Він опустив її додолу. Жинь спробувала вирватися, але він схопив її за зап’ястки, заламав руки за спину і змусив сісти.
— Дихай, — наказав він. — Просто дихай.
Жинь підкорилася. Біль не відступав. Крики не стихали. Вона почала тремтіти, але Суні не відпускав її рук.
— Якщо просто продовжиш дихати, я розповім тобі історію.
— Я не хочу слухати жодних, курва, історій, — задихаючись, сказала вона.
— Не треба хотіти. Не треба думати. Просто дихай, — Суні говорив тихо, заспокійливо. — Ти коли-небудь чула історію про Мавпячого короля й Місяцівну?
— Ні, — проскиглила вона.
— Тоді слухай уважно, — він розслабив хватку так обережно, що цього якраз вистачило, аби в неї перестали боліти руки. — Колись давно Мавпячий король уперше побачив Місяцівну.
Жинь заплющила очі і спробувала зосередитися на голосі Суні. Вона ніколи не чула, щоб він так багато говорив. Суні завжди був таким мовчазним, заглибленим у себе, немовби не звик повністю володіти власною свідомістю й хотів якомога довше насолодитися цим відчуттям. Вона й забула, яким лагідним він може бути.
Він продовжив.
— Місяцівна тільки-но зійшла на небеса і пропливала ще так близько до Землі, що можна було побачити її відображення на водному плесі. Вона була дуже милою.
Десь у глибині свідомості Жинь ворухнулися давні спогади. Вона вже знала цю історію. Її розповідали дітям у провінції Півня під час Місячного фестивалю, щоосені, коли діти їли місячні пироги, розгадували загадки, написані на рисовому папері, й запускали в небо ліхтарики.
— А потім він закохався, — прошепотіла вона.
— Правильно. Мавпячого короля вразила найстрашніша пристрасть. Він повинен заволодіти нею, думалося йому, інакше помре. Тож він відправив своїх найкращих солдатів визволити її з океану. Але їм не вдалося, бо ж Місяцівна живе не в океані, а в небі, тож вони потонули.
— Чому? — запитала вона.
— Чому потонули? Чому Місяцівна їх убила? Бо вони не піднялися на небо, щоб знайти її, а пірнали у воду до її відображення. Вони хапалися за тупу ілюзію, а не за справжнє, — голос Суні став жорсткішим. Він був не гучніший за шепіт, але з таким же успіхом Суні міг кричати. — Ти ціле життя ганяєшся за якоюсь ілюзією, яку вважаєш справжньою, лише задля того, щоб зрозуміти, яка ж ти дурепа, і якщо зробиш ще хоч крок, то неодмінно потонеш.
Суні відпустив її руки.
Жинь повернулася до нього обличчям.
— Суні…
— Алтаню подобалася ця історія, — сказав він. — Уперше я почув її саме від нього. Він розповідав її щоразу, коли мене потрібно було заспокоїти. Говорив, що мені допоможе, якщо я думатиму про Мавпячого короля як просто про ще одну людину, легковірну й дурну, а не як про бога.
— Мавпячий король — дупоголовий, — сказала вона.
— А Місяцівна — хвойда, — відповів він. — Сиділа собі на небі й спостерігала, як мавпи за неї тонули. Що це говорить про неї?
Це розсмішило Жинь. На мить вони обоє глянули на місяць. Він був половинчастий, ховався за легкою темною хмарою. Жинь уявилося, що то жінка, сором’язлива й мінлива, яка чекає нагоди звабити легковірних чоловіків і відправити їх на смерть.
Вона накрила долонею долоню Суні. Його рука була величезна, жорсткіша за кору, поцяткована мозолями. У голові Жинь крутилися тисячі запитань без відповідей.
«Хто це з тобою зробив?»
І що важливіше: «Чи шкодуєш ти про це?»
— Ти ж знаєш, що не мусиш страждати наодинці. — Суні подарував їй рідкісну повільну усмішку. — Ти не одна така.
Жинь хотіла була всміхнутись у відповідь, але нутро скрутила нова хвиля нудоти. Вона різко опустила голову. На палубу хлюпнула блювота.
Суні розтирав їй спину, поки вона вивергала з себе на дошки згустки слизу з кров’янистими вкрапленнями. Коли Жинь закінчила, він відкинув їй з очей волосся, забруднене блювотою, і вона вдихнула повітря, глибоко й болісно.
— Ти сильна, — сказав Суні. — Хай би що ти бачила, хай би що відчувала, це не сильніше за тебе.
Але Жинь не хотіла бути сильною. Бо якщо вона буде сильною, тоді буде й тверезою, а якщо вона буде тверезою, то муситиме обміркувати наслідки своїх дій. Тоді їй доведеться зазирнути в ту прірву. Тоді Федерація Муґень уже не буде аморфною плямою, а її жертви перестануть бути числами, які нічого не означають. Тоді вона дізнається про одну смерть, дізнається її значення, а потім ще одну, і ще одну, і ще одну…
А якщо вона схоче дізнатися, то муситиме бути чимось, відчувати щось інше, окрім гніву, але вона боялася, що якщо перестане гніватися, то зламається.
Жинь розплакалася.
Суні пригладив їй волосся, відкинувши його з чола.
— Просто дихай, — пробурмотів він. — Дихай заради мене. Можеш? Вдихни й видихни п’ять разів.
Один. Два. Три.
Він продовжив гладити її по спині.
— Просто протримайся ще п’ять секунд. А потім ще п’ять. І так далі.
Чотири. П’ять.
А потім ще п’ять. І ці п’ять вдихів, яких навдивовижу виявилося вдосталь, були лише трішечки стерпнішими, аніж попередні.
— Ось так, — сказав Суні, певно, після того як десять разів порахував до п’яти. Його голос був такий тихий, що заледве чувся як шепіт. — Ось, поглянь, ти це зробила.
Вона дихала, рахувала й дивувалася, звідки Суні знав, що саме треба говорити.
Жинь замислилася, чи робив він це раніше з Алтанем.
— З нею все буде гаразд, — сказав Суні.
Жинь підняла очі, щоб глянути, до кого він говорить, і в тіні побачила Вейсжу.
Певно, він одразу зреагував на крики солдатів. Невже він стояв там увесь цей час, мовчки спостерігаючи за ними?
— Я чув, що ти вийшла подихати свіжим повітрям, — сказав він.
Жинь витерла долонею блювоту зі щоки. Вейсжа перевів погляд на її заплямований одяг, а потім знову на обличчя. Жинь не могла зрозуміти його ставлення до побаченого.
— Зі мною все буде гаразд, — прошепотіла вона.
— Справді?
— Я подбаю про неї, — сказав Суні.
Коротка пауза. Вейсжа коротко кивнув Суні.
Ще за мить Суні допоміг Жинь підвестися й повів її назад до каюти. Однією рукою притримував її за плечі, з теплотою, надійністю й заспокійливістю. Корабель налетів на сильну хвилю, і Жинь заточилася.
— Вибач, — сказала вона.
— Не вибачайся, — сказав Суні. — І не хвилюйся. Я тебе тримаю.
П’ять днів по тому «Нещадний» підплив до затопленого містечка. Спочатку, коли Жинь побачила верхівки будівель, що стриміли з річки, вона подумала, що то якісь уламки чи каміння. А потім вони підпливли достатньо близько, щоб вона розгледіла вигнуті дахи затоплених пагод, будинки під солом’яними дахами, що виднілися під водою. Ціле селище проступило перед нею крізь річковий мул.
А потім вона побачила трупи, майже з’їдені, роздуті та безбарвні, усі з порожніми очницями, бо осклянілі очі хтось уже встиг вигризти. Трупи заблокували річку й розклалися вже так сильно, що команді довелося скидати личинок, які раз у раз дерлися на борт.
Матроси вишикувалися на носі човна, щоб відсунути трупи довгими палицями і звільнити кораблю шлях. Трупи почали купчитися на берегах річки. Щоб «Нещадний» міг рухатися далі, кожні декілька годин матросам доводилося спускатись і відтягувати трупи на купи. Для цього обов’язку члени команди тягнули жереб.
— Що тут сталося? — запитала Жинь. — Мужвей вийшов з берегів?
— Ні. Прорвало дамбу. — Неджа зблід від люті. — Дадзі зруйнувала дамбу, щоб затопити долину Мужвею.
То була не Дадзі. Жинь знала, чиїх це рук справа.
Але невже ніхто інший про це не знав?
— Спрацювало? — запитала вона.
— Звісно. Це відкинуло війська Федерації на північ. Прорідило їхні ряди достатньо для того, щоб північні підрозділи їх розбили. Але потім повінь накрила ще не одну сотню селищ, і тепер декілька тисяч людей лишилися без даху над головою. — Неджа стиснув кулаки. — Як правителька могла так учинити? З власним народом?
— А звідки ви знаєте, що це була вона? — обережно запитала Жинь.