Жинь перебирала кайданки в руках.
— І Дадзі не вбиватиме мене одразу? Я про те, що вона ж знатиме, навіщо я буду там, вона бачила, як я намагалася вбити її в Адлазі.
— О, ймовірно, вона запідозрить нас у зраді тієї ж миті, коли ми пришвартуємося в Лусані. Ми не намагаємося захопити її зненацька. Дадзі подобається спочатку погратися зі здобиччю, а потім їсти. І вже напевно вона не схоче позбутися тебе. Ти надто цікава.
— Дадзі ніколи не завдає удару першою, — сказав Вейсжа. — Їй схочеться витягти з тебе якомога більше інформації, тож вона спробує забрати тебе кудись, де ви зможете поговорити наодинці. Прикинься, що для тебе це несподіванка. А потім, імовірно, вона зробить тобі пропозицію, не менш спокусливу за мою.
— Наприклад? — запитала Жинь.
— Задій уяву. Місце в Імперській варті. Повну свободу дій, щоб прочесати Імперію в пошуках уцілілих військ Федерації. Більше слави й багатства, ніж ти могла мріяти. І звісно ж, усе це буде брехнею. Дадзі втрималася на троні протягом двох десятиліть, прибираючи людей до того, як вони перетворювалися на проблему. Тільки-но ти отримаєш посаду в її суді, просто станеш останньою в довгому списку політичних замовних убивств.
— Або ж твоє тіло знайдуть через кілька хвилин після того, як ти скажеш «так», — озвався Ежидень.
Жинь роззирнулася на присутніх за столом.
— Невже більше ніхто не бачить прогалини в цьому плані?
— Скажи, якщо твоя ласка, — промовив Вейсжа.
— Чому б мені просто не вбити її, щойно побачу? До того як вона розкриє рота? Навіщо ризикувати, дозволяючи їй говорити?
Вейсжа й Ежидень перезирнулися. Ежидень вагався якийсь час, але потім заговорив:
— Ти, гм, не зможеш.
Жинь зблідла.
— І що ж це означає?
— Ми саме це обговорювали, — сказав Вейсжа. — Щойно Дадзі тебе побачить, то здогадається, що ти прийшла її вбити. А ще вона матиме неабиякі підозри щодо моїх намірів. Проникнути в Осінній палац і підібратися до Дадзі достатньо близько для нападу, не наразивши нас на небезпеку, ти зможеш лише тоді, якщо тебе спочатку накачають заспокійливим.
— Накачають заспокійливим, — повторила Жинь.
— Ми дамо тобі дозу опіуму на очах у вартових Дадзі, — сказав Вейсжа. — Достатньо, щоб умиротворити тебе на годину-дві. Але Дадзі не знає про твою підвищену терпимість, і це нам допоможе. Дія опіуму розвіється швидше, ніж вона очікуватиме.
Жинь страшенно не подобався цей план. Її просили ввійти в Осінній палац беззбройною, накачаною наркотиками й геть не здатною прикликати вогонь. І хай скільки вона його не обмірковувала, не могла знайти прогалини в цій логіці. Якщо вона хотіла підібратися достатньо близько для удару, то мусила позбутися іклів.
Заговоривши, вона намагалася не виказувати свого страху:
— Отже, я… буду там одна?
— Ми не можемо привести в Осінній палац забагато охорони, не викликавши підозр у Дадзі. Ти матимеш таємне, але мінімальне підкріплення. Можемо розмістити солдатів тут, тут і тут. — Вейсжа тицьнув на три точки на мапі палацу. — Але пам’ятай: наша ціль тут буде обмежена. Якби ми хотіли повномасштабної війни, то підняли б армаду водами Мужвею. Ми тут лише для того, щоб відтяти голову змії. Битва буде потім.
— То виходить, ризикую тільки я, — сказала Жинь. — Мило.
— Ми тебе не кинемо. Якщо все піде не за планом, витягнемо тебе, обіцяю. Досягнувши успіху чи ні, ти скористаєшся одним із цих шляхів утечі, щоб вибратися з палацу. Капітан Ежидень триматиме «Нещадного» напоготові, щоб відплисти з Лусаня за лічені секунди — на той випадок, якщо виникне потреба тікати.
Жинь пильно придивилася до мапи. Осінній палац був безнадійно великий, із плануванням, схожим на лабіринт мушлі, з системою вузьких спіральних коридорів і тупиків, із заморочливими переходами й тунелями, збудованими в усіх напрямках.
Шляхи для втечі були позначені зеленими лініями. Жинь примружилася, бурмочучи собі під носа. Ще декілька хвилин — і вона запам’ятає їх. Вона завжди добре все запам’ятовувала, а тепер, після відмови від опіуму, їй ставало все легше зосереджуватися на розумових завданнях.
Вона здригнулася від думки, що її розум затуманиться, хай навіть лише на годину.
— З ваших уст усе звучить так просто, — сказала вона. — Чому ніхто не спробував убити Дадзі раніше?
— Вона Імператриця, — сказав Вейсжа, немовби цього пояснення було достатньо.
— Вона жінка, чий єдиний талант — це привабливість, — сказала Жинь. — Я не розумію.
— Бо ти ще надто молода, — сказав Ежидень. — Ти не жила, коли Тріада була в розквіті своєї могутності. Ти не знаєш страху. Тоді не можна було довіряти нікому довкола, навіть власній родині. Варто було бодай прошепотіти слово про зраду проти Імператора Жиґи, і тоді Зміївна та Хранитель Воріт подбали б про те, щоб тебе знищити. Не просто ув’язнити, а стерти з лиця землі.
Вейсжа кивнув:
— У ті роки цілі родини розлучали, страчували або відправляли на заслання, стираючи їхній родовід з історії. Дадзі спостерігала за цим, навіть оком не змигнувши. Ось чому Воєначальники досі схиляються перед нею, а не лише тому, що вона приваблива.
Щось у виразі обличчя Вейсжі змусило Жинь замислитися. А потім вона збагнула, що вперше бачить його наляканим.
Вона подумала, що ж такого Дадзі йому заподіяла.
Але наступної миті хтось постукав у двері. Вона підстрибнула.
— Увійдіть, — покликав Вейсжа.
Молодший офіцер зазирнув до кімнати.
— Неджа відіслав мене попередити вас. Ми на місці.
Наприкінці свого правління Червоний Імператор збудував Осінній палац у північному місті Лусань. Воно не було задумане як столиця чи адміністративний центр, бо ж надто віддалене від центральних провінцій для належного управління всією Імперією. Лусань слугував лише притулком для його улюблених коханок і їхніх дітей, був рятунком у часи, коли в Сінеґарді пекло так сильно, що шкіра могла потемнішати за лічені секунди перебування надворі.
За часів правління Імператриці Су Дадзі Лусань перетворився на місце, куди урядовці відсилали своїх дружин і родини, прагнучи вберегти їх від небезпек при дворі, аж доки місто не перетворилося на тимчасову столицю після того, як Сінеґард і Ґолінь Ніїс зрівняли з землею.
Коли «Нещадний» наближався до міста, Мужвей поступово звужувався до дедалі меншого потоку, тож рухатися доводилося повільніше, аж доки вони вже не стільки пливли, скільки підкрадалися до Осіннього палацу.
Жинь побачила міські мури ще за декілька кілометрів. Лусань немовби сяяв ізсередини неземним світлом. Усе чомусь здавалося золотим, наче за час війни решта Імперії вицвіла до чорного, білого й багряного, а Лусань увібрав у себе всі довколишні кольори, сяючи яскравіше, ніж будь-що, бачене Жинь за багато місяців.
Біля стін міста Жинь побачила жінку, яка йшла берегом річки з кошиками фарби й важкими згортками тканини, прив’язаними до спини. З того, як заблискотіла тканина, коли її розгорнули, Жинь збагнула: то шовк, такий м’який, що вона майже уявила в пальцях текстуру, схожу на крила метеликів.
Звідки в Лусані шовк? Решта країни носить брудне лахміття. Уздовж усього Мужвею Жинь бачила голих дітей і немовлят, яких батьки загортали в листя лотоса в намаганні вберегти їхню честь.
Річкою в неспокійних водах туди-сюди ковзали рибальські сампани. На кожному човні було по декілька великих птахів — білих створінь із величезними дзьобами: їх прив’язали мотузкою до човна.
Неджі довелося пояснювати Жинь навіщо.
— У них на шиях мотузки, бачиш? Птах ковтає рибу, фермер витягує рибу з горлянки птаха. Птах пірнає знову, завжди голодний і завжди надто тупий, аби збагнути, що вся його здобич потрапляє в кошик з рибою і що він завжди отримуватиме лише недоїдки.
Жинь скривилася.
— Це неефективно. Чому просто не закинути сіть?
— Неефективно, — погодився Неджа. — Але вони ловлять не будь-яку рибу, а полюють на делікатеси. Солодку рибу.