— Унеґень не посмів би, — сказала Жинь здригнувшись, бо кожне мовлене слово віддавалось ударом у потилиці. — Він знає, що я вистежу його й живцем здеру шкіру.
— Гм, — промовив Жамса. — Лисяче хутро. Мені не завадив би новий шарф.
Жинь знову глянула на місто. Адлаґа скидалася радше на химерний труп міста: наполовину живого, наполовину зруйнованого. Одна частина пережила війну майже неушкодженою, а другу розбомбили так, що Жинь бачила в почорнілій траві фундаменти будівель. Межа була такою чіткою, що деякі будівлі здавалися розполовиненими: з одного боку обгорілі й зруйновані, а з іншого якимось дивом уцілілі, хай навіть тепер між неміцних стін завивав морський вітер.
Жинь важко було уявити, що в тих районах досі хтось живе. Якщо Федерація попрацювала так само ретельно, як і в Ґолінь Ніїс, то тут лишилися самі трупи.
Нарешті з-за почорнілих руїн з’явився ворон. Він описав два кола над кораблем, а потім пірнув просто до «Буревісника», немовби націлився на здобич. Цара підняла в повітря руку в рукавиці. Ворон вирівнявся та обхопив кігтями її зап’ясток.
Цара погладила птаха вказівним пальцем по голові й пройшлася вздовж хребта. Ворон стрепенувся, коли вона піднесла його дзьоб до свого вуха. Минуло декілька секунд. Цара так і стояла з заплющеними очима, уважно прислухаючись до чогось, чого решта команди почути не могла.
— Унеґень засік Юаньфу, — сказала Цара. — Міська ратуша, через дві години.
— Я так розумію, ти лишишся без шарфа, — сказав Бадзі Жамсі.
Чаґхань витягнув з-під палуби мішок і витрусив його вміст на підлогу.
— Усім одягтися.
Жамсі спало на думку замаскуватися, перевдягнувшись у крадену форму Міліції. Форми — це єдине, чого Моаґ не змогла їм продати, однак знайти їх було неважко. Безладні купи зотлілих тіл лежали на узбіччі в кожному покинутому містечку на узбережжі, тож аби розжитися достатньою кількістю одягу, не обгорілого й не закривавленого, знадобилося лише дві вилазки.
Жинь довелося підкотити рукава й холоші своєї форми. Відшукати труп її статури було нелегко. Зашнуровуючи черевики, вона придушила хвилю нудоти. Сорочку стягли з тіла, затиснутого всередині майже згорілого похоронного багаття, і три прання однаково не змогли приховати смороду обвугленої плоті під солоною морською водою.
Жамса так-сяк вбрався у форму, завелику йому розмірів на три, і відсалютував Жинь:
— Який у мене вигляд?
Жинь схилилася, щоб зав’язати шнурки.
— І нащо ти оце вирядився?
— Жинь, ну будь ласка…
— Ти не йдеш.
— Але я хочу…
— Ти не йдеш, — повторила вона. Жамса справжній геній у вибухівці, але він низький, сухорлявий. У бою користі від нього небагато. Вона не втратить єдиного майстра з вибухівки лише тому, що він не вміє битися на мечах. — Не змушуй прив’язувати тебе до щогли.
— Ну годі, — скиглив Жамса. — Ми вже кілька тижнів на цьому кораблі, і паскудна морська хвороба доконала мене настільки, що я й кроку ступити не можу без бажання виблювати.
— Грубо висловлюєшся. — Жинь затягла пасок навколо талії.
Жамса витягнув з кишені жменю ракет.
— То, може, хоч їх запустиш?
Жинь суворо глянула на нього:
— Ти не розумієш, що ми не намагаємося висадити Адлаґу в повітря?
— О ні, ви просто хочете завалити місцевого керівника, це значно краще.
— З мінімальною кількістю потерпілих цивільних, а це означає, що ти нам не потрібен. — Жинь простягла руку й постукала по самотній діжці, що стояла біля щогли. — Аратшо, приглянеш за ним? Простеж, щоб він не сходив з корабля.
У воді з’явилося химерно прозоре обличчя. Здебільшого Аратша перебував у воді, підганяючи кораблі Цике туди, куди вони мали дістатись, а коли не прикликав свого бога, то однаково волів лишатися в діжці. Жинь ніколи не бачила його в первісній людській подобі. І навіть сумнівалася, що вона в нього ще є.
Аратша заговорив, і з його рота вирвалися бульбашки:
— Якщо треба.
— Щасти вам, — пробурмотів Жамса. — Ніби я не зможу випередити дурну діжку.
Аратша схилив до нього голову:
— Прошу, не забувай, що я можу втопити тебе за лічені секунди.
Жамса вже роззявив був рота, щоб відповісти, але раптом заговорив Чаґхань:
— Оберіть собі зброю.
Він із брязкотом кинув на палубу скриню зі зброєю Міліції. Бадзі голосно нарікав, що мусить проміняти чудові дев’ятизубі граблі на звичайний меч піхотинця. Суні відкопав імперську алебарду, але Жинь знала, що зброя — лише для сторонніх очей. Суні спеціалізувався на тому, що трощив голови, стискаючи їх долонями завбільшки з цілий щит. Усе інше йому зайве.
Жинь пристебнула до паска вигнуту піратську шаблю. Це порушення стандартів Міліції, але міліцейські мечі для неї заважкі. Ковалі Моаґ викували їй дещо легше. Вона ще не призвичаїлася до руків’я, але й сумнівалася, що цей день скінчиться боєм на мечах.
Якщо справи обернуться так кепсько, що їй доведеться втрутитися, то все скінчиться у вогні.
— Повторімо ще раз. — Чаґхань пройшовся поглядом блідих очей по зібраних Цике. — Точкова операція. У нас лише одна ціль. Це замовне вбивство, а не битва. Цивільним шкоди не завдаємо.
Він багатозначно глянув на Жинь.
Вона схрестила руки на грудях.
— Знаю.
— Навіть випадково.
— Знаю.
— Та годі вже, — сказав Бадзі. — Відколи це ти так переймаєшся кількістю потерпілих?
— Ми достатньо завдали страждань твоєму народові, — відповів Чаґхань.
— Це ви завдали йому страждань, — озвався Бадзі. — Не я підірвав дамби.
Цара здригнулася від цих слів, а Чаґхань немовби їх і зовсім не почув.
— Ми більше не шкодимо цивільним. Я зрозуміло пояснив?
Жинь смикнулася, знизавши плечима. Чаґханю подобалося гратися в командира, і вона рідко бувала в тому стані, щоб цим перейматися. Нехай командує скільки заманеться. Її цікавило лише, щоб вони виконали це завдання.
Три місяці. Двадцять дев’ять цілей, усіх убито без промаху. Ще одна голова в мішку, а потім вони попливуть на північ, щоб убити останню ціль — Імператрицю Су Дадзі.
Жинь відчула, як від цієї думки до шиї раптом приплинула кров. Долоні стали небезпечно гарячими.
Не зараз. Поки що ні. Вона глибоко вдихнула. Потім ще раз, уже відчайдушніше — жар пройшов усім тілом.
Бадзі поклав їй руку на плече.
— З тобою все гаразд?
Жинь повільно видихнула. Змусила себе порахувати від десяти до нуля, а потім до сорока дев’яти лише непарними числами й назад лише парними. Цієї хитрості її навчив Алтань, і здебільшого вона діяла, принаймні коли Жинь стежила за тим, щоб не думати про Алтаня, провертаючи цей трюк. Гарячковий приплив ослаб.
— Усе гаразд.
— Ти твереза? — запитав Бадзі.
— Так, — холодно відказала вона.
Бадзі не прибрав руки з її плеча.
— Ти впевнена? Бо…
— Я впораюся, — відрізала Жинь. — Ходімо випустимо кишки тому покидьку.
Три місяці тому, відпливши від острова Спір, Цике зіткнулися з непростою дилемою.
По суті, податися їм було нікуди.
Вони знали, що не можуть повернутися на материк. Жамса розумно зауважив: якщо Імператриця хотіла продати Цике науковцям Федерації, вона не зрадіє, побачивши їх живими й вільними. Швидка потаємна вилазка по припаси у крихітне прибережне місто в провінції Змії підтвердила підозри. Зображення їхніх облич були розвішані на селищних дошках оголошень. Їх оголосили воєнними злочинцями. За їхні голови призначили винагороду — п’ять сотень імперських срібняків за мертвих, шість сотень за живих.
Вони прихопили з собою якомога більше кошиків із припасами й заквапилися геть із провінції Змії, поки їх ніхто не побачив.
Повернувшись у бухту Омонод, обговорили варіанти. Зійшлися на тому, що потрібно вбити Імператрицю Су Дадзі — Зміївну, останню з Тріади, зрадницю, яка продала свій народ Федерації.