— Ти не розумієш, про що говориш, — сказав Дзян.
— Хіба? — Цевері нахилила голову. — Тоді ось тобі пророцтво. Ваш зв’язок розірветься. Ви знищите одне одного. Один помре, один правитиме, а один засне навічно.
— Це неможливо, — пхикнула Дадзі. — Жоден із нас не може померти, поки інші живі.
— Це ви так думаєте, — сказала Цевері.
— Годі, — сказав Жиґа. Жинь здригнулася від того, як сильно його голос скидався на голос Неджі. — Ми прийшли сюди не для цього.
— Ви прийшли почати війну, у якій вам не обов’язково воювати. І ви ігноруєте моє попередження про небезпеку, — Цевері потягнулася до руки Дзяна. — Дзию. Прошу. Не вчиняй так зі мною.
Дзян не дивився їй у вічі.
Дадзі позіхнула, зробивши безцільну спробу затулити рота божественно блідою долонею.
— Ми можемо зробити все легше. Ніхто не мусить страждати. Або ми можемо просто почати бій.
Калаґан наставила на неї спис.
— Навіть не думай, дівчинко.
Повітря наповнила тріскотлива енергія. Навіть із відстані спогаду Жинь відчувала, як змінилася матерія пустелі. Межі матеріального світу тоншали, загрожуючи прорватися й дати вихід світу духів.
Щось відбувалося з Дзяном.
Його тінь на яскравому піску нестямно корчилася. І відбивала не лише постать Дзяна, а й ще щось жахливе — міріади істот, різноманітних розмірів і форм, які змінювалися все швидше і швидше, з усе сильнішим безумством, немовби відчайдушно прагнули вирватися.
Істоти були й у самому Дзянові. Жинь бачила їх, вони наче тіні пробігали під його шкірою — страшні плями чорного, яким кортіло вибратися назовні.
Цевері вигукнула щось своєю мовою — благання чи заклинання, Жинь не знала, але воно прозвучало як відчай.
Дадзі засміялася.
— Ні! — скрикнула Жинь, але Дзян її не чув, не міг почути, бо все це вже давно минуло. Вона могла лише безпорадно спостерігати, як Дзян просовує руку в грудну клітку Цевері й вириває серце, а воно ще б’ється.
Калаґан закричала.
— Цього вистачить, — сказала теперішня Сожцань Сіжа. Жинь ще побачила Дадзі, яка метала голки в кетреїдів, Дзяна та його істот — вони пришпилили до землі Сожцань Сіжу, та Жиґу, який байдуже стояв, спостерігаючи за різаниною з мудрим та стурбованим обличчям, блаженно піднявши руки, немовби благословляючи бійню своєю присутністю.
— Ми дали нікарцям ключі від небес, а вони вкрали в нас землю й убили мою дочку, — голос Сожцань Сіжі був пласким, беземоційним, немовби вона просто розповідала цікаву історію, немовби її біль давався взнаки вже стільки разів, що тепер вона його й не відчувала.
Жинь упала вперед навкарачки й хапала ротом повітря. Вона не могла викинути з голови образ Дзяна. Дзян, її майстер із закривавленими руками, хихотів.
— Здивована? — запитала Сожцань Сіжа.
— Але я знала його, — прошепотіла вона. — Я знаю, який він, і він не такий…
— Звідки тобі знати, який Хранитель Воріт? — процідила Сожцань Сіжа. — Ти колись питала його про минуле? Ти бодай здогадувалася?
Найгіршим виявилося те, що в усьому цьому був сенс. Жинь осяяла правда, огидна й гірка, і тепер таємниця Дзяна стала їй зрозуміла. Вона знала, чому він утік, чому сховався в Чулуу Корікх.
Мабуть, він почав згадувати.
Чоловік, якого вона зустріла в Сінеґарді, був лише тінню людини, жалюгідною, люб’язною тінню придушеної особистості. Він не прикидався. Вона була впевнена в цьому. Ніхто не здатен так прикидатися.
Він просто не знав. Печатка відібрала в нього спогади, так само, як колись відбере пам’ять і в неї самої, ховаючи її за стінами свідомості.
Чи покращало йому тепер, коли він лишався в кам’яній в’язниці, придушений на пів дорозі між забуттям і божевіллям?
— Тепер ти бачиш. Ти розумієш, що я краще покладу край на тобі, — Сожцань Сіжа кивнула Бектеру.
Її невисловлена команда дзвіночком пролунала в голові Жинь. Убий їх.
— Зачекайте! — Жинь із зусиллями підвелася. — Прошу, ви не мусите…
— Благання мене не тішать, дівчинко.
— Я не благаю, я домовляюся, — швидко сказала Жинь. — У нас один ворог. Я хочу смерті Дадзі. Ви хочете помститися. Так? Я теж. Убийте нас — і втратите союзника.
Сожцань Сіжа глузливо всміхнулася.
— Ми й самі можемо вбити Зміївну.
— Ні, не можете. Якби могли, вона б уже була мертва. Ви її боїтеся. — Жинь шалено міркувала, поки говорила, прокручуючи в думках аргументи, вигадуючи їх на ходу. — За двадцять років ви навіть не ризикнули вийти на південь, не спробували відбити свої землі. Чому? Бо знаєте, що Зміївна вас знищить. Ви вже програвали їй. Ви не посмієте зіткнутися з нею знову.
Сожцань Сіжа примружилася, але нічого не сказала. Жинь відчула відчайдушну ниточку надії. Якщо її слова розізлили кетреїдів, то це означало, що вона торкнулася правди. Це означало, що вона ще мала шанс їх переконати.
— Але ви бачили, що я можу, — продовжила вона. — Ви знаєте, що я можу битися з нею, бо знаєте, на що здатні спірлійці. Я вже стикалася з Імператрицею. Звільніть мене — і я битимуся замість вас у цій битві.
Сожцань Сіжа запитала про щось у Чаґханя своєю мовою. Вони якусь мить говорили. Слова Чаґханя звучали з сумнівом і запереченням, слова Сожцань Сіжі — різко і гнівно. Його і її очі метнулися на мить до Кітая, який ніяково засовався, спантеличений.
— Вона це зробить, — нарешті сказав Чаґхань нікарською. — Вона не матиме вибору.
— Що я зроблю? — запитала Жинь.
Вони проігнорували її і продовжили сперечатися.
— Це не варте ризику, — перебив Бектер. — Мамо, ви це знаєте. Спірлійці божеволіють швидше за інших.
Чаґхань похитав головою.
— Не ця. Вона стабільна.
— Не буває стабільних спірліців, — сказав Бектер.
— Вона це здолала, — наполягав Чаґхань. — Вона не вживає опіуму. Місяцями не торкалася до нього.
— Доросла спірлійка, яка не курить? — Сожцань Сіжа закинула голову. — Це вперше.
— Це нічого не змінює, — сказав Бектер. — Фенікс забере її. Завжди забирає. Краще вбити її зараз…
Чаґхань перебив його, звертаючись безпосередньо до тітки.
— Я бачив її в найгіршому стані. Якби Фенікс міг, то вже б її забрав.
— Він бреше, — глузливо промовив Бектер. — Погляньте на нього, він жалюгідний, він захищає їх навіть зараз…
— Годі, — сказала Сожцань Сіжа. — Я побачу правду на власні очі.
І знову вона обхопила обличчя Жинь.
— Поглянь на мене.
Цього разу її очі стали інакшими. Стали темними й порожніми проваллями, вікнами в безодню, якої Жинь не хотіла бачити. Жинь мимоволі заскиглила, але Сожцань Сіжа дужче стиснула пальці під її щелепами.
— Дивись.
Жинь відчула, як падає в темряву. Сожцань Сіжа не проштовхувала видіння в її свідомість, вона спонукала Жинь витягнути свої.
Спогади майоріли перед нею —уривчасті й розрізнені фрагменти видінь, які вона так наполегливо намагалася поховати. Вона створює полум’яне море, вона падає в чорні води, вона навколішки біля ніг Алтаня, кров заливає її рота.
Над нею нависла Печатка.
І вона виросла. Тепер Печатка була втричі більшою, ніж Жинь бачила її востаннє, та ще й розширилася, скидаючись на гіпнотичну низку кольорів, вона мінилася й пульсувала, ніби серцебиття, висловлена знаком, якого Жинь досі не впізнавала.
Жинь відчувала присутність Дадзі всередині Печатки, щось хворобливе, залежне, спокусливе. Шепіт чувся звідусіль, немовби Дадзі бурмотіла їй на вухо, обіцяючи прекрасні речі.
«Я заберу тебе від цього. Я дам тобі все, чого ти будь-коли бажала. Я поверну його тобі.
Просто здайся».
— Що це? — пробурмотіла Сожцань Сіжа.
Жинь не змогла відповісти.
Сожцань Сіжа відпустила її обличчя.
Жинь упала навколішки, впершись руками в землю. Сонце кружляло над нею.
Вона не одразу збагнула, що Сожцань Сіжа сміється.
— Вона боїться тебе, — прошепотіла Сожцань Сіжа. — Су Дадзі боїться тебе.
— Я не розумію, — сказала Жинь.