— Тяньшань замерзає, — уголос усвідомила Жинь.
— І що з того? — запитав Дзіньджа. — Це ж не означає, що озеро зміліє одразу.
— Ні, але це означає, що рівень води падатиме з кожним днем, — сказав Кітай. — І що мілкішим буде озеро, то меншу мобільність матимуть ваші кораблі, особливо «Морські яструби». Певно, міни заклали, щоб затримати нас.
— То скільки часу ми ще маємо? — наполягав Дзіньджа.
Кітай знизав плечима.
— Я не провидець. Треба побачити озеро.
— Я казав тобі, що воно того не варте, — Неджа заговорив уперше за весь час. — Нам варто повертати на південь, доки ще можемо.
— Навіщо? — наполегливо запитав Дзіньджа. — Щоб ховатися? Принижуватися? Пояснювати батькові, чому ми повернулися додому, підібгавши хвости?
— Ні. Щоб пояснити, які території ми взяли. Скількох людей додали до своїх лав. Ми перегрупуємося й битимемося з позиції сили.
— У нас удосталь сили.
— На тому озері на нас чекає весь Імперський флот!
— То ми відіб’ємо його в них, — гаркнув Дзіньджа. — Ми не повертатимемося додому до батька лише тому, що злякалися бою.
«Насправді це навіть не аргумент», — подумала Жинь. Дзіньджа з’їхав з глузду й затикав рота кожному, хто суперечив його слову. Неджа, молодший брат, нижчий за званням, нізащо не змусить Дзіньджу передумати.
Дзіньджа так прагнув цієї битви. Жинь чітко бачила це з виразу його обличчя. І розуміла, чому він так цього хотів. Перемога на Бояні могла поставити ефектну крапку в цій війні. Могла стати останнім і переконливим доказом перемоги, якого від них вимагали призахідники. Могла компенсувати недавню низку поразок Дзіньджі.
Вона знала командира, який уже приймав схоже рішення. І якщо щось уціліло в тому полум’ї, то нині його кістки лежали на дні бухти Омонод.
— Хіба війська не важливіші за ваше его? — запитала вона. — Не прирікайте нас на смерть лише тому, що вас принизили.
Дзіньджа навіть не зволив глянути на неї.
— Я дозволяв тобі говорити?
— Вона має рацію, — сказав Неджа.
— Застерігаю тебе, брате.
— Вона каже правду, — сказав Неджа. — Просто ти не слухаєш, бо боїшся, що хтось інший матиме рацію.
Дзіньджа підійшов до Неджі й без вагань ударив його в обличчя.
Ляскіт луною прокотився невеликою кімнатою. Жинь і Кітай уклякли. Голова Неджі сіпнулася вбік, він завмер. Неджа повільно торкнувся пальцями щоки, де над шрамами розквітала червона відмітина. Його груди здіймалися й опускалися, він дихав так важко, що Жинь подумала — він точно вдарить у відповідь. Але він нічого не зробив.
— Можливо, якщо ми вирушимо негайно, то встигнемо вчасно дістатися до Бояна, — буденно промовив Кітай, немовби нічого й не сталося.
— Тоді ми відпливаємо за годину. — Дзіньджа показав пальцем на Кітая. — Ти йдеш до мого кабінету. Адмірал Молкой дасть тобі повний доступ до звітів шпигунів. Я хочу мати плани атаки вже до кінця дня.
— О, яка радість, — промовив Кітай.
— І що це було?
Кітай виструнчився.
— Так, пане.
Дзіньджа вилетів із кімнати. Неджа затримався у дверях, переводячи погляд із Жинь на Кітая і назад, немовби не впевнений у тому, що хотів сказати.
— Твій брат програє цей бій, — повідомила йому Жинь.
— Стули пельку, — сказав він.
— Я вже бачила таке раніше. Командири постійно ламаються під тиском. А потім ухвалюють гівняні рішення, через які гинуть люди.
Неджа глумливо всміхнувся їй і на мить став точнісінько таким же, як Дзіньджа.
— Мій брат не Алтань.
— Ти в цьому впевнений?
— Кажи, що хочеш, — промовив він. — Принаймні ми не якесь там спірлійське сміття.
Жинь була така вражена, що не зуміла вигадати гарної відповіді. Неджа швидко вийшов із кімнати і грюкнув за собою дверима.
Кітай ледь чутно присвиснув.
— Милі чубляться?
Раптом до обличчя Жинь прилинув страшенний жар. Вона сіла поруч із Кітаєм і вдала, що перебирає коров’ячі кишки.
— Щось таке.
— Якщо це допоможе, то я не вважаю тебе спірлійським сміттям, — сказав він.
— Я не хочу про це говорити.
— Дай знати, якщо схочеш. — знизав плечима Кітай. — І про всяк випадок, раджу ретельніше думати про те, як ти говориш із Дзіньджею.
Жинь скривилася.
— О, я добре все розумію.
— Та невже? Чи, може, тобі подобається не мати місця за столом?
— Кітаю…
— Ти шаманка, яка вчилася в Сінеґарді. Ти не повинна бути рядовим солдатом, ти заслуговуєш більшого.
Вона втомилася від цього аргументу. А тому змінила тему.
— Ти справді думаєш, що ми маємо шанси взяти Боян?
— Якщо ми вколошкаємося до знемоги на гребних колесах. Якщо Імперський флот справді такий слабкий, як про це свідчать мої найоптимістичніші розрахунки. — Кітай зітхнув. — Якщо небеса, зірки й сонце вишикуються для нас і ми отримаємо благословення всіх богів у твоєму Пантеоні.
— Отже, ні.
— Якщо чесно, я не знаю. Забагато змінних. Ми не знаємо, наскільки в них сильний флот. Не знаємо їхньої військово-морської тактики. Можливо, у нас кращі таланти ведення бою на воді, але вони там довше. Вони знають те озеро. У них був час улаштувати пастки на річках. Вони мають для нас план.
Жинь розглядала мапу, шукаючи можливих шляхів відступу.
— Тоді відступаємо?
— Тепер уже запізно, — сказав Кітай. — В одному Дзіньджа таки має рацію: інших варіантів у нас немає. Нам не вистачить припасів, щоб пережити зиму, і є чимала ймовірність, що якщо ми втечемо в Арлон, то втратимо весь досягнутий прогрес.
— А ми не можемо пересидіти декілька місяців у провінції Щура? Отримати корабель із припасами з Арлона?
— І дати Дадзі цілу зиму, щоб побудувати флот? Ми зайшли так далеко лише тому, що Імперія ніколи не мала гарного флоту. У Дадзі є люди, але в нас є кораблі. Це єдина причина, чому ми на рівних. Якщо Дадзі матиме три місяці, тоді все пропало.
— Зараз нам не завадило б декілька призахідницьких військових кораблів, — пробурмотіла Жинь.
— У тому то й уся суть. — Кітай скоса глянув на неї. — Може, Дзіньджа й гівнюк, але думаю, що я розумію його. Він не може дозволити собі здатися слабким, не тоді, коли Тарквет сидить і оцінює кожен його крок. Він мусить бути хоробрим. Бути чудовим лідером, якого обіцяв його батько. А ми летимо на полум’я разом із ним, бо в нас просто немає іншого вибору.
— Хто з вас уміє плавати? — запитав Дзіньджа.
Полонені зі стражденним виглядом стояли, вишикувані в ряд, на слизькій палубі, низько опустивши голови під дощем, що лив на них немов із відра. Дзіньджа міряв палубу кроками. Полонені замружувалися щоразу, коли він зупинявся перед ними. — Підніміть руки. Хто вміє плавати?
Полонені знервовано перезиралися, розмірковуючи, завдяки якій відповіді лишаться живими. Ніхто не підняв руки.
— Дозвольте пояснити. — Дзіньджа схрестив руки. — У нас бракує припасів, щоб годувати всіх. І хай там як, а дехто з вас однаково опиниться на дні Мужвею. Питання тільки в тому, чи захочете ви вмерти з голоду. Тож підніміть руку, якщо від вас буде користь.
Руки підняли всі до єдиного.
Дзіньджа повернувся до адмірала Молкоя.
— Скиньте всіх за борт.
Чоловіки закричали, протестуючи. Жинь на мить подумала, що Молкой і справді виконає наказ і що вони спостерігатимуть, як полонені хапатимуться один за одного у воді, відчайдушно намагаючись вижити, але потім збагнула, що насправді Дзіньджа не збирався їх страчувати.
Він просто дивився, хто не став опиратися.
Через декілька хвилин Дзіньджа витягнув п’ятнадцятьох людей, вишикував їх у ряд, а решту відправив до в’язниці. А потім витягнув водну міну, загорнуту в коров’ячу кишку, і передав їм, щоб вони могли добре роздивитися запал.
— Міліція встановила це у воді. Ви попливете й виведете їх із ладу. Вас прив’яжуть до кораблів мотузками й дадуть гострі камені, щоб виконати це завдання. Якщо ви знайдете вибухівку, розріжте кишку й переконайтеся, що до неї потрапила вода. Спробуєте втекти — і мої лучники пристрелять вас у воді. Лишите міну неушкодженою — і загинете разом із нами. У ваших інтересах бути уважними.