— А хто ще? Про такі серйозні речі має бути наказ згори. Еге ж?
— Звісно, — пробурмотіла вона. — Хто ще?
Жинь знайшла близнюків на кормі корабля. Вони сиділи на поруччі й не відводили очей від страхіття, що тягнулося позаду. Побачивши, як підходить Жинь, обоє зістрибнули додолу й повернулися, обачливо дивлячись на неї, мовби напевно знали, чому вона йшла на них.
— То як воно? — запитала Жинь.
— Не розумію, про що ти, — сказав Чаґхань.
— Ви також це зробили, — радісно сказала вона. — Не тільки я.
— Іди проспися, — промовив він.
— Тисячі людей! — скрикнула Жинь. — Потонули, як мурахи! Пишаєтеся собою?
Цара відвернулась, а Чаґхань обурено підняв підборіддя.
— Я зробив те, що мені наказав Алтань.
Жинь пирснула сміхом.
— І я також! Просто виконувала накази! Він сказав, що я маю помститися за спірлійців, і я помстилася, тож це не моя провина, бо Алтань сказав…
— Заткнися, — випалив Чаґхань. — Послухай… Вейсжа вважає, що це Дадзі наказала зруйнувати ті греблі.
Жинь досі хихотіла.
— І Неджа також.
Чаґханя немовби стривожили її слова.
— Що ти йому розповіла?
— Звісно ж, нічого. Я не дурепа.
— Нікому не можна говорити правду, — втрутилася Цара. — Ніхто в Республіці Дракона не повинен знати.
Звісно, Жинь це розуміла. Вона знала, як небезпечно давати армії Дракона причину відвернутися від Цике. Але тієї миті вона думала лише про одне: як жахливо смішним було те, що вона не єдина вчинила масове вбивство.
— Не хвилюйтеся, — сказала вона. — Я не скажу. Я буду єдиним чудовиськом. Лише я.
Близнюки були приголомшені, а Жинь не могла стримати сміху. Вона думала про те, якою була мить до удару хвилі. Цивільні могли готувати вечерю, гратися надворі, вкладати дітей спати, розповідати історії, кохатися, а вже наступної миті руйнівна сила води накрила їхні домівки, знищила селища й забрала їхні життя.
Ось який вигляд тепер мала рівновага сил. Такі, як вона, махнули рукою — і мільйони людей загинули в природній катастрофі, злетіли з шахової дошки світу, мов непотрібні фігури. Такі, як вона, шамани були дітьми — тупотіли навколо цілих міст, ніби навколо піщаних замків чи скляних будинків, ніби це просто сутності, які можна зробити ціллю і зруйнувати.
На сьомий ранок після того, як вони відпливли з Анькхілууня, біль затих.
Жинь прокинулася без гарячки. Без головного болю. Вона невпевнено ступила до дверей і була приємно вражена тим, що міцно стояла на підлозі, а світ не кренився й не кружляв навколо. Відчинила двері, вийшла на горішню палубу і вразилася, як чудово відчувати бризки річки на обличчі.
Її чуття загострилися. Кольори стали яскравішими. Вона відчувала запахи, недоступні раніше. Світ немовби існував у коливанні, про яке вона раніше не знала.
А потім вона усвідомила, що її розум належить тільки їй.
Фенікс зник. Вона відчувала, що бог досі десь там, на межі її свідомості, нашіптує щось про руйнування, намагаючись узяти під контроль її бажання.
Але цього разу вона знала, чого хотіла вона.
Вона хотіла контролю.
Вона була жертвою капризів бога, бо ослаблювала свій розум, відганяла полум’я тимчасовим і негодящим рішенням. Але тепер її голова була ясною, а розум тверезим, і коли Фенікс кричав, вона могла його заткнути.
Жинь попросила про зустріч із Вейсжею. Він відіслав за нею вже за декілька хвилин.
Коли вона прийшла до кабінету, він був там сам.
— Ви мене не боїтеся? — запитала вона.
— Я тобі довіряю.
— А дарма.
— Тоді я довіряю тобі більше, ніж ти довіряєш собі.
Він поводився як зовсім інша людина. Грубіяна мовби ніколи й не було. Його голос звучав так м’яко, так підбадьорливо, що Вейсжа раптом нагадав їй учителя Фейжика.
Жинь уже давно не думала про вчителя Фейжика.
Вона вже давно не почувалася в безпеці.
Вейсжа відкинувся на спинку крісла.
— Тоді продовжуй. Спробуй прикликати полум’я для мене. Лише трохи.
Жинь розкрила долоню й зосередила на ній погляд. Прикликала гнів, відчула, як жар згортається в самому нутрі. Але цього разу він не вийшов одразу неконтрольованим потоком, а показався повільним розлюченим горінням.
На долоні в Жинь спалахнуло невелике полум’я. І це був просто спалах, хоча вона могла збільшувати його розмір, або, якби схотіла, змусила б його стати меншим.
Жинь заплющила очі, повільно вдихнула. Обережно підняла полум’я вище. Одна стрічка вогню погойдувалася над її рукою, немов очеретина, аж доки Вейсжа не скомандував їй:
— Досить.
Жинь зімкнула долоню. Вогонь згас.
Лише після цього вона зрозуміла, як швидко билося її серце.
— З тобою все гаразд? — запитав Вейсжа.
Жинь спромоглася кивнути.
Його обличчя розпливлося в усмішці. Він був більш ніж задоволеним. Був гордим.
— Зроби це знову. Нехай вогонь буде більшим. Яскравішим. Надай йому форми для мене.
Жинь потупилася.
— Не можу. У мене немає такого контролю.
— Можеш. Не думай про Фенікса. Дивися на мене.
Жинь глянула йому у вічі. Його погляд став їй якорем.
З її кулака вирвався вогонь. Вона формувала його тремтливими руками, аж доки вогонь не став схожим на дракона, що звивався у просторі між нею і Вейсжею, змушуючи повітря тремтіти від жару.
«Більше, — сказав Фенікс. — Більше. Вище».
Його крики тиснули на межі її свідомості. Вона спробувала їх заглушити.
Вогонь не піддавався.
Жинь затремтіла.
— Ні, не можу… Не можу, ідіть звідси.
— Не думай про це, — прошепотів Вейсжа. — Дивись на мене.
Спершу Жинь злякалася, що їй це здалося, та все ж червона пелена під її повіками поволі розвіялася.
Вогонь зник. Жинь упала навколішки.
— Хороша дівчинка, — м’яко промовив Вейсжа.
Вона обхопила себе руками, розхитуючись на підлозі й намагаючись пригадати, як дихати.
— Можна тобі дещо показати? — запитав Вейсжа.
Жинь підвела очі. Він перетнув кімнату й підійшов до шафки, відчинив дверцята і витягнув пакунок, загорнутий у тканину. Коли він стягнув тканину, Жинь відсахнулася, однак побачила лише тьмяний блиск металу.
— Що це? — запитала вона.
Але вона вже знала. Вона де завгодно впізнала б цю зброю. Вона годинами задивлялася на цю сталь, на метал, поцяткований слідами численних боїв. Предмет був суцільно металевий, навіть руків’я, яке зазвичай робили з деревини, бо спірлійці потребували зброї, яка б не прогоріла вщент, коли вони її торкнуться.
Жинь відчула раптове запаморочення, не пов’язане з відмовою від опіуму, а навіяне раптовим і страшенно яскравим спогадом про те, як Алтань Тренсинь ішов хвилерізом назустріч смерті.
У її горлі піднялося шорстке схлипування.
— Звідки він у вас?
— Мої люди знайшли його в Чулуу Корікх, — Вейсжа нахилився й поклав тризуб перед Жинь. — Я подумав, ти схочеш мати його в себе.
Не розуміючи, Жинь дивилася на нього.
— Ви… Чому ви були там?
— Припини вважати, що я знаю менше, ніж насправді. Ми шукали Алтаня. Він був би, гм, корисним.
Жинь пхикнула крізь сльози:
— Ви думали, що Алтань приєднається до вас?
— Я думав, що Алтань схоче скористатися будь-якою нагодою перебудувати цю Імперію.
— Тоді ви зовсім його не знали.
— Я знав його народ, — сказав Вейсжа. — Я вів тих солдатів, які звільнили його з дослідної бази, і я допомагав тренувати його, коли він підріс досить для того, щоб битися. Алтань бився б за цю Республіку.
Жинь похитала головою.
— Ні, Алтань хотів лише все палити.
Вона потяглася, схопила тризуб і зважила в руці. Він незручно лежав у пальцях, заважкий спереду і химерно легкий ззаду. Алтань був значно вищий за неї, і зброя здавалася задовгою, щоб Жинь могла зручно нею замахнутися.