Тризубом не можна користуватися як мечем. Він не годиться для бічних ударів. Ним потрібно володіти з хірургічною точністю. І завдавати лише вбивчих ударів.
Жинь відсунула тризуб від себе:
— Я не повинна брати його.
— Чому?
Жинь заледве могла вимовити бодай слово, так гірко вона плакала.
— Бо я — не він.
«Бо це я мала померти, а він мав бути живим і стояти тут».
— Ні, ти — не він. — Вейсжа все пригладжував їй волосся однією рукою, попри те, що вже заклав його за вуха. Друга рука зімкнулася на її пальцях, міцніше стиснувши їх навколо холодного металу. — Тобі поліпшає.
Коли Жинь упевнилася в тому, що від твердої їжі її не знудить, вона приєдналася до Неджі, щоб нормально поїсти вперше за багато днів.
— Не чавкай, — весело промовив Неджа.
Жинь була надто заклопотана розриванням ще теплої булочки, тож не відповіла. Вона не знала, чи то їжа на судні була сміховинно смачною, чи просто вона так зголодніла, але та булочка смакувала їй краще за все, що вона коли-небудь куштувала.
— Гарний день, — сказав Неджа, поки Жинь ковтала.
На знак згоди вона лише видала неясний звук. Перші декілька днів вона навіть не могла витримати прямого сонячного світла надворі. А тепер, коли очі вже не пекли, споглядала яскраві води навіть не мружачись.
— Кітай досі дметься? — запитала вона.
— Відійде, — озвався Неджа. — Він завжди був упертюхом.
— Це ще м’яко сказано.
— Прояви трохи співчуття. Кітай ніколи не хотів бути солдатом. Половину свого життя він марив тим, щоб піти на гору Юелу, а не в Сінеґард. За покликанням він учений, а не воїн.
Жинь пам’ятала. Кітаю хотілося лише стати вченим, піти навчатися в академію на горі Юелу, вивчати природничі науки, або астрономію, або чим ще він захоплювався в той час. Але він був єдиним сином міністра оборони Імператриці, тож його доля була визначена ще до народження.
— Це сумно, — пробурмотіла вона. — Не треба змушувати себе бути солдатом, якщо цього не хочеш.
Неджа підпер підборіддя рукою.
— А ти хотіла?
Жинь вагалася.
Так. Ні. Їй навіть не думку не спадало, що вона могла стати кимось іншим. Вона не думала, що її бажання мають значення.
— Раніше я боялася війни, — нарешті промовила вона. — А потім збагнула, що мені добре вдається воювати. Я не впевнена, чи буду такою ж майстерною в чомусь іншому.
Неджа мовчки кивнув, споглядаючи річку й бездумно смикаючи парову булочку, так і не торкнувшись її.
— А як твоє… гм… — Неджа жестом показав на скроні.
— Добре. Зі мною все добре.
Уперше в житті вона почувала, що може контролювати свій гнів. Може думати. Може дихати. Фенікс досі був там, майорів у глибині її розуму, готовий вибухнути полум’ям, якщо вона покличе, але тільки якщо вона покличе.
Жинь опустила очі й побачила, що парової булочки вже немає. Вона схопила пальцями порожнечу. Шлунок відгукнувся на це бурчанням.
— Ось, — сказав Неджа. Він передав їй трохи прим’яту булочку. — Візьми мою.
— Ти не голодний?
— Зараз у мене не найкращий апетит. А ти якась виснажена.
— Я не забиратиму в тебе їжу.
— Їж, — наполягав він.
Жинь відкусила шматочок. Він ковзнув униз стравоходом і опустився в шлунок із дивовижною важкістю. Вона вже давно так не наїдалася.
— Як твоє обличчя? — запитав Неджа.
Жинь торкнулася щоки. Гострі спалахи болю пронизували нижню частину обличчя щоразу, коли вона говорила. Поки опіум виходив з організму, на щоці розквітав синець, немовби одне змінилося іншим.
— Відчуття такі, ніби стало тільки гірше, — сказала вона.
— Ні. Усе з тобою буде гаразд. Батько не б’є аж так сильно, щоб нашкодити.
Якийсь час вони сиділи мовчки. Жинь спостерігала за рибиною, що вистрибнула з води, а потім стрибнула знову, ляснувши хвостом, немов благаючи, щоб її спіймали.
— А твоє обличчя? — запитала Жинь. — Ще болить?
Під певним освітленням Неджині шрами скидалися на яскраво-червоні лінії, які хтось викарбував через усе обличчя. А під іншим вони видавалися акуратними штрихами пензля для письма.
— Боліло довго. Але тепер я просто нічого не відчуваю.
— А якщо я торкнуся? — Жинь раптом закортіло пройтися пальцем по його шрамах. Погладити їх.
— Однаково не відчую, — Неджа ковзнув пальцями до щоки. — Та, гадаю, це лякає людей. Батько змушує мене одягати маску щоразу, коли я серед цивільних.
— А я думала, що ти просто марнославний.
Неджа всміхнувся, але не засміявся.
— І це також.
Жинь відірвала великий шматок від парової булочки й заледве прожувала його перед тим, як ковтнути.
Неджа простягнув руку й торкнувся її волосся.
— Маєш гарний вигляд. Приємно знову бачити твої очі.
Волосся Жинь підрізала коротко — лише після того, як побачила зневажливі погляди на палубі й усвідомила, якою огидною стала. Ріденькі пасма відросли масними й сплутаними, перетворившись на кубло для вошей. Тепер волосся в неї було коротшим за Неджине, підстрижене й чисте. І вона знову почувалася ученицею.
— А Кітай щось їсть? — запитала Жинь.
Неджа ніяково засовався.
— Ні. Досі ховається у своїй кімнаті. Ми її не замикаємо, але він не виходить.
Жинь насупилася.
— Якщо він так шаленіє, то чому ж ви його не відпустите?
— Бо ми воліли б, щоб він був на нашому боці.
— Тоді чому ви просто не використаєте його як важіль проти його батька? Не обміняєте як полоненого?
— Бо Кітай — це джерело знань, — відверто відповів Неджа. — Ти знаєш, як працює його розум. Це не таємниця. Він знає багато, а запам’ятовує все. На стратегії він розуміється краще, ніж будь-кому варто розумітися. Батько любить тримати біля себе найкращих і якнайдовше. До того ж його батько був у Сінеґарді, аж доки звідти не вивели війська. Немає жодних гарантій, що він живий.
— О, — тільки й спромоглася сказати Жинь. Вона опустила очі й збагнула, що доїла і Неджину булочку.
Він засміявся.
— Як гадаєш, тобі до снаги подужати щось більше за хліб?
Вона кивнула. Неджа подав знак слузі, який зник у комірчині й з’явився через декілька хвилин із мискою. Їжа пахла так смачно, що рот у Жинь миттю наповнився слиною.
— Біля узбережжя це вважають делікатесом, — сказав Неджа. — Ми називаємо її рибою вава.
— Чому? — запитала вона з повним ротом.
Неджа перевернув рибу паличками, спритно відділивши біле м’ясо від хребта.
— Через те, як вона кричить. Б’ється у воді й кричить, мов те немовля в лихоманці. Іноді кухарі варять її живцем лише задля розваги. Хіба ти не чула цих криків на кораблі?
У Жинь скрутило нутро.
— Я думала, що на борту можуть бути діти.
— Хіба ж вони не смішні? — Неджа підняв шматочок і поклав Жинь у миску. — Спробуй. Батькові подобається.
Роздiл 8
— Якщо випаде шанс завдати удару Дадзі, скористайся ним, — капітан Ежидень штурхнув Жинь у голову тупим кінцем списа. — Не дай їй можливості тебе спокусити.
Від першого удару Жинь ухилилася. Другий поцілив їй у носа. Вона відмахнулася від болю, поморщилась і змінила позу. Потім примружено глянула на Ежиденеві ноги, намагаючись передбачити його рухи, при цьому дивлячись лише на нижню половину тулуба.
— Їй захочеться поговорити, — сказав Ежидень. — Вона завжди говорить. Перед тим як убити своїх жертв, їй подобається дивитися, як вони корчаться від болю. Не давай їй слова. Тобі страшенно кортітиме послухати, бо вона тебе змушуватиме, але напади до того, як втратиш нагоду.
— Ну я ж не ідіотка, — важко видихнула Жинь.
Ежидень спрямував ще низку ударів їй у тулуб. Жинь вдалося відбити десь половину. Решта її таки дістали.