка намагалася говорити втішливо, але від її тихих слів Жинь тільки хотілося кричати. — Може, це й краще, ніж розгулювати з… гм, мертвою плоттю. Вона сприйнятливіша до інфекцій, а хронічний біль може бути таким сильним, що ти схочеш його позбутися.