Фейлень жбурнув її на обшивні дошки, просто клацнувши пальцями. Жинь підвелася і знову кинулася до нього, але не змогла навіть наблизитися. Він щоразу відкидав її вихором, але вона не полишала спроб, знову і знову. Якщо вона помре, то тільки стоячи.
Але Фейлень лише грався з нею.
Нарешті він викинув її з корабля й почав смикати нею в повітрі, немов ганчір’яною лялькою. Він міг жбурнути її на скелю, якби захотів, міг підняти її високо в повітря, а потім кинути в озеро, але не зробив цього з єдиної причини: хотів погратися.
— Споглядай, великий Феніксе, замкнутий всередині дівчиська, — вишкірився Фейлень. — Де тепер твій вогонь?
— Ти один із Цике, — видихнула Жинь. Колись Алтань уже звертався до людяності Фейленя. І це майже спрацювало. Вона мусила спробувати те ж саме. — Ти один із нас.
— Таких же зрадників, як і ти? — Фейлень здавлено фиркнув, а вітер гойдав її то вгору, то вниз. — Заледве.
— Тоді чому ти б’єшся на її боці? — вимогливо запитала Жинь. — Вона полонила тебе!
— Полонила? — Фейлень відкинув Жинь так близько до скелі, що її пальці ковзнули по поверхні, але вже за мить смикнув її назад до себе. — Ні, то був Тренсинь. То Тренсинь і Туйр, удвох. Вони скрутили нас посеред ночі, та зв’язати зуміли лише близько полудня.
Фейлень дозволив їй упасти. Жинь шубовснула в озеро, ударившись об воду, і вже була певна, що втоне, аж раптом він висмикнув її вгору за литку. Фейлень здавлено засміявся неприємним сміхом.
— Поглянь на себе. Ти як мала кицька. Промокла до кісток.
Біля голови Фейленя пролетіло декілька ракет. Він легковажно відмахнувся від них. Вони впали у воду і з шипінням згасли.
— Жамса ще тут? — запитав він. — Як чудово. З ним усе добре? Він ніколи нам не подобався, ми вирвемо йому нігті, один за одним.
Говорячи, Фейлень шпурляв Жинь то вгору, то вниз. Вона зціпила зуби, щоб не закричати.
— Невже ти справді думала, що зможеш протистояти нам? — він веселився. — Нас не можна вбити, дитя.
— Алтань уже раз тебе зупиняв, — гаркнула вона.
— Зупиняв, — визнав Фейлень, — але тобі ще далеко до Алтаня Тренсиня.
Він припинив смикати її й підняв у повітря, підтримуючи зусібіч таким сильним вітром, що вона заледве могла розплющити очі. Фейлень зависнув перед Жинь із широко розкинутими руками. Лахміття, в якому він був, розвівалося на вітрі, він кидав їй виклик напасти, знаючи, що вона не здатна на це.
— Хіба ж літати не весело? — запитав він.
Вітри завивали все дужче й дужче навколо Жинь, аж доки їй не почало здавалося, що тисячі сталевих клинків врізаються в кожнісіньку частину тіла.
— Просто вбий мене, — видихнула вона. — Покінчімо з цим.
— О, ми не збираємося тебе вбивати, — сказав Фейлень. — Вона наказала цього не робити. Ми просто маємо зробити тобі боляче.
Він змахнув рукою. Порив вітру відкинув її геть.
Жинь летіла, невагома, зовсім не контролюючи свого тіла, і врізалася у щоглу. Зависла там на мить, скосившись, як порубаний труп, а потім упала. І приземлилася безладною купою на палубу «Зимородка». Жинь навіть не могла набрати в груди вдосталь повітря, щоб закричати. Усе її тіло горіло вогнем від болю. Вона спробувала змусити кінцівки рухатися, але вони їй не корилися.
Її відчуття знову розмилися. Вона бачила навколо себе лише обриси, чула спотворений голос, який вигукував її ім’я.
— Кітай? — прошепотіла вона.
Він просунув руки їй під поперек. Спробував підняти її, але біль від найменшого руху був страшенний. Вона скиглила, не припиняючи тремтіти.
— Усе гаразд, — сказав Кітай. — Я тримаю тебе.
Вона вчепилася йому в руку, не в змозі вимовити ні слова. Вони притиснулись одне до одного й дивилися, як дошки продовжують відриватися від «Зимородка». Фейлень крок за кроком роздягав їхній флот.
Жинь нічого не могла вдіяти й лише зіщулювалася від страху. Вона міцно заплющила очі. Не хотіла цього бачити. Її обхопила паніка. Одні й ті ж самі думки відлунювали в голові. «Ми потонемо. Він пошматує кораблі — і ми впадемо у воду й потонемо».
Кітай потрусив її за плече.
— Жинь. Поглянь.
Вона розплющила очі й побачила копицю білого волосся. Чаґхань видерся вгору на потрощені дошки й нестямно розгойдувався на краю. Він скидався на маленьку дитину, яка танцює на даху. Якимось чином, навіть попри страшний вітер, він не падав.
Чаґхань підняв руки над головою.
Раптом повітря стало ще холоднішим. І навіть густішим. І так само різко вітер стих.
Фейлень завис у повітрі, мовби якась невидима сила втримувала його.
Жинь не знала напевне, що саме зробив Чаґхань, але відчувала в повітрі силу. Немовби Чаґхань створив якийсь невидимий зв’язок із Фейленем, якусь нитку, яку могли сприймати лише вони двоє, якусь психодуховну площину, на якій велася битва їхньої волі.
На мить здавалося, що Чаґхань перемагає.
Голова Фейленя смикалася то вперед, то назад, ноги борсалися, немовби його душили.
Жинь міцніше стиснула руку Кітая. У її грудях зародилася бульбашка надії.
«Будь ласка. Будь ласка, нехай переможе Чаґхань».
А потім вона побачила Цару, яка згорбилася на палубі, розхитуючись уперед і назад і ледь чутно бурмочучи щось знову і знову.
— Ні, — прошепотіла Цара. — Ні, ні, ні!
Голова Чаґханя смикнулася набік. Його кінцівки судомно рухалися, молотили без цілі чи напрямку, немовби хтось, хто мав дуже незначні знання про людське тіло, контролював його звідкись здалеку.
Цара почала кричати.
Чаґхань обм’як. А потім полетів назад, ніби маленький білий прапор, такий вразливий, що Жинь злякалася, що вітри можуть його розірвати.
— Гадаєш, що зможеш умістити нас, маленький шамане? — Вітри повернулися, цього разу ще шаленіші. Ще один порив скинув Чаґханя й Цару в неспокійні хвилі внизу.
Жинь побачила Неджу, який спостерігав за всім із «Грифона». Він був наляканий, але стояв достатньо близько, щоб почути її.
— Зроби щось! — закричала вона. — Боягуз! Зроби щось!
Неджа стояв нерухомо, з широко розкритими очима й ротом, немовби він опинився в пастці. Його обличчя осунулося. Але він нічого не зробив.
Порив вітру розірвав палубу «Зимородка» навпіл, здираючи дошки з-під самих ніг Жинь. Вона впала крізь уламки деревини, вдарилася і протяглася шорсткою поверхнею, аж доки не опинилася у воді.
Кітай упав поруч. Його очі були заплющені. Він миттю пішов на дно. Жинь обхопила його руками навколо грудей, нестямно борсаючись, щоб утриматися разом із ним на плаву. Вона силкувалася пливти до «Зимородка», але вода тягнула її назад.
У неї стиснулося нутро.
Течія.
З південного краю озеро Боян закінчувалося водоспадом. Він був короткий, вузький, не дуже великий, тому його течія не надто впливала на важкі військові кораблі. Для суден вона була нешкідлива. Але смертельна для поодиноких плавців.
«Зимородок» стрімко зникав із очей Жинь, течія тягла їх усе швидше і швидше до краю. Вона побачила мотузку, що пливла поруч із ними, і у відчаї схопилася за неї, палко прагнучи вчепитися бодай за щось.
Якимось дивом мотузка досі трималася корабля. Вона натягнулася — і течія вже не тягла їх далі. Жинь із зусиллям стискала замерзлі пальці навколо мотузки, борючись із сильною течією й намагаючись обгорнути її навколо тулуба Кітая та своїх зап’ястків.
У Жинь від холоду заніміли кінцівки. Вона не могла поворушити пальцями, які ще міцно стискалися навколо мотузки.
— Допоможіть нам! — закричала вона. — Хто-небудь, допоможіть!
Хтось піднявся з носа «Зимородка»
Дзіньджа. Їхні погляди перетнулися. Його обличчя було дике, нестямне. Жинь хотілося думати, що він її побачив, але можливо, його увага була прикута лише до мізерних шансів на виживання.
А потім він зник. Жинь не знала напевне, чи то Дзіньджа перерізав мотузку, чи він просто впав під ще одним натиском атаки Фейленя, але відчула, як нею сіпнуло, а потім мотузка ослабла.