— Військовим належить чимало винаходів, — замислено промовив Неджа. — Поштові голуби, наприклад. А ще є непоганий аргумент, що більшість покращень у ковальстві та медицині стали наслідком доби Ворожих Держав.
— Як мило. — Жинь не зводила очей з казанка. — Тоді це доводить, що війна може дати і щось хороше.
— Це гарна теорія, — наполягав Неджа. — Безумовно, у добу Ворожих Держав країну охопив хаос. Але погляньте, що вона нам дала: «Принципи війни» Суньдзи, теорії управління державою Мендзи. Усе, що ми зараз знаємо про філософію, про мистецтво ведення війни й управління державою, винайшли саме в ту добу.
— То це така ціна? — запитала Жинь. — Тисячі людей мусять померти, щоб ми могли навчитися краще вбивати одне одного в майбутньому?
— Ти ж розумієш, що я зовсім не це мав на увазі.
— Але звучить саме так. Звучить так, мовби ти говориш, що люди мусять помирати заради прогресу.
— Вони помирають не заради прогресу, — сказав Неджа. — Прогрес — це побічне явище. Завдяки військовим нововведенням ми не лише вчимося краще вбивати одне одного, а й будемо краще підготовлені вбити будь-кого, хто надумає напасти на нас у майбутньому.
— І хто ж, на твою думку, нападе на нас наступним? — запитала Жинь. — Внутрішні держави?
— Не виключено.
— Спершу вони мають припинити вбивати одне одного.
Клани північних Внутрішніх держав вели безперервну війну, скільки вони себе пам’ятали. У часи Червоного Імператора студентів у Сінеґарді готували передусім до того, щоб відбиватися від загарбників з півночі. Але тепер це була лише теоретична ймовірність.
— У мене краще запитання, — сказав Кітай. — І який же, на твою думку, наступний великий військовий винахід?
— Аркебузи, — сказав Неджа
А Жинь тієї ж миті промовила:
— Армії шаманів.
Обидва хлопці повернулися й пильно глянули на Жинь.
— Шамани проти аркебуз? — запитав Неджа.
— Звісно, — сказала вона. Ця думка тільки-но сяйнула їй, але що більше вона це обмірковувала, то привабливішим воно ставало. — Зброя Тарквета — це просто уславлені ракети. Але уявіть цілу армію людей, здатних прикликати богів.
— Це скидається радше на катастрофу, — сказав Неджа.
— Або на військо, яке неможливо спинити, — сказала Жинь.
— Мені здається, що якби це було можливо, то це вже зробили б, — сказав Неджа. — Але в історії немає жодних записів про використання шаманів у війні. Єдиними шаманами, яких Червоний Імператор узяв на роботу, були спірлійці, і ми знаємо, що з цього вийшло.
— Але додинастічні тексти…
— … недостовірні, — перебив її Неджа. — Фортифікаційні технології та бронзова зброя стали стандартом лише за правління Червоного Імператора, і приблизно в той же час шамани почали зникати з записів. Ми й гадки не маємо, як шамани могли б змінити суть мистецтва ведення війни й чи змогли б вони працювати в умовах військової бюрократії.
— Цике непогано справляються, — виклично заявила Жинь.
— Коли вас менше десяти, так, звісно. Але тобі не здається, що сотні шаманів стануть катастрофою?
— Стань одним з них, — сказала Жинь. — Зрозумій, як воно.
Неджа скривився:
— Ти ж не серйозно.
— Це не найгірша думка. Будь-хто з нас може тебе навчити.
— Я ніколи не зустрічав шамана, який би повністю контролював власний розум. — Схоже, Неджу її пропозиція дивним чином стривожила. — І вибач, але знайомство з Цике не налаштовує мене на дуже оптимістичний лад.
Жинь зняла казанок із вогню. Вона знала, що мала б дати тан-юаню охолонути кілька хвилин, а вже потім подавати, але вона так змерзла, а пара, що здіймалася від поверхні страви, була надто спокусливою. Тарілок вони не мали, а тому обгорнули казанок листям, щоб не обпекти руки, і передавали його по колу.
— З Новим роком! — сказав Кітай. — Нехай боги благословлять вас і пошлють удачу.
— Здоров’я, багатства і щастя. Нехай наші вороги змарніють і здадуться до того, як нам доведеться знову їх убивати. — Жинь підвелася.
— Куди ти? — запитав Неджа.
— Та треба до вітру.
Жинь попрямувала до лісу, шукаючи достатньо велике дерево, щоб сховатися. З Кітаєм вона провела вже стільки часу, що спокійно могла присісти й перед ним. Але чомусь їй було ніяково роздягатися перед Неджею.
Жинь оступилася, нога підігнулася під її вагою. Вона гойднулася, втративши рівновагу, й упала на дупу. Розкинула руки, щоб схопитися за щось. І відчула під пальцями щось м’яке й гумове на дотик. Спантеличена Жинь опустила очі й відгорнула сніг.
Вона побачила дитяче обличчя, поховане під снігом.
У нього — їй чомусь здалося, що то хлопчик, хоча напевно вона не знала — були широко розплющені очі, великі й порожні, з довгими віями, припорошеними снігом, окреслені темними тінями на худорлявому блідому обличчі.
Жинь невпевнено підвелася. Узяла палицю й відгребла решту снігу з дитячого тіла. Побачила ще одне обличчя. А потім ще одне.
Нарешті до неї дійшло, що це не нормально, що їй мало б бути страшно. Вона розкрила рота й закричала.
Неджа наказав солдатам прочесати все довкола на кількох квадратних кілометрах, тримаючи смолоскипи низько, щоб розтопити сніг і кригу та побачити, що сталося.
Під снігом виявилося ціле селище людей, замерзлих просто там, де лежали. У більшості досі були розплющені очі. Жинь не бачила крові. Було не схоже, що селяни померли від чогось іншого, а не від холоду й, можливо, голоду. Вона скрізь знаходила сліди багать, складених нашвидкуруч і вже давно згаслих.
Жинь смолоскипа не дали. Вона досі тремтіла від пережитого й мало не підстрибувала від будь-якого різкого руху, тож їй краще було не тримати в руках нічого потенційно небезпечного. Але й у табір вона повертатися не хотіла, тому стояла на краю лісу, бездумно спостерігаючи, як солдати згрібають сніг зі ще однієї родини трупів. Їхні тіла були скручені докупи, тіла матері і батька дбайливо огортали двох дітей.
— Ти в нормі? — запитав Неджа.
Він невпевнено підняв руку до її плеча, немовби не знаючи, чи варто її чіпати.
Жинь відмахнулася від нього:
— Усе гаразд. Я вже бачила трупи.
Та все ж Жинь не могла відвести очей. Усі вони скидалися на ляльок, які лежали в снігу. І все було б добре, якби не той факт, що вони не рухалися.
Більшість дорослих досі мали на спинах вузлики з речами. Жинь бачила порцелянові тарілки, шовкові сукні та кухонне начиння, що визирало з мішків. Схоже, селяни спакували всі пожитки.
— Куди вони йшли? — задумливо промовила Жинь.
— А хіба не очевидно? — сказав Кітай. — Вони втікали.
— Від чого?
Кітай промовив це вголос, бо, схоже, усім іншим це було не до снаги.
— Від нас.
— Але ж їм нічого боятися. — Неджі було помітно ніяково. — Ми поставилися б до них так само, як до всіх інших селищ. Вони отримали б право голосу.
— Але їхні лідери сказали їм зовсім інше, — озвався Кітай. — Певно, вони думали, що ми йдемо їх убити.
— Це ж безглуздо, — промовив Неджа.
— Хіба? — запитав Кітай. — Уяви — ти чуєш про наближення армії повстанців. Твої судді — найнадійніше джерело інформації, і вони кажуть, що повстанці вб’ють чоловіків, зґвалтують жінок і поневолять дітей, бо саме так завжди й говорять про ворога. Кращого виходу ти не знаєш, тож пакуєш усі пожитки й утікаєш.
Жинь легко могла уявити решту. Ці селяни тікали від Республіки так само, як колись від Федерації. Але зима прийшла раніше, ніж очікувалось, і вони не встигли вчасно дістатися низин. Не змогли знайти собі харчу. І на якомусь етапі просто лишатися живими стало для них занадто складно. Тож із рештою родин вони вирішили, що це гарне місце для кінця — і разом лягли, обняли одне одного… і, можливо, сам кінець не був таким уже й жахливим.
Можливо, їм здавалося, що вони просто засинають.