— Та кому здалися твої гросбухи?
— Я займався податками міста.
— Що?!
Кітай прикусив нижню губу.
— І я майже закінчив.
— Що за хрінь? — кліпнув Неджа. — Я не… Жинь, напоум цього йолопа.
— Я йолоп? — наполегливо запитав Кітай. — Я? Це ви вважаєте, що почати криваву громадянську війну — це гарна ідея.
— Бо Імперії вона потрібна, — не відступав від свого Неджа. — Федерація вторглася до нас через Дадзі, це вона винна в тому, що сталося в Ґолінь Ніїс…
— Тебе не було в Ґолінь Ніїс, — відрізав Кітай. — І не говори мені про Ґолінь Ніїс.
— Добре… Вибач… Але хіба це не виправдовує зміни режиму? Вона підрізала крила Міліції, зіпсувала міжнародні стосунки, не їй правити…
— У тебе немає доказів.
— У нас є докази. — Неджа зупинився. — Поглянь на свої шрами. Поглянь на мене. Докази викарбувані на нашій шкірі.
— Мені байдуже, — сказав Кітай. — Плювати мені на вашу політику, я хочу додому.
— І що ти там робитимеш? — запитав Неджа. — І за кого битимешся? Насувається війна, Кітаю, і коли вона почнеться, не існуватиме такого поняття, як нейтралітет.
— Це неправда. Я усамітнюсь і проживу доброчесне життя вченого, — холодно промовив Кітай.
— Годі, — озвалася Жинь. — Неджа має рацію. Зараз ти говориш просто з упертості.
Кітай перевів погляд на неї.
— Ну звісно ж, куди ж без тебе в цьому божевіллі. І на що я сподівався?
— Може, це й божевілля, — сказала Жинь. — Але це краще, ніж битися на боці Міліції. Ну ж бо, Кітаю. Ти знаєш, що не зможеш повернутися до статус-кво.
Жинь бачила в Кітаєвих очах, як відчайдушно він прагнув розв’язати суперечність між відданістю і справедливістю, бо Кітай, бідолашний, прямолінійний, доброчесний Кітай, завжди такий упевнений у тому, що вчиняє правильно, не міг примиритися з тим, що військовий переворот може бути виправданим.
Він здійняв руки в повітря.
— Навіть так? Ти гадаєш, у моєму становищі я можу приєднатися до Республіки? Мій батько — міністр оборони Імперії.
— Тоді він служить не тому правителю, — сказав Неджа.
— Ти не розумієш! Уся моя родина в серці столиці. Їх можуть використати проти мене — матір, сестру…
— Ми їх витягнемо, — сказав Неджа.
— О, так, як витягли мене? Дуже мило! Упевнений, вони будуть у захваті, коли їх силоміць вивезуть посеред ночі, принагідно підпаливши їхній будинок.
— Заспокойся, — сказала Жинь. — Вони будуть живі. І тобі не буде про що непокоїтися.
— Немовби ти знаєш, як воно, — випалив Кітай. — Найближчим твоїм родичем був суїцидальний маніяк, який убив себе на завданні, майже такому ж дурному, як і це.
Жинь розуміла: він знав, що переступив межу, мовивши це вголос. Неджа був приголомшений. Кітай швидко закліпав, намагаючись не дивитися їй у вічі. Якусь мить Жинь сподівалася, що він відступиться від своїх слів, вибачиться, але він просто відвернувся.
Вона відчула біль у грудях. Кітай, якого вона знала, вибачився б.
Запала довга мовчанка. Неджа розглядав стіну, Кітай — підлогу. Жоден не насмілився зустрітися поглядом із Жинь.
Нарешті Кітай простягнув руки — немовби чекав, що їх хтось зв’яже.
— Краще відведіть мене на гауптвахту, — сказав він. — Ви ж не хочете, щоб в’язні тинялися палубою.
Роздiл 7
Повернувшись до своєї каюти, Жинь ретельно замкнула двері зсередини, засунувши всі чотири засувки, а потім про всяк випадок ще й підперла двері стільцем. Лягла на ліжко. Заплющила очі й спробувала розслабитися, змусити себе ввібрати короткочасне відчуття захищеності. Вона в безпеці. Вона з союзниками. По неї не прийдуть.
Сон не йшов. Чогось бракувало.
І Жинь не одразу збагнула, чого саме. Вона чекала тієї нестабільності, коли ліжко коливається на воді, але не відчувала її. «Нещадний» був таким величезним військовим кораблем, що його палуби скидалися на сушу. Нарешті вона твердо стояла на ногах.
Хіба ж не цього їй хотілося? Вона мала дах над головою і мету. Вже не пливла за течією, не борсалася в розпачі, щоб зібрати докупи плани, які зрештою не спрацюють.
Жинь втупилася в стелю, намагаючись силою волі сповільнити шалене серцебиття. Але їй не вдавалося позбутися відчуття якоїсь неправильності, глибоко вкоріненої тривоги, яка не обмежувалася лише відсутністю хвиль.
Усе почалося з поколювання в кінчиках пальців. А потім жар почав підніматися з долонь і пробиратися до рук і грудей. За мить з’явився й головний біль, від спалахів якого доводилося зціплювати зуби.
А потім під повіками розгорілося полум’я.
Вона бачила Спір, бачила Федерацію. Бачила прах і кістки, розмиті й перемішані, самотню постать, яка крокувала до неї, струнку і вродливу, з тризубом у руці.
— Тупа курво, — прошепотів Алтань і потягнувся вперед. Обхопив її горло руками, немовби намисто.
Жинь широко розплющила очі. Сіла і вдихнула, а потім видихнула, глибоко й повільно, відчайдушними подихами, намагаючись угамувати раптовий напад паніки.
А потім вона збагнула, що не так.
На цьому кораблі вона не мала доступу до опіуму.
«Ні. Заспокойся. Зберігай спокій».
Ще в Сінеґарді, коли майстер Дзян намагався допомогти їй закрити свій розум від Фенікса, він навчив її технікам очищення думок і розчинення в порожнечі, що імітує небуття. Навчив думати так, немовби вона мертва.
Відтоді Жинь цуралася його уроків. А тепер спробувала пригадати. Вона змусила свій розум читати мантри, які він примушував її повторювати годинами. «Ніщо. Я ніщо. Мене не існує. Я нічого не відчуваю. Я ні про що не шкодую… Я пісок, я порох, я попіл».
Це не спрацювало. Спалахи паніки так само порушували спокій. Поколювання в пальцях посилилося, кожна частина тіла мовби горіла, Алтанів голос відлунював звідусіль.
«Це мала бути ти».
Жинь побігла до дверей, відкинула стілець, відімкнула замки й помчала босоніж коридором. Очі поколювало від болю, зір затуманювали іскри і спалахи.
Вона примружилася, намагаючись розгледіти шлях у тьмяному світлі. Неджа казав, що його каюта в самому кінці коридору… Отже, ось ця, має бути вона… Жинь нестямно грюкала в двері, доки вони не розчинилися й на порозі не з’явився Неджа.
— Жинь? Що ти…
Вона схопила його за сорочку.
— Де ваш лікар?
Неджа підняв брови:
— Ти захворіла?
— Де?
— На першій палубі, треті двері ліворуч, але…
Не дослухавши, Жинь кинулася до сходів. Вона чула, що Неджа біжить за нею, але їй було байдуже. Важило лише те, що вона може дістати опіум, або лаунданум, або що завгодно, що є на борту.
Але лікар не впустив її до кабінету. Він заблокував двері власним тілом, спершись рукою на одвірок, а другою затиснувши ручку.
— Наказ Воєначальника Дракона, — він говорив так, немовби чекав приходу Жинь. — Я тобі нічого не дам.
— Але мені потрібно… Біль, я не витерплю його, мені потрібно…
Лікар почав зачиняти двері:
— Доведеться якось обходитися без цього.
Жинь ударила двері ногою.
— Лише трішечки, — благала вона. Їй було байдуже, як жалюгідно це звучить, їй просто було потрібно бодай щось. Що-небудь. — Будь ласка.
— У мене наказ, — сказав він. — Нічим не можу допомогти.
— До біса! — крикнула Жинь.
Лікар відсахнувся і з грюкотом зачинив двері, але Жинь уже бігла в протилежному напрямку, ударившись ногами біля сходів.
Їй треба було потрапити на верхню палубу, подалі від усіх. Вона відчувала, як скалки підступних спогадів тиснуть на розум, немовби друзки скла, частинки й уламки придушеної пам’яті, що яскраво пропливали перед очима: трупи в Ґолінь Ніїс, трупи на дослідній базі, трупи на Спірі, солдати, всі з обличчям Шіро, вони насміхалися з неї, тицяли пальцями і сміялися, і це її так розлютило, так розпалило в ній гнів…