Стурбована команда виділила їм широке спальне місце. Жинь намагалася не звертати на них уваги, аж доки не почула з палуби схлипування. Спершу їй здалося, що Чаґхань плаче, але ні, він просто намагався дихати. Його вразливе тіло трусилося від різких вдихів.
Жинь стала навколішки біля близнюків. Вона не знала, чи можна їй спробувати торкнутися Чаґханя.
— З тобою все гаразд?
— Я в нормі.
— Ти впевнений?
Чаґхань підняв голову і зробив глибокий тремтливий вдих. У нього почервоніли очі.
— Вона була… Я ніколи… ніколи й подумати не міг, що хтось буде таким…
— Яким?
Він похитав головою.
Цара відповіла замість нього:
— Стабільним, — вона прошепотіла це слово, немовби це щось страхітливе. — Вона не повинна бути такою стабільною.
— Хто «вона»? — запитала Жинь. — Яка це богиня?
— Вона — давня сила, — сказав Чаґхань. — Те, що живе довше за сам світ. Я думав, вона ослабла тепер, коли двох інших не стало, але вона… Якщо це Зміївна в найслабшому стані… — він ударив долонею по палубі, — ми дурні, що наважилися спробувати.
— Вона аж ніяк не невразлива, — заперечила Жинь. — Ти переміг її.
— Ні, заскочив зненацька. І то лише на мить. Сумніваюся, що таке можна перемогти. Нам пощастило.
— Ще трохи — і вона заволоділа б вашим розумом, — сказала Цара. — Ви навічно зосталися б у пастці ілюзій.
Вона зблідла не менше за брата. Жинь замислилася, як багато Цара бачила. Цари там навіть не було, але Жинь знала, що близнюків пов’язують узи якоїсь химерної магії Внутрішніх держав. Коли ранили Чаґханя, боліло в Цари. Якщо Дадзі уразила Чаґханя, то Цара мала б відчути це на «Нещадному»: фізичне тремтіння, яке загрожує отруїти душу.
— Знайдемо інший спосіб, — сказала Жинь. — Вона досі в смертному тілі, вона досі…
— Вона затисне твою душу в кулак і перетворить на слиняву ідіотку, — сказав Чаґхань. — Я не намагаюся відмовити тебе. І знаю, що ти битимешся до кінця. Але я сподіваюся, що ти зрозумієш: у цих намаганнях втратиш здоровий глузд.
«То й нехай». Жинь обхопила коліна руками.
— Ти бачив? Там, коли вона мені показала?
Чаґхань жалісливо глянув на неї:
— Я нічого не міг удіяти.
Цара відвернулася. Певно, вона також бачила.
Чомусь тієї миті Жинь почувалася так, немовби найважливіше у світі для неї — порозумітися з близнюками. Вона почувалася винною, брудною, ніби її спіймали на жахливій брехні.
— Усе було не так. З ним. З Алтанем, маю на увазі…
— Знаю, — сказав Чаґхань.
Жинь витерла очі.
— Усе ніколи не було так. Я про те, що… Я думала, що хотіла… Але він ніколи…
— Ми знаємо, — сказала Цара. — Повір, ми знаємо.
Жинь отетеріла, коли Чаґхань потягнувся й поклав їй руку на плече. Вона б заплакала, але відчувала, що рана всередині ще надто свіжа, немовби в ній викарбували порожнечу.
Чаґханева рука лежала на її спині під дивним кутом, його кістлявий лікоть боляче врізався в спину. Через якийсь час вона ворухнула правим плечем, і він прибрав руку.
Неджа піднявся на палубу лише через декілька годин.
Жинь шукала на його обличчі підказок. Він виснажений, але не згорьований, втомлений, але не зляканий, а це означає…
Вона рвучко скочила на ноги.
— Як батько?
— Гадаю, одужає, — Неджа потер скроні. — Лікар Сьєн вигнав мене. Сказав дати батькові трохи простору.
— Він при тямі?
— Поки що спить. Трохи марить, але лікар Сьєн сказав, що це гарний знак. Ну, те, що він говорить.
Жинь повільно видихнула:
— Я рада.
Він сів і стиха полегшено зітхнув, розтираючи ноги. Мабуть, простояв кілька годин біля батькового ліжка.
— Спостерігаєш за чимось? — запитав він.
— Та нема за чим, — Жинь глянула на берегову лінію Лусаня на віддалі. Тепер можна було роздивитися лише найвищі пагоди палацу. — Оце мене й непокоїть. Нас ніхто не переслідує.
Жинь не розуміла, чому річка така спокійна, така мовчазна. Чому повітря не розсікали стріли? Чому їх не переслідували імперські найманці? Можливо, Міліція залягла в засідці біля воріт на кордоні провінції? Можливо, вони пливуть просто в пастку.
Але ворота були розчинені, і в темряві їх не переслідували кораблі.
— А кого б вони послали? — запитав Неджа. — В Осінньому палаці немає флоту.
— І в жодної з провінцій також?
— О. — Неджа всміхнувся. Чому він усміхається? — Ти не розумієш. Ми не повертатимемося тим же шляхом. Цього разу вийдемо в море. Кораблі Цоліня патрулюють узбережжя Наріїнського моря.
— І Цолінь не втручатиметься?
— Ні. Батько змусив його обрати. Імперію він не обере.
Жинь не розуміла логіки.
— Тому що…
— Тому що тепер почнеться війна, подобається це Цоліню чи ні. А він не поставить проти Вейсжі. Тож пропустить нас неушкодженими і, не сумніваюся, вже за місяць буде за нашим нарадчим столом.
Жинь була вражена впевненістю, з якою дім Їнь маніпулює людьми.
— Мене здивувало б, якби він не мав планів на такий випадок.
— А ти питав про це в нього?
Неджа пхикнув.
— Це ж Цолінь. Запитати означало б образити.
— Ну, знаєш, запобіжні заходи.
— О, ми на порозі громадянської війни. Ти матимеш удосталь нагод вжити запобіжних заходів, — його голос звучав сміховинно невимушено.
— Ти справді віриш, що ми можемо перемогти? — запитала вона.
— З нами все буде гаразд.
— Звідки тобі знати?
Він скоса їй усміхнувся:
— Бо в нас найкращий флот в Імперії. Бо в нас найкращий стратег, якого тільки бачив Сінеґард. А ще в нас є ти.
— Та пішов ти.
— Я серйозно. Ти знаєш, що ти — військова перевага, варта власної ваги сріблом, і якщо стратегією займатиметься Кітай, то це дає нам відмінні шанси.
— А Кітай…
— З ним усе гаразд. Він унизу. Розмовляє з адміралами. Батько дав йому повний доступ до наших розвідданих. Він знайомиться зі справами.
— Бачу, він швидко оговтався.
— Ми теж так думаємо, — Неджин тон підтвердив її підозри.
— Ти знав, що його батько загинув.
Неджа не став відпиратися.
— Батько сказав мені кілька тижнів тому. І застеріг не говорити Кітаю. Принаймні доки не дістанемося Лусаня.
— Чому?
— Тому що було важливо, щоб він дізнався про це не від нас. Так це менше скидалося б на маніпуляцію.
— І ви дозволили йому тижнями вірити в те, що його батько живий?
— Не ми його вбили, еге ж? — Схоже, Неджа не відчував навіть натяку на провину. — Послухай, Жинь. Мій батько вміє майстерно виховувати таланти. Знає людей. Знає, як тягти за їхні ниточки. Це не означає, що він про них не дбає.
— Але я не хочу, щоб мені брехали, — сказала вона.
Неджа стиснув її руку:
— Я тобі ніколи не брехатиму.
Жинь відчайдушно хотілося в це вірити.
— Перепрошую, — промовив капітан Ежидень.
Вони озирнулися.
Це вперше вигляд в Ежиденя не був бездоганним, вперше він не стояв струнко. Капітан був блідий і змучений, його плечі осунулися, на обличчі проступили зморшки від хвилювання. Він нахилився до них.
— Воєначальник Дракона хоче тебе бачити.
— Вже йду, — сказав Неджа.
— Не тебе, — сказав Ежидень і кивнув на Жинь. — Саме її.
Жинь здивувалася, побачивши, що Вейсжа сидить за столом у військовій формі без жодних слідів крові. Коли він дихав, то кривився, та лише трохи, а в усьому іншому, здавалося, його ніколи й не ранили.
— Мені сказали, це ти витягла мене з палацу, — сказав він.
Жинь сіла навпроти.
— Мої люди допомогли.
— І навіщо ти це зробила?
— Не знаю, — відверто відповіла вона.
Вона й сама досі намагалася це збагнути. Вона могла лишити його в тронній залі. Самі Цике мали кращі шанси вижити, їм не потрібно було заручатися підтримкою провінції, щоб оголосити відкриту війну Імперії.