Забагато. Забагато видовищ, інформації. Її розум замкнувся на собі. З плечей вирвалися спалахи й іскри полум’я, а потім здійнялися в повітря над нею, від чого Жинь затремтіла ще дужче.
І там досі було так багато людей, вони збилися докупи, велелюдна маса простягнених рук, безіменна й безлика єдність, яка хотіла розірвати її на шматки…
«Тисячі, сотні тисяч… А ти стерла їх з лиця землі, спалила просто в ліжках…»
— Жинь, припини! — закричав Унеґень.
Але це вже не мало значення. У натовпі навколо неї утворилася велика прогалина. Матері відтягували дітей. Колишні солдати тицяли в неї пальцями й кричали.
Жинь опустила погляд. Дим курився з усього її тіла.
Паланкін Дадзі зник. Жодних сумнівів, її забрали в безпечне місце. Присутність Жинь була яскравим сигналом тривоги. Крізь натовп до них проштовхувалася шеренга імперської варти з піднятими щитами й націленими на Жинь списами.
— От чорт, — промовив Унеґень.
Похитнувшись, Жинь відступила, виставивши перед собою долоні так, немовби вони належали незнайомці. Немовби це з чужих пальців виривалося полум’я. Хтось інший мав притягти Фенікса в цей світ.
«Спали їх».
Усередині Жинь пульсував вогонь. Навіть із заплющеними очима вона відчувала, як у тілі натягуються вени. Від спалахів болю в потилиці під повіками все ніби спалахувало й миттю гасло.
«Убий їх».
Капітан варти вигукнув наказ. Міліція атакувала її. Тоді ввімкнулись захисні інстинкти й вона повністю втратила самоконтроль. Жинь почула оглушливу тишу в голові, а потім високий, пронизливий шум, переможне курликання бога, який знав, що переміг.
Коли вона нарешті глянула на Унеґеня, то бачила не людину, а понівечений труп — білий кістяк проблискував крізь плоть, що осипалася додолу. Жинь бачила, як він за лічені секунди розсипається на порох, і її вразило, який чистий той порох, який прекрасний порівняно з сумішшю кісток і плоті, з яких Унеґень складався дотепер…
— Припини!
Жинь почула не крик, а скиглення й благання. На якусь мить крізь попіл проступили риси обличчя Унеґеня.
Вона його вбивала. Знала, що вбиває його, і не могла зупинитися.
Вона не могла навіть поворухнути власною кінцівкою. Стояла нерухомо, а полум’я виривалося, втримуючи її на місці, немовби ув’язнену в камені.
«Спали його» — сказав Фенікс.
— Ні, припини…
«Ти ж цього хочеш».
Вона не хотіла. А він не припиняв. Чого б то дар Фенікса містив бодай натяк на контроль? Його апетит посилювався, полум’я поглинало й хотіло поглинути ще. Май’жиннень Теардза застерігала її, але Жинь не послухалась — і тепер Унеґень помре…
Щось важке затиснуло Жинь рота. Вона відчула смак лаундануму. Густий, солодкий і докучливий. Паніка й полегшення боролися в її голові, вона кашляла й відбивалася, але Чаґхань дужче притиснув до її обличчя просякнуту ганчірку. Їй поважчало в грудях.
Земля попливла з-під ніг. Жинь здавлено закричала.
— Дихай, — наказав Чаґхань. — Заткнися. Просто дихай.
Жинь знову закашлялася від нудотного і знайомого запаху — Енькі багато разів готував це для неї. Жинь вирішила не боротися, придушила природні інстинкти — вона сама наказала їм це зробити, так і мало статися.
Але від того було аж ніяк не легше.
У неї підігнулися ноги. Плечі осунулися. І вона зомліла, завалившись на Чаґханя.
Він підтягнув її вгору, закинув її руку собі на плече й допоміг піднятися сходами. На їхньому шляху курився дим. Жар не шкодив Жинь, але вона бачила, як у Чаґханя скрутилося волосся, обвуглившись на кінцях.
— Чорт, — ледь чутно лайнувся Чаґхань.
— Де Унеґень? — пробурмотіла Жинь.
— З ним усе гаразд, з ним усе буде гаразд…
Жинь хотіла наполягти на тому, щоб побачити його, але язик став заважким для говоріння. Ноги підкосилися повністю, але вона не відчула, що впала. У крові було заспокійливе, а світ здавався світлим і просторим, немов у казці. Жинь почула чийсь крик. А потім відчула, як хтось підняв її й поклав на палубу сампана.
Вона спромоглася востаннє озирнутися через плече.
На горизонті все портове місто палало, мов факел, ліхтарі запалили на всіх палубах, в осяяне повітря здіймалися димові сигнали й чулося бамкання дзвонів.
Це попередження бачили всі імперські солдати.
Жинь вивчала стандартні коди Міліції. Вона знала, що означають ці сигнали. Оголошено полювання за головами зрадників трону.
— Мої вітання, — промовив Чаґхань. — Тепер через тебе в нас на хвості вся Міліція.
— Що ми будемо… — язик важко перекочувався в її роті. Вона втратила здатність вимовляти слова.
Чаґхань поклав їй руку на плече і стиснув.
— Заляжемо на дно.
Жинь безсоромно розвалилася під сидіннями. А потім широко розплющила очі й побачила дерев’яний корпус човна за декілька сантиметрів від свого носа, так близько, що могла порахувати волокна. Лінії на деревині закручувалися в чорнильні зображення. Жинь схилилася до них. Раптом чорнило забарвилося й перетворилося на слова, написані червоним, чорним і помаранчевим.
Прірва розверзлася. Це могло статися лише в такі миті, коли Жинь під дією дурману й зовсім не контролює себе, щоб триматися подалі від того єдиного, про що не дозволяла собі думати.
Вона летіла над лукоподібним островом, спостерігала за виверженням полум’яної гори, за потоками розпеченої лави, що струменіли з вершини, стікаючи до міст біля підніжжя.
Вона бачила, як обриваються життя, загоряються, зіщулюються й перетворюються на дим за мить. І це було так просто, немов задути свічку, немов розчавити міль між пальцями. Вона хотіла цього — і це сталося. Вона хотіла цього як бог.
І поки вона пам’ятала це з відстороненого, пташиного кругозору, то не відчувала за собою провини. Відчувала радше таку собі допитливість, немовби підпалила мурашник, немовби пришпилила жука вістрям ножа.
Немає провини в убивстві комах, це лише мила дитяча допитливість, аби побачити, як вони корчаться в передсмертній агонії.
Це був не спогад і не видіння, а ілюзія, яку вона створила для себе, ілюзія, до якої вона поверталася щоразу, коли втрачала контроль і їй давали заспокійливе.
Вона хотіла це бачити, відчувала потребу танцювати на межі цього несправжнього спогаду, походжати між божественною холодною байдужістю вбивці і жахливим відчуттям провини за скоєне. Вона гралася зі своєю провиною так, як діти простягають долоньки до полум’я свічки, щоб відчути гострий доторк болю.
Це було ментальне самокатування — так люди впиваються нігтями у відкриту рану. Звісно ж, Жинь знала відповідь, просто не могла визнати перед кимось, що тієї миті, коли вона потопила острів, тієї миті, коли стала вбивцею, вона цього хотіла.
— З нею все гаразд? — почувся голос Жамси. — Чому вона сміється?
Голос Чаґханя:
— З нею все буде гаразд.
Так, хотілося закричати Жинь, так, з нею все гаразд, вона лише снить, лише застрягла між двома світами, лише милується ілюзіями того, що накоїла. Вона перекотилася по підлозі сампана й захихотіла, сміх перетворився на гучні, надривисті схлипи, а потім вона плакала, аж доки забулася неспокійним сном.
Роздiл 3
— Прокидайся.
Хтось ущипнув Жинь за руку. Вона випросталася. Правою рукою потяглася до паска, якого на ній не було, щоб схопити ножа, який тепер лежав у іншій кімнаті, а лівою наосліп ударила кудись убік…
— Чорт! — скрикнув Чаґхань.
Жинь із зусиллями зосередила погляд на його обличчі. Він відступив, виставивши вперед руки, показуючи, що не тримає зброї, лише ганчірку.
Жинь нестямно пройшлася пальцями по шиї та зап’ястках. Вона знала, що не зв’язана, але все одно мусила перевірити.