Їй потрібен був хтось, кому до снаги контролювати її так, як цього не міг ніхто після Алтаня. Вона не хотіла цього визнавати, але знала, що в особі Вейсжі могла знайти свого рятівника.
Удень ставало гірше. Сонячне проміння перетворювалося на молоточок, що постійно стукотів по черепу. Але якби вона лишилася замкнена в каюті ще трохи, то точно збожеволіла б, тож Неджа провів її надвір, міцно тримаючи під руку, поки вони йшли на верхню палубу.
— Як ти? — запитав він.
Це було дурне запитання, поставлене радше щоб порушити тишу, бо її самопочуття мало бути очевидним: вона не спала, неконтрольовано тремтіла від виснаження й ломки водночас. Зрештою, Жинь сподівалася, що досягне межі, коли просто знепритомніє.
— Поговори зі мною, — сказала вона.
— Про що?
— Байдуже. Буквально про що-небудь.
І він почав розповідати їй придворні історії тихим шепотом, від якого в неї не боліла голова: буденні плітки про те, хто трахає дружину цього Воєначальника і хто справжній батько сина он того.
Жинь дивилася на Неджу, доки він говорив. Якщо вона зосереджувалася на його міміці, це відволікало її від болю, хай і лише на якийсь час. Те, як його ліве око розплющувалося трохи ширше, ніж праве. Те, як вигиналися його брови. Те, як шрами звивалися на правій щоці, нагадуючи макову квітку.
Він був значно вищий за неї. Їй доводилося закидати голову, щоб дивитися на нього знизу вгору. Коли він устиг так вирости? У Сінеґарді вони були майже одного зросту, майже однієї статури — до другого курсу, а потім він почав роздуватися зі сміхотворною швидкістю. Але ж у Сінеґарді вони були просто діти, дурні, наївні діти, які гралися у війну й ніколи всерйоз не вірили, що вона стане для них реальністю.
Жинь перевела погляд на річку. «Нещадний» плив углиб країни, піднімаючись за течією Мужвею. Він рухався у верхів’я річки зі швидкістю равлика, хоча люди біля коліс нестямно штовхали корабель крізь мулисту багнюку.
Вона придивилася до берегів. І не була певна, чи то їй примарилося, але що ближче вони підпливали, то чіткіше вона розрізняла невеликі фігурки, які рухалися на віддалі, немовби мурахи вгору колодою.
— То люди? — запитала вона.
Так, то були люди. Тепер вона бачила їх чітко — чоловіки й жінки зсутулилися під вагою мішків, які несли на плечах, малі діти пленталися босоніж уздовж берега річки, а малюків посадили в бамбукові кошики, прив’язані в батьків до спини.
— Куди вони йдуть?
Схоже, її запитання неабияк здивувало Неджу.
— Це біженці.
— Звідки?
— Звідусіль. Федерація спустошила не тільки Ґолінь Ніїс. Вони знищили цілі сільські місцевості. Увесь час, поки ми утримували ту марну облогу в Кхурдалайні, вони крокували на південь, витягуючи з селищ усі припаси, а потім спалюючи їх.
Жинь досі хапалася за те, що він сказав першим.
— То Ґолінь Ніїс не був…
— Ні. Навіть близько.
Жинь не могла навіть приблизно підрахувати кількість загиблих. Скільки людей жило в Ґолінь Ніїс? Вона помножила це на кількість провінцій і отримала майже мільйон.
Отже, тепер по всій країні нікарські біженці поверталися до своїх домівок. Приплив тіл, що линув зі спустошених війною міст до безплідних земель на північному заході, повернув навспак.
— «Ти питав, чи сильна моя туга», — процитував Неджа. Жинь упізнала рядок із вірша, який вона вчила ціле життя тому, плач за Імператором, чиї останні слова стали матеріалом для іспиту майбутніх поколінь. — «І я відповім: як річка навесні, що лине на схід».
Вони пливли вгору Мужвеєм, а юрби людей вишикувалися на берегах, простягали руки й кричали «Нещадному»:
— Будь ласка, лише до кордону провінції…
— Візьміть моїх дівчаток, лишіть мене, але дівчаток заберіть…
— У вас є місце! У вас є місце, щоб вас чорти забрали…
Неджа обережно потягнув Жинь за зап’ясток:
— Ходімо вниз.
Вона похитала головою. Вона хотіла бачити.
— Чому по них ніхто не надішле човни? — запитала вона. — Чому ми не можемо відвезти їх додому?
— Вони прямують не додому, Жинь. Вони тікають.
У її нутрі зародився страх.
— Скільки їх ще лишилося?
— Муґенців? — зітхнув Неджа. — Вони не єдина армія. Це розрізнені угруповання. Вони змерзли, вони голодні, вони в розпачі, і їм нікуди йти. Тепер вони злодії й бандити.
— Скільки? — повторила вона.
— Достатньо.
Жинь стиснула кулаки.
— Я думала, що принесла мир.
— Ти принесла перемогу, — сказав він. — А ось що трапляється потім. Воєначальники заледве контролюють свої провінції. Скорочення продовольства. Зростання злочинності, і йдеться не лише про бандитів Федерації. Нікарці готові перегризти горлянки одне одному. Від голоду й ти такою стала б.
— Тож ви гадаєте, що зараз слушний час для ще однієї війни.
— Ще одна війна неминуча. Але, можливо, нам вдасться не допустити наступної великої війни. Республіка не постане без болю. Але якщо ми зможемо виправити підвалини, якщо зможемо заснувати інституційні структури, які зроблять наступне вторгнення менш імовірним і убезпечать майбутні покоління, то досягнемо успіху.
«Підвалини». «Не постане без болю». «Майбутні покоління». Такі абстрактні поняття, подумалося Жинь, поняття, які не до снаги осмислити пересічній селючці. Кому є діло до того, хто сидітиме на троні в Сінеґарді, коли безмежні простори Імперії опинилися під водою?
Раптом дитячий плач став нестерпним.
— Ми можемо дати їм бодай щось? — запитала вона. — Гроші? Хіба у вас немає куп срібла?
— І де вони їх витратять? — запитав Неджа. — Можна дати їм стільки зливків, що ти й не злічиш, але їм ніде купувати товари. Продовольства немає.
— Ну тоді їжу?
— Ми намагалися. Вони лише шматують одне одного, намагаючись загребти все. Не дуже приємне видовище.
Жинь схилилася підборіддям на лікті. Позаду віддалявся людський натовп: зневажені, недоречні, зраджені.
— Хочеш, розкажу анекдот? — запитав Неджа.
Жинь знизала плечима.
— Призахідницький місіонер якось сказав, що пересічний нікарський селянин мовби чоловік, що стоїть у ставку, а вода сягає йому до підборіддя, — сказав Неджа. — Найменшого брижу достатньо, щоб його накрило з головою.
Вдивляючись у води Мужвею, Жинь не зрозуміла, що тут бодай трохи смішного.
Тієї ночі вона вирішила втопитися.
Це було не завчасно обмірковане рішення, а радше акт щирого відчаю. Біль став настільки сильним, що вона барабанила у двері своєї кімнати, благаючи про допомогу, а потім, коли вартові відчинили, прослизнула в них попід руками й побігла сходами нагору, а далі вирвалася через люк до головної палуби.
Вартові побігли за нею, гукаючи на допомогу підкріплення, але вона прискорилася, барабанячи голими п’ятами по деревині. Скалки відгукувалися маленькими уколами болю крізь шкіру, але це був гарний біль, він відволікав від криків у розумі, хай і лише на мить.
Поруччя на носі корабля сягало їй до грудей. Вона схопилася за край і спробувала підтягнутися, але руки страшенно ослабли, вона не пам’ятала, як стала такою слабкою, і Жинь завалилася на бік. Спробувала знову, підтягнувшись достатньо для того, щоб перекинути верхню частину тулуба за край. На мить зависла обличчям донизу, вдивляючись у темні води, які розсікав «Нещадний».
Пара рук обхопили її за талію. Вона брикалася й молотила руками, але її лише стиснули дужче і втягли назад. Вона повернула голову.
— Суні?
Він задкував від поруччя, тягнучи її за талію, мов малу дитину.
— Відпусти, — важко видихнула вона. — Відпусти мене!