Їх понесло від флоту, вихором затягуючи до водоспаду. На якусь мить вона відчула невагомість, і то був бентежний та дивний момент повної дезорієнтації, а потім вода накрила їх із головою.
Роздiл 21
Жинь бігла в темному полі, переслідуючи полум’яну постать, якої їй ніколи не судилося спіймати. Її ноги рухалися немовби у воді, вона була надто млява, надто незграбна, і значно відставала від тієї постаті. На неї навалювався все сильніший розпач, аж доки ноги не стали такими важкими, що їй уже несила було бігти.
— Прошу, — скрикнула вона. — Зачекай.
Постать зупинилася.
Коли Алтань обернувся, Жинь побачила, що він уже горить, його вродливе обличчя розтріскалося і спотворилося, почорніла шкіра відлущувалася, відкриваючи вибілені сяйливі кістки.
А потім Алтань нависнув над нею. Якимось чином він досі лишався чарівним, досі прекрасним, навіть замкнутий у миті власної смерті. Він став перед нею навколішки, обхопив її обличчя палючими руками і схилився до її чола.
— Ти ж знаєш, вони мають рацію, — сказав він.
— Щодо чого? — вона бачила в його очах океани вогню. Він боляче стискав її, як і завжди. Вона не знала напевне, чого саме хотіла — щоб він відпустив її чи щоб поцілував.
Його пальці глибоко впивалися їй у щоки.
— Це мала бути ти.
Його обличчя перетворилося на обличчя Цари.
Жинь закричала і смикнулася назад.
— Тигрячі цицьки. Я ж не така страшна. — Цара витерла рота долонею. — Ласкаво прошу до світу живих.
Жинь сіла й відкашлялась озерною водою. Вона безтямно тремтіла. Їй знадобився якийсь час, щоб витиснути бодай якісь слова з онімілих незграбних вуст.
— Де ми?
— На березі річки, — сказала Цара. — Мабуть, за кілометр-два від Бояна.
— А що з іншими? — Жинь придушила сплеск паніки. — Жамса? Суні? Неджа?
Цара не відповіла, а це означало, що вона не знала. Тож Цике або вибралися, або втонули.
Жинь декілька разів глибоко вдихнула, щоб стримати гіпервентиляцію легенів. «Ти не знаєш, чи вони загинули», — сказала вона собі. А Неджа мусив вижити, хто як не він. Вода захищала його, немов власне дитя. Хвилі прикрили б його, хоч свідомо він прикликав би їх, хоч ні.
«Якщо інші загинули, ти нічим не зарадиш».
Жинь змусила свій розум розділитися, щоб виокремити тривоги й відмахнутися від них. Горюватиме вона потім. Спершу треба вижити.
— З Кітаєм усе гаразд, — сказав їй Чаґхань. Він скидався на живий труп: вуста такого ж темного відтінку, що й пальці, посинілі аж до середнього суглоба. — Просто пішов принести трохи дров.
Жинь підтягнула коліна до грудей, не припиняючи тремтіти.
— Фейлень. То був Фейлень.
Близнюки кивнули.
— Але чому… Що він… — Жинь не розуміла, чому вони були такі спокійні. — Що він робить із ними? Чого він хоче?
— Ну, людина Фейлень, мабуть, хоче померти, — сказав Чаґхань.
— Тоді що…
— Бог вітру? Хтозна. — Він розтирав долонями руки то вгору, то вниз. — Боги — представники чистого хаосу. За межею вони збалансовані, кожен стоїть проти інших шістдесяти трьох, але якщо вивільнити їх у матеріальному світі, вони ніби вода, що виривається зі зруйнованої греблі. Не маючи протилежної сили, яка їх контролює, вони роблять усе, що заманеться. А ми ніколи не знаємо, чого захочеться богу. Одного дня він створює легенький бриз, а наступного — тайфун. Єдине, чого можна очікувати, це непослідовності.
— Але тоді чому ж він бився на їхньому боці? — запитала Жинь. Війни вимагають послідовності. Немає нічого гіршого за непередбачуваних та неконтрольованих солдатів.
— Гадаю, він декого боїться, — сказав Чаґхань. — Когось, хто може налякати його достатньо сильно, щоб змусити коритися наказам.
— Дадзі?
— А кого ж іще?
— Господи, ти отямилася, — на галявину вийшов Кітай із оберемком дров. Він був наскрізь мокрий, кучеряве волосся прилипало до скронь. Жинь бачила криваві подряпини по всьому його обличчю й руках, він бився об каміння, але в усьому іншому Кітай видавався неушкодженим.
— З тобою все гаразд? — запитала вона.
— Гм. Поганенька чутливість у руках, але думаю, що то я просто замерз, — він кинув оберемок на вогку землю. — Ти поранена?
Жинь настільки замерзла, що важко було відповісти однозначно. Здавалося, що все тіло просто задубіло. Вона розігнула руки, порухала пальцями, з цим проблем не виникло. А потім спробувала підвестися. Ліва нога підігнулася під її вагою.
— Бляха, — вона пробіглася пальцями по литці. Боляче було навіть торкатися. Де б вона не натискала, відчувалося пульсування.
Кітай присів біля неї.
— Можеш ворухнути пальцями на ногах?
Вона спробувала — і пальці послухалися. Це було невеличке полегшення. Не перелом, лише розтягнення. А до розтягнень вона звикла. Для студентів Сінеґарда вони були не рідкістю. Вона багато років тому навчилася їх лікувати. Їй потрібна лише якась тканина для тісної пов’язки.
— У когось є ніж? — запитала вона.
— У мене. — Цара понишпорила в кишенях і кинула Жинь невеличкий мисливський ніж.
Жинь вийняла його з піхов, відтягнула штанину й відрізала її по литці. Потім розірвала тканину вздовж на два шматки й міцно обмотала ногу.
— Принаймні не треба мудрувати з тим, щоб тримати її в холоді, — сказав Кітай.
У Жинь не лишилося сил сміятися. Вона зігнула ногу — і її пронизав ще один спалах пульсуючого болю. Вона скривилася.
— Ми єдині вибралися?
— Та якби ж. У нас чимала компанія, — він кивнув кудись ліворуч.
Жинь простежила за поглядом Кітая й побачила групу тіл, може, семеро, чи восьмеро. Трохи далі берегом річки люди горнулись одне до одного. Сірі сутани, світле волосся. Без військової форми. Усі вони були з Сірого товариства.
Жинь упізнала Авґуса. Решту їй не вдалося виокремити з гурту, бо ж призахідницькі обличчя були для неї майже однаковими, усі бліді й широкі. Вона з полегшенням помітила, що сестри Петри серед них немає.
Вигляд у них був жалюгідний. Вони дихали і кліпали, цих рухів було саме вдосталь, щоб Жинь розуміла — вони живі. Шкіра в них була бліда як сніг, а губи посиніли.
Жинь помахала їм і показала на купу гілок.
— Ідіть сюди. Ми розводимо багаття.
Вона могла бодай спробувати бути доброю. Якщо їй вдасться врятувати когось із Сірого товариства від смерті на холоді, це могло дати їй певний політичний капітал із призахідниками, коли — якщо — вдасться повернутися до Арлона.
Місіонери навіть не поворухнулися, щоб підвестися.
Вона спробувала знову, повільною, ретельно обміркованою призахідницькою.
— Ходіть-но, Авґусе. Ви ж замерзнете.
Авґус наче й не чув, що вона покликала його. Немовби Жинь узагалі говорила не призахідницькою. В інших також були порожні погляди, неясні й налякані вирази на обличчях. Вона почовгала до них. Декілька місіонерів позадкували, наче боялися, що вона їх укусить.
— Облиш, — сказав Кітай. — Я намагався поговорити з ними чи не з годину, а моя призахідницька значно краща за твою. Гадаю, вони в шоковому стані.
— Вони помруть, якщо не зігріються, — Жинь підвищила голос. — Агов! Уставайте звідти!
Ще більше наляканих поглядів. Троє місіонерів наставили на Жинь зброю.
Лайно. Жинь почовгала назад.
У них були аркебузи.
— Просто облиш їх, — пробурмотів Чаґхань. — Я не в тому настрої, щоб спіймати кулю.
— Так не можна, — сказала вона. — Якщо вони загинуть, призахідники звинуватять у цьому нас.
Чаґхань закотив очі.
— Їм не обов’язково про це знати.
— Вони дізнаються, якщо бодай один із тих ідіотів знайде зворотний шлях.
— Не знайде.
— Але ми цього не знаємо. І я не вбиватиму їх, щоб упевнитися.
Якби йшлося не про Авґуса, їй було б начхати. Але був він блакитнооким дияволом чи ні, вона не могла лишити його вмирати від холоду. Він був добрим до неї на «Зимородку», коли не мусив цього робити. Вона почувалася зобов’язаною віддячити за послугу.