Чаґхань зітхнув.
— Тоді лишімо їм багаття. А потім відійдемо достатньо далеко, щоб вони вважали безпечним підійти.
Це була непогана думка. Кітай за лічені хвилини розпалив невелике багаття. Жинь помахала призахідникам.
— Ми сядемо он там, — вигукнула вона. — А ви можете скористатися цим вогнищем.
І знову їй ніхто не відповів.
Але щойно вона відійшла трохи далі берегом, то побачила, як призахідники повільно просуваються до вогню. Авґус простягнув руки до полум’я. Це було невеличке полегшення. Принаймні вони не помруть із чистої дурості.
Щойно Кітай спорудив друге вогнище, усі четверо, не соромлячись, зняли форми. Їх огорнуло крижане повітря, але у промоклому одязі було значно холодніше, аніж без нього. Вони голяка притулились одне до одного біля вогню, тримаючи руки якомога ближче до полум’я, але так, щоб не обпектися. І, здавалося, просиділи так декілька годин. Ніхто не хотів витрачати сили на розмову.
— Ми повернемося до Мужвею, — нарешті заговорила Жинь, натягнувши висохлу форму. Було приємно промовити ці слова вголос. Це було щось раціональне, крок уперед до рішучої дії, який угамував паніку, що вже зароджувалася в ній. — Навколо вдосталь уламків. Ми можемо зробити пліт і просто пливти за течією невеликими притоками, доки не дістанемося головної річки, а потім, якщо будемо обачні й рухатимемося лише вночі, то…
Чаґхань не дав їй договорити.
— Це жахлива ідея.
— І чому ж?
— Бо повертатися нікуди. З Республікою покінчено. Твої друзі мертві. Їхні тіла, мабуть, лежать на дні озера Боян.
— Ми цього не знаємо, — сказала вона.
Чаґхань знизав плечима.
— Вони не загинули, — наполягала вона.
— Тоді повертайся до Арлона. — Він знову знизав плечима. — Повзи в руки Вейсжі й ховайся скільки зможеш, доки Імператриця не прийде по тебе.
— Я не це мала…
— Саме цього ти хочеш. Тобі аж кортить припасти до його ніг, чекати наступної команди, немов надресирований пес.
— Бляха, ніякий я не пес.
— Хіба? — Чаґхань підвищив голос. — Ти хоча б раз опиралася, коли тебе роздягали догола за командою? Чи ти насолоджувалася цим? Не вмієш віддавати накази, але залюбки їх виконуєш. Спірлійці знали, як то воно бути рабами, але я й подумати не міг, що тобі це подобається.
— Я ніколи не була рабинею, — огризнулася Жинь.
— О, була, ти просто цього не знаєш. Ти вклоняєшся кожному, хто віддає тобі накази. Алтань грав на твоїх сраних почуттях, грав на тобі, ніби на лютні: варто йому було сказати потрібні слова, змусити тебе думати, що він тебе любить — і ти побігла за ним до Чулуу Корікх наче ідіотка.
— Стули пельку, — тихо промовила вона.
Але потім зрозуміла, у чому річ. Ішлося не про Вейсжу. Ішлося взагалі не про Республіку. Річ була в Алтані. Після стількох місяців, після всього, що вони пережили, річ досі була в Алтані.
Вона могла дати відсіч Чаґханю. Він сам наривався.
— Наче ти його зовсім не боготворив, — просичала вона. — Це не я була ним одержимою. А ти кидався робити все, про що б він не попросив…
— Але я не пішов із ним до Чулуу Корікх, — сказав він. — А ти пішла.
— То он у чому ти мене звинувачуєш?
Жинь розуміла, до чого все йшло. Тепер вона збагнула, що саме Чаґхань не насмілювався сказати їй у вічі всі ці місяці: він звинувачував її у смерті Алтаня.
Не дивно, що він її ненавидів.
Цара поклала долоню братові на передпліччя.
— Чаґханю, не треба.
Чаґхань відмахнувся від неї.
— Хтось випустив Фейленя. Хтось поневолив Алтаня. І це був не я.
— Але все почалося з того, що хтось розповів йому, де Чулуу Корікх! — крикнула Жинь. — Нащо? Нащо ти це зробив? Ти знав, що там!
— Бо Алтань думав, що зможе підняти військо, — Чаґхань говорив голосно й неемоційно. — Бо Алтань думав, що зможе переломити хід історії й повернути все, як було до Червоного Імператора, відродити той час, коли Спір був вільним, а шамани — на піку своєї сили. У той час це видіння було таким прекрасним, що навіть я повірив. Але я зупинився. Я усвідомив, що Алтань збожеволів, що в ньому щось зламалося і що цей шлях привів би його до загибелі. Але ти? Це ти йшла з ним до самого кінця. Це ти дозволила їм схопити його в тій горі й це ти дозволила йому померти на тому хвилерізі.
Груди Жинь стиснуло відчуттям провини, гострої й жахливої. Їй нічого було сказати. Чаґхань мав рацію, вона знала, що він мав рацію, от тільки не хотіла цього визнавати.
Він схилив голову набік.
— Невже ти думала, що він закохається в тебе, якщо ти просто зробиш те, про що він просив?
— Заткнися.
На обличчі Чаґханя проступила злостивість.
— То це тому ти закохалася у Вейсжу? Вважаєш його заміною Алтаню?
Жинь ударила його кулаком у вуста. Вцілила кісточками в щелепу Чаґханя з таким приємним тріском, що навіть не відчула, як його зуби пройшлися по її шкірі. Вона щось зламала — і це було неймовірно приємно. Чаґхань перекинувся, ніби збита мішень. Вона нахилилася вперед, тягнучись до його шиї, але Кітай обхопив її ззаду.
Жинь намагалася вирватися.
— Відпусти мене!
Кітай стиснув ще дужче.
— Заспокойся.
Чаґхань підтягнувся, щоб сісти, і виплюнув на землю зуб.
— І вона ще каже, що ніякий не пес.
Жинь знову смикнулася, щоб ударити його, але Кітай відтягнув її назад.
— Відпусти мене!
— Жинь, годі…
— Я його вб’ю!
— Ні, не вб’єш, — гаркнув Кітай. Він змусив Жинь стати навколішки й боляче заламав їй руки за спину. А потім показав на Чаґханя. — А ти… годі патякати. Ви обоє припините просто зараз. Ми самі на ворожій території. Якщо розділимося, ми трупи.
Жинь виривалася.
— Просто пусти мене до нього…
— О, ну ж бо, нехай спробує, — сказав Чаґхань. — Спірлійка, яка не може прикликати вогонь, прямо тремчу від страху.
— Я досі можу зламати твою кістляву курячу шию, — сказала вона.
— Замовкніть, — просичав Кітай.
— Чому? — вишкірився Чаґхань. — Вона що, розплачеться?
— Ні, — Кітай кивнув на ліс. — Бо ми не самі.
З-за дерев показалися вершники в каптурах, на величезних бойових конях, значно більших, ніж Жинь коли-небудь доводилося бачити. Їхніх форм вона не впізнала. Вони були в хутрі та шкіряному вбранні, а не в зелених кольорах Міліції, проте на друзів також не скидалися. Вершники націлили на них луки, натягнувши тятиви так сильно, що з такої відстані стріли не просто пронизали б їхні тіла, а пробили б їх наскрізь.
Жинь повільно підвелася й потягнулася до тризуба. Але Чаґхань схопив її за зап’ясток.
— Нас уже оточили, — просичав він.
— Звідки ти знаєш?
— Просто повір.
Вона висмикнула руку.
— А це вже навряд.
Але навіть зімкнувши пальці навколо зброї, вона розуміла, що вони в пастці. Ті луки були величезні, а з такої відстані ухилитися від стріл не вийшло б.
Жинь почула якийсь ґвалт біля річки. Призахідники побачили вершників і спробували втекти.
Вершники обернулися й відпустили тятиви в напрямку лісу. Стріли глухо вдарилися в сніг. Жинь бачила, як Авґус упав на землю, як його обличчя викривилося від болю, коли він схопився за прикрашений пір’ям кінець, який стирчав із його лівого плеча.
Але вершники стріляли не для того, щоб убити. Більшість стріл влучили в землю біля ніг місіонерів. Лише декілька призахідників отримали поранення. Решта попадали просто від страху. Вони збилися в купу з піднятими руками й незапаленими аркебузами.
Двоє вершників спішилися й забрали зброю з тремтливих рук місіонерів. Ті навіть не опиралися.
Жинь спостерігала за всім і квапливо розмірковувала, намагаючись знайти вихід. Якщо вони з Кітаєм просто кинуться в річку, тоді течією їх віднесе вниз, можливо, навіть швидше, ніж бігтимуть коні. А якщо вона затримає дихання й пірне достатньо глибоко, то зможе сховатися від стріл. Але як дістатися до води, поки вершники не спустять тятиву? Її погляд ковзав по галявині…