«Підніміть руки».
Ніхто не говорив цього наказу вголос, але вона його почула, глибокий різкий наказ, який голосно резонував у її свідомості.
Повз неї просвистів попереджувальний постріл, за лічені сантиметри від скроні. Жинь пригнулася, хапаючи жменю багнюки, щоб кинути у вершників. Якщо вдасться їх відволікти, лише на декілька секунд…
Вершники націлили на неї луки.
— Зупиніться! — Чаґхань вибіг перед вершниками, розмахуючи руками над головою.
Над галявиною пролунав звук, схожий на удар гонга, такий гучний, що в Жинь завібрувало у скронях.
Внутрішнім зором вона побачила низку образів із чужої уяви, які пробилися в її свідомість. Вона побачила себе на колінах, з піднятими руками. Побачила себе, пронизаною стрілами, у крові від десятка різних ран. Побачила вільний і приголомшливий пейзаж, просторий степ, пустельні дюни, панічний страх перед грозою, коли вершники розвертали коней, щоб щось знайти, щось знищити…
А потім вона побачила Чаґханя, який зустрічав вершників зі стиснутими кулаками, відчула чистий намір, який випромінювала його постать, — ми прийшли з миром, ми прийшли з миром, я один з вас, ми прийшли з миром — вона збагнула, що то була не просто якась психодуховна битва волі.
То була розмова.
Якимось чином вершники могли спілкуватися, не ворушачи губами. Вони без слів передавали образи й фрагменти намірів одразу в розум одержувача. Жинь глянула на Кітая, щоб упевнитися, що не збожеволіла. Він витріщився на вершників, очі широко розплющені, руки тремтять.
«Досить опиратися», — прогуркотів перший голос.
Від зв’язаних призахідників долинуло нестямне белькотіння. Авґус кинувся вперед і закричав, стискаючи голову руками. Він також його чув.
Хай би що Чаґхань не сказав у відповідь, цього вистачило, щоб переконати вершників, що вони не загроза. Їхній лідер підняв руку й гаркнув команду незрозумілою Жинь мовою. Вершники опустили луки.
Лідер зістрибнув із коня одним плавним рухом і закрокував до Чаґханя.
— Привіт, Бектере, — сказав Чаґхань.
— Привіт, кузене, — відповів Бектер. Він говорив нікарською, його слова були різкими й перекрученими Він висмикував звуки з повітря, немовби відривав м’ясо від кісток, немовби не звик користуватися мовою.
— Кузене? — відлунням повторив Кітай.
— Ми цим не пишаємося, — пробурмотіла Цара.
Бектер на мить їй усміхнувся. Чим би вони не обмінювалися ментально, усе відбувалося занадто швидко, щоб Жинь змогла зрозуміти, але основну суть вона таки впіймала — щось розпусне, щось жорстоке, огидне і просякнуте презирством.
— Іди до біса, — сказала Цара.
Бектер гукнув щось своїм вершникам. Двоє з них зістрибнули на землю, заламали Чаґханю й Царі руки за спину і змусили стати навколішки.
Жинь схопила тризуба, але не встигла вона й ворухнутися, як землю навколо неї поцяткували стріли.
— Третього попередження не буде, — сказав Бектер.
Жинь кинула тризуб і підняла руки за голову. Кітай зробив те ж саме. Вершники зв’язали Жинь руки, підняли її й потягнули до Бектера, попри те, що вона страшенно пручалася. Усі четверо опинилися перед ним навколішки.
— Де він? — запитав Бектер.
— Висловлюйтеся конкретніше, — сказав Кітай.
— Бог вітру. Здається, його смертне ім’я Фейлень. Ми полюємо на нього. Куди він подався?
— Униз річкою, мабуть, — сказав Кітай. — Якщо вмієш літати, то вже точно зможеш утекти!
Бектер проігнорував Кітая. Його погляд ковзав по тілу Жинь, затримуючись на певних місцях, від чого вона здригнулася. Нечіткі видіння ввірвалися в її свідомість, надто розмиті, щоб бачити щось більше за розпростерті кінцівки й плоть на плоті.
— Це спірлійка? — запитав він.
— Ти її не скривдиш, — сказав Чаґхань. — Ти заприсягся.
— Заприсягся не кривдити тебе. Але не їх.
— Вони під моєю опікою. Це моя територія.
Бектер засміявся.
— Тебе давно не було, маленький кузене. Наймади ослабли. Домовленості втрачають силу. Сожцань Сіжа вирішила спуститися й прибрати за тобою.
— Під опікою? — повторила Жинь. — Домовленості? Та хто ви такі?
— Ми наглядачі, — пробурмотіла Цара.
— За ким?
— За такими як ти, маленька спірлійко, — Бектер відкинув каптура.
Жинь відсахнулася від огиди.
Його обличчя було поцятковане опіками, запаленими і глибокими, і скидалося на гористу місцевість болю — від щоки до щоки. Він усміхнувся їй, шрами біля рота вигнулися, і то було страшне видовище.
Вона сплюнула йому під ноги.
— Невдала зустріч зі спірлійцем, правда?
Бектер знову всміхнувся. У її розум увірвалися нові видіння. Вона побачила людей у вогні. Побачила закривавлену землю.
Бектер нахилився так близько до неї, що вона відчувала його подих на шиї, гарячий і смердючий.
— Я її пережив. А він — ні.
Не встигла Жинь промовити й слова, як повітря розітнула мисливська сурма.
А далі почувся стукіт копит. Жинь повернула голову, щоб озирнутися через плече. До галявини наближалася ще одна група вершників, значно більша за загін Бектера. Оточивши їх, вони стали колом.
А потім розійшлися. Поміж вершниками пройшла тендітна невисока жінка, яка діставала Жинь хіба до ліктя.
Вона йшла так, як це робили Чаґхань і Цара. Жінка була тендітна, чимось схожа на пташку, немовби якесь ефемерне створіння, для якого просто немислимо бути прикутим до землі. Їй до талії спадало хмарно-біле волосся, заплетене у дві товсті коси, прикрашені чимось схожим на мушлі й кістки.
Її очі були протилежністю очам Чаґханя — темніші за дно джерела й чорні, геть чорні.
— Вклоніться, — пробурмотіла Цара. — Це Сожцань Сіжа.
Жинь нахилила голову.
— Їхня лідерка?
— Наша тітка.
Сожцань Сіжа цмокнула, проходячи біля Чаґханя й Цари, які стояли навколішки, опустивши очі, немовби від сорому. На Кітая вона взагалі не звернула уваги.
Вона зупинилася перед Жинь. Кістлявими пальцями пройшлася по її обличчю, стиснула підборіддя й вилиці.
— Як цікаво, — сказала вона. Вона вільно розмовляла нікарською, але її мова звучала химерно синкопно, слова скидалися на поезію. — Схожа на Ханелай.
Це ім’я нічого не говорило Жинь, але вершники напружилися.
— Де тебе знайшли? — запитала Сожцань Сіжа. Коли Жинь не відповіла, вона злегка ляснула її по щоці. — Я з тобою розмовляю, дівчино. Говори.
— Я не знаю, — сказала Жинь. У неї тремтіли коліна. Вона відчайдушно воліла, щоб їй дозволили піднятися.
Сожцань Сіжа впилася нігтями Жинь у щоку.
— Де вони тебе ховали? Хто тебе знайшов? Хто тебе захищав?
— Я не знаю, — повторила Жинь. — Ніде. Ніхто.
— Ти брешеш.
— Ні, — сказав Чаґхань. — Вона дізналася лише рік тому.
Сожцань Сіжа зміряла Жинь довгим підозріливим поглядом, але відпустила її.
— Неможливо. Муґенці мали вибити вас усіх, але ви, спірлійці, все одно з’являєтеся, немов щури.
— Чаґханя завжди тягло до спірлійців, як метелика до свічки, — сказав Бектер. — Ви ж пам’ятаєте.
— Стули пельку, — не стримався Чаґхань.
Бектер нестямно всміхнувся.
— Пам’ятаєш, що ти писав у своїх листах? «Спірлійці страждають. Муґенці не добрі. Але він вижив, і він могутній».
Він говорив про Алтаня? Жинь придушила бажання виблювати.
— «Наразі він при здоровому глузді, але страждає», — голос Бектера став високим і глузливим. — «Але я можу виправити його. Дайте йому час. Не змушуйте мене його вбивати. Будь ласка».
Чаґхань ударив Бектера ліктем у живіт. На мить Бектер стиснув зв’язані зап’ястки Чаґханя й так заламав їх йому за спину, що Жинь подумала: точно переламає.
Чаґхань роззявив рота в мовчазному крикові.
Схожий на грім звук зрикошетив крізь розум Жинь. Вона бачила, як скривилися вершники, вони також його чули.