— Жинь!
Неджа наздогнав її. Схопив рукою за плече.
— Що, в біса…
Вона вивернулася.
— Де твій батько?
— Гадаю, на зустрічі з адміралами, — пробурмотів він. — Але я не став би…
Жинь протиснулася повз нього. Неджа потягнувся до її руки, але вона встигла пригнутися й кинулася бігти коридором, а потім далі сходами вниз, до кабінету Вейсжі. Вона смикнула ручки — замкнено — потім нестямно загрюкала в двері, доки їх не розчинили зсередини.
Схоже, Вейсжа зовсім не здивувався, побачивши її.
— Панове, — сказав він, — нам потрібно поговорити наодинці, будь ласка.
Присутні мовчки вийшли з кімнати. Жоден не глянув на Жинь. Вейсжа зачинив двері, замкнув їх і обернувся.
— Чим можу допомогти?
— Ви сказали лікарю не давати мені опіуму, — сказала Жинь.
— Так і є.
Її голос тремтів:
— Послухай, телепню, мені потрібен мій…
— О ні, Жунінь. — Вейсжа підняв палець і погойдав ним, немовби сварив мале дитя. — Варто було про це згадати. Остання умова нашої домовленості. Я не потерплю у своїй армії залежних від опіуму.
— Я не залежна, я просто…
Нова хвиля болю ввірвалася в її голову, і Жинь замовкла на півслові, здригнувшись.
— Мені від тебе небагато користі, якщо ти під кайфом. Ти потрібна мені свідомою. Мені потрібна та, хто зможе проникнути в Осінній палац і вбити Імператрицю, а не просякнутий опіумом мішок лайна.
— Ви не розумієте, — сказала Жинь. — Якщо ви мене не накачаєте, я підпалю всіх на цьому кораблі.
Він знизав плечима:
— Тоді ми викинемо тебе за борт.
Жинь тільки вражено поглянула на нього. Це ж безглуздя. Як він може лишатися таким непорушно спокійним? Чому не тікає, чому не ховається від жаху? Усе має йти не так, це вона повинна бути йому загрозою, а він має робити все, що вона захоче, ось як усе завжди йшло.
Чому він її не боїться?
У відчаї Жинь стала благати.
— Ви не знаєте, який це біль. Він у моєму розумі, бог постійно в моєму розумі — і це боляче…
— Це не бог. — Вейсжа підвівся й через усю кімнату підійшов до неї. — Це гнів. І страх. Ти вперше побачила бій, і твої нерви не можуть заспокоїтися. Ти постійно боїшся. Ти думаєш, що всі навколо на тебе полюють, і хочеш, щоб на тебе полювали, бо так ти матимеш виправдання, щоб їм нашкодити. Це не спірлійська проблема, а звичайні переживання солдатів, притаманні багатьом. І тобі не зцілити їх за допомогою опіуму. Від цього не втекти.
— Тоді що…
Він поклав руки їй на плечі.
— Ти мусиш зіткнутися з цим. Прийняти, що тепер це твоя реальність. І побороти її.
Невже він не розумів, що вона намагалася? Невже думав, що все так просто?
— Ні, — сказала вона. — Мені потрібен…
Вейсжа схилив голову набік.
— Що означає «ні»?
Власний язик здавався Жинь страшенно неповоротким. Піт стікав їй по тілу, вона бачила, як він скрапує з долонь.
Тремтячи, вона глибоко вдихнула.
— Я… Я не можу. Побороти цього.
— О Жунінь. Ти не розумієш. Тепер ти мій солдат. Ти виконуєш накази. Я кажу тобі стрибати, а ти питаєш, як високо.
— Але я не можу, — пригнічено повторила вона.
Вейсжа підняв ліву руку, мигцем глянув на кісточки, а потім ударив її тильним боком долоні по обличчю.
Жинь упала навзнак, радше від несподіванки, аніж від сили удару. На обличчі не відобразилося болю, лише сильне напруження, немовби вона зайшла просто у блискавку. Жинь торкнулася пальцем губ. На ньому лишилася кров.
— Ви мене вдарили, — вражено промовила вона.
Вейсжа міцно схопив її за підборіддя і змусив глянути собі у вічі. Вона була надто приголомшена, щоб гніватися. Вона не відчувала злості, лише страх. Ніхто не смів отак до неї торкатися. Ніхто вже дуже давно.
Ніхто, крім Алтаня.
— Я ламав спірлійців і раніше. — Вейсжа провів великим пальцем по її щоці. — Ти не перша. Жовтувата шкіра. Запалі очі. Ти прокурюєш своє життя. Хто завгодно внюхає цей запах від тебе. Знаєш, чому спірлійці помирали молодими? Не через схильність до постійної війни, не через свого бога. Вони закурювали себе до смерті. Зараз я дам тобі місяців шість.
Він так сильно впився нігтями в її шкіру, що Жинь перехопило подих.
— Але тепер це закінчиться. Ти зав’яжеш. Можеш закурити себе до смерті після того, як зробиш те, що мені від тебе потрібно. Та лише після того.
Жинь ошелешено витріщилася на Вейсжу. Вона відчула, як починає проступати біль, спочатку ніби легким жалом, а потім пульсуючим синцем по всьому обличчю. У горлі почало зароджуватися схлипування.
— Але болить так сильно…
— О Жунінь. Бідолашна маленька Жунінь. — Вейсжа відкинув волосся їй з очей і нахилився майже впритул. — Шли до біса біль. Те, з чим ти маєш справу, легко вирішити за допомогою дисципліни. Ти можеш заблокувати Фенікса. Твій розум може збудувати власний захист, і ти не зробила цього лише тому, що використовувала опіум як безпечний вихід.
— Бо мені потрібен…
— Тобі потрібна дисципліна. — Вейсжа змусив її закинути голову ще дужче. — Зосередься. Зміцни свій розум. Я знаю, ти чуєш крики. Навчися з цим жити. Алтань із цим жив.
Заговоривши, Жинь відчула на зубах смак крові:
— Я не Алтань.
— Тоді навчися ним бути, — сказав він.
Жинь страждала на самоті у своїй каюті, замкнувши двері, під охороною трьох солдатів зовні, на її ж прохання.
Вона не могла влежати на ліжку. Постіль дерла їй шкіру й посилювала жахливе поколювання, що розходилося тілом. Вона корчилася на підлозі, затиснувши голову між колінами, качалася туди-сюди, кусала долоні, щоб не кричати. Усе тіло судомило і трясло, розривало хвилями болю, що накочувались одна за одною. Здавалося, хтось повільно чавив усі її внутрішні органи.
Корабельний лікар відмовився давати будь-які заспокійливі, обґрунтовуючи це тим, що вона просто замінить опіумну залежність якоюсь м’якшою речовиною, тож їй не було чим заглушити свій розум, придушити видіння, які спалахували щоразу, коли вона заплющувала очі: поєднання безкінечних жахіть Фенікса і її власних опіумних галюцинацій.
І, звісно ж, Алтань. Її видіння завжди поверталися до Алтаня. Іноді він горів на хвилерізі, іноді був прив’язаний до операційного столу, стогнучи від болю, а іноді являвся їй зовсім неушкодженим, але ці видіння завдавали найбільшого болю, бо тоді він із нею говорив…
Її щока досі горіла від сили Вейсжиного удару, але у видіннях її бив Алтань, жорстоко всміхаючись, коли вона тупо дивилася на нього.
— Ти мене вдарив, — сказала вона.
— Я мусив, — відповів він. — Хтось мусив. Ти цього заслужила.
Невже справді заслужила? Жинь цього не знала. Єдина версія правди, яка мала значення, була Алтанева правда. І в її видіннях Алтань вважав, що вона заслуговує смерті.
— Ти облажалася, — говорив він.
— Ти й близько не можеш того, на що був здатен я, — говорив він.
— Це мала бути ти, — говорив він.
І під усім цим невисловлений наказ: «Помстися за мене, помстися за мене, помстися за мене…»
Іноді швидкоплинні видіння перетворювалися на страшенно перекручену фантазію, у якій Алтань не бив її. У цій версії він натомість її любив, і його удари були виявом ніжності. Але вони були докорінно непримиренними, бо за своєю суттю Алтань був таким же, як і вогонь, що його поглинув: якщо він не палив усіх навколо себе, то не був собою.
Урешті з чистого виснаження приходив сон, але лише короткими гарячковими спалахами. Щоразу, виринаючи зі сну, Жинь прокидалася від власного крику, їй лишалося тільки кусати долоні й затиснутися в куток, де вона могла не здіймати галасу вночі.
— Іди до біса, Вейсжа, — прошепотіла вона. — До біса. До біса. До біса.
Але вона не могла ненавидіти Вейсжу, ні. Можливо, лише через виснаження вона так зачепилася за страх, тугу і гнів, що це стало їй випробуванням — чи зможе вона відчути щось інше. Але вона знала, що їй це потрібно. Вже кілька місяців знала, що вбиває себе і що їй бракує самоконтролю, аби зупинитись, і що єдина людина, яка могла її зупинити, померла.