Жинь не знайшла, що відповісти. Вона не знала, як осягнути інформацію, що тепер вона лишалась однорукою і що їй доведеться перевчатися, якщо схочеться знову битися мечем.
Цього не могло статися. Цього не могло статися з нею.
— Дихай повільно, — сказала лікарка.
Жинь усвідомила, що дихає надто швидко і рвучко.
Лікарка поклала руку їй на зап’ясток.
— З тобою все буде гаразд. Усе не так погано, як ти думаєш.
Жинь майже перейшла на крик.
— Не так погано?
— Більшість людей із ампутаціями пристосовуються. З часом ти…
— Я ж солдат! — крикнула Жинь. — Що ж мені тепер у біса робити?
— Ти можеш прикликати полум’я, — сказала лікарка. — Нащо тобі меч?
— Я думала, що призахідники прибули сюди лише для військової підтримки й торгових перемовин. По суті, ця угода перетворює нас на колонію, — саме промовила Венка, коли Жинь, попри заперечення лікарки, увійшла до капітанської каюти.
Венка підняла очі:
— Хіба ти не повинна спати?
— Не хотілося, — відповіла Жинь. — Що обговорюєте?
— Лікарка сказала, що лаунданум вирубить тебе на кілька годин, — сказав Кітай.
— Я його не приймала, — Жинь сіла поруч із ним. — Годі з мене опіатів.
— Слушно.
Він глянув на її шину, а потім зігнув собі пальці. Жинь помітила, що його одяг просякнутий потом, а там, де він впивався в долоню нігтями, виднілися відмітини у формі напівмісяця.
Вона відкашлялася і змінила тему.
— А чому ми говоримо про угоди?
— Тарквет заявив свої вимоги континенту, — сказав Воєначальник Мавпи. Вигляд у Ґужубая був кепський. Обидві руки та ліву половину обличчя вкривали плями запеченої крові, а вираз спустошений і змучений. Він заледве пережив різанину. — Умови цієї угоди просто звірячі. Призахідники отримують право на торгівлю, ми відмовляємося від усіх прав на будь-які тарифи, але свої права вони зберігають. А ще вони отримують право будувати військові бази на нікарській землі, де їм заманеться.
— Не сумніваюся, вони отримали дозвіл і на місіонерів, — сказав Кітай.
— Аякже. І вони хотіли отримати право знову постачати в Імперію опіум.
— Звісно, що Вейсжа відмовив, — озвалася Жинь.
— Вейсжа підписався під кожним пунктом, — сказав Ґужубай. — Він навіть не сперечався. Гадаєш, він мав вибір? Він утратив контроль навіть над внутрішніми справами країни. Кожен його крок має схвалити делегат від Консорціуму.
— Отже, Нікані срака. — Кітай підняв руки в повітря. — Усьому срака.
— То чому ж Вейсжа так цього хотів? — запитала Жинь. Усе це не мало сенсу. — Вейсжа не любить віддавати владу.
— Бо він розуміє, що краще бути маріонетковим Імператором, аніж не мати взагалі нічого. Бо ці домовленості дають йому стільки срібла, що він ним подавитися може. А ще тому, що тепер у нього є військові ресурси, необхідні, щоб захопити решту Імперії. — Ґужубай відхилився на спинку крісла. — Ви всі надто юні, щоб пам’ятати часи спільної окупації. Але все повертається саме до того, що було сімдесят років тому.
— Ми будемо рабами у власній країні, — сказав Кітай.
— «Раби» — дуже грубе слово, — сказав Ґужубай. — Призахідники не надто захоплюються примусовою працею, принаймні на цьому континенті. Вони віддають перевагу силам економічного стримування. Божественний Архітектор цінує раціональний та добровільний вибір, хоча все це маячня.
— Це срака, — сказала Жинь.
— Це було неминуче, відколи Вейсжа запросив їх на свій поріг. Південні Воєначальники бачили, що насувається. Ми намагалися тебе попередити. Ти не слухала.
Жинь ніяково засовалася на стільці. Але в голосі Ґужубая не було звинувачень, лише смирення.
— Тепер ми нічого не можемо з цим зробити, — сказав він. — Спочатку треба повернутися на південь. Зачистити Федерацію. Зробити так, щоб люди могли безпечно повернутися додому.
— Який у цьому сенс? — запитав Кітай. — Ви — аграрний центр Імперії. Відіб’єтеся від Федерації й тільки зробите Вейсжі послугу. Рано чи пізно він прийде по вас.
— Тоді ми відіб’ємося, — сказала Жинь. — Вони хочуть південь, то доведеться їм пролити свою кров.
Ґужубай похмуро їй усміхнувся.
— Звучить наче правильно.
— Ми збираємося кинути виклик Вейсжі та всьому Консорціуму. — Кітай помовчав хвилину, щоб слова дійшли до всіх, а потім божевільно, нестямно розреготався. — Ви ж це несерйозно.
— У нас немає інших варіантів, — сказала Жинь.
— Ви всі можете втекти, — відповіла Венка. — Податися в Анькхілуунь, вмовити «Чорних лілій» сховати вас. Залягти на дно.
Ґужубай похитав головою.
— У цій Республіці немає жодної людини, яка б не знала, хто така Жинь. Моаґ на нашому боці, але ми не можемо заткнути всіх, хто живе в Анькхілууні. У нас є щонайбільше місяць.
— Я не втікатиму, — відрубала Жинь.
Вона не збиралася дозволяти Вейсжі полювати на неї, як на собаку.
— Але й у ще одній війні ти не битимешся, — сказав Кітай. — Жинь. У тебе одна функціональна рука.
— Щоб командувати військами, не треба двох рук, — сказала вона.
— Якими військами?
Вона обвела рукою корабель:
— По-моєму, тепер у нас є флот «Червоних лахмітників».
Кітай пхикнув.
— Флот такий могутній, що Моаґ так і не насмілилася виступити проти Дадзі.
— Бо Анькхілуунь ніколи не був на кону, — сказала Жинь. — А тепер це не так.
— Добре, — випалив Кітай. — Цей флот — може, десята частина того, що можуть привести призахідники. Що ще ти маєш? Фермерів? Селян?
— Фермери й селяни постійно стають солдатами.
— Так, коли є час і зброя, а в тебе цього немає.
— Тоді що накажеш робити? — спитала Жинь. — Тихо померти й дозволити Вейсжі правити по-своєму?
— Це краще, аніж приректи на смерть ще більше ідіотів у війні, якої ти не можеш виграти.
— Сумніваюся, що ти усвідомлюєш, наскільки значні наші сили, — сказав Ґужубай.
— Справді? — запитав Кітай. — Я не помітив армії. Ви десь сховали її?
— Біженці, яких ти бачив у Арлоні, становлять менше тисячної частини населення півдня, — сказав Ґужубай. — Є сто тисяч людей, які піднімуть сокири, щоб дати відсіч Федерації, коли стане зрозуміло, що допомоги ми не отримаємо. Вони воюватимуть за нас.
Він показав на Жинь.
— А тим паче вони воюватимуть за неї. Вона вже стала легендою на півдні. Пташка відплати. Богиня вогню. Вона — спаситель, якого вони чекали. Вона символ, про який вони мріяли впродовж цілої війни, щоб іти за ним. Як гадаєш, що станеться, коли вони побачать її на власні очі?
— Жинь уже достатньо вистраждала, — сказав Кітай. — Ви не перетворите її на якогось ідола…
— Не на ідола, — перебила його Жинь. — Я буду генералом. Я поведу всю південну армію. Хіба це не правильно?
Ґужубай кивнув.
— Якщо ти це зробиш.
Кітай стиснув її плече.
— То он ким ти хочеш бути? Ще одним Воєначальником півдня?
Жинь не зрозуміла запитання.
Яке мало значення, ким вона хотіла бути? Вона знала, ким бути не може. Вона вже не може бути зброєю Вейсжі. Бути військовим знаряддям, заплющити очі й передати руйнівні вміння комусь іншому, хто б говорив їй, де й кого вбити.
Вона думала, що якщо буде зброєю, то це подарує їй мир. Що, може, це притлумить провину за криваві рішення, ухвалені кимось іншим, тож вона не нестиме відповідальності за смерті від її рук. Але це лише зробило її сліпою, дурною й доступною для маніпулювання.
Вона була значно могутнішою, ніж будь-хто — Алтань, Вейсжа — дозволяли їй бути. Вона вже не виконуватиме наказів. Що б вона не робила далі, це буде її особистий і самостійний вибір.