— Це мала бути ти.
Потім Жинь не знала напевне, чи то його думки, чи її, та вони були такі гучні, що витісняли все інше зі свідомості.
Я хочу завдати тобі болю.
Я хочу, щоб ти померла.
Я хочу, щоб ти горіла.
— Ні!
Жинь устромила лезо собі в стегно. Біль був тимчасовим перепочинком, сліпучою білістю, що затьмарювала все у свідомості, але потім полум’я повернулося.
Вона програла.
Вона програла й останнього разу, і перед цим. Вона програвала в кожній спробі. Річ у тім, що вона не знала, чому це робила, хіба мордувала себе усвідомленням, що не може контролювати полум’я, яке розгорялося в свідомості.
Поріз додався до відкритих ран на руках і ногах, яких вона завдала собі в останні тижні і продовжувала завдавати, бо, хай лише й тимчасово, біль був єдиним варіантом, крім опіуму, який спадав на думку.
А потім вона вже не могла думати.
Рухи стали автоматичними, усе відбувалося легко — перекочування подушечки опіуму між долонями, іскра, з якої розгоралося полум’я, запах карамелі вкупі з чимось зогнилим.
Опіум гарний тим, що як тільки вона його вдихала, решта вже не мала значення, часом на цілі години: захоплена у власному світі, вона могла не перейматися відповідальністю існування.
Вона затягувалася.
Полум’я слабшало. Спогади зникали. Світ уже не завдавав болю. Навіть розчарування від поразки тьмяніло до млявого ніщо. Лишався тільки солодкий, солодкий дим.
Роздiл 4
— А ви знали, що в Анькхілууні є спеціальний адміністративний орган, відповідальний за те, щоб з’ясувати, яку вагу місто здатне витримати? — життєрадісно запитав Жамса.
Він єдиний з-поміж Цике вмів легко орієнтуватися у Плавучому місті. Хлопчик без зусиль виривався вперед, пробираючись вузькими містками, перекинутими через мулисті канали, поки решта обережно ступала по хитких дошках.
— І скільки ж це? — запитав Бадзі, підігруючи Жамсі.
— Гадаю, вони вже наближаються до максимальної спроможності, — відповів Жамса. — Доведеться щось робити з населенням, інакше Анькхілуунь почне тонути.
— Можна відправити їх на материк, — сказав Бадзі. — За останні кілька місяців ми втратили не одну сотню тисяч людей.
— Або ж змусити воювати в ще одній війні. Непоганий спосіб убивства.
Жамса перескочив до наступного містка. Жинь незграбно плелася позаду, мружачись від невмолимого південного сонця. Перед очима все пливло.
Вона вже кілька днів не виходила з каюти. І прийняла найменшу можливу дозу опіуму — щоб заспокоїти розум, але мати змогу нормально функціонувати. Але навіть від такої кількості її чуття рівноваги порушилося настільки, що, коли вони зійшли з корабля, Бадзі довелося підтримувати її за руку.
Жинь ненавиділа Анькхілуунь. Ненавиділа солоний, різкий запах океану, який переслідував її скрізь. Ненавиділа радісну галасливість міста, піратів і крамарів, які кричали одне на одного анькхілуунським піджином — незрозумілою сумішшю нікарської та західних мов. Ненавиділа те, що Плавуче місто гойдалося на відкритих водах, перекочувалося вперед з кожною новою хвилею, тож навіть стоячи на місці, вона почувалася так, ніби ось-ось упаде.
Без потреби вона сюди нізащо не прийшла б. Та Анькхілуунь — єдине місце в Імперії, де Жинь була майже в безпеці. Тут живуть єдині люди, які можуть продати їй зброю.
І опіум.
Після закінчення Першої Макової війни Призахідна республіка прийняла делегацію з Федерації Муґень, щоб підписати угоду для заснування двох нейтральних зон на нікарському узбережжі. Першою став міжнародний порт Кхурдалайн. Другою — плавуче місто Анькхілуунь.
Колись Анькхілуунь був невеликим портом, скупченням невиразних одноповерхових будівель без підвалів, бо нещільні узбережні піски просто не могли витримати більших архітектурних одиниць.
А потім Тріада перемогла в Другій Маковій війні й Імператор Дракона вщент розбив половину флоту призахідників у південній частині Нікарського моря.
За відсутності іноземців Анькхілуунь розквітнув. Місцеві мешканці, немов морські паразити, зайняли напівзруйновані кораблі, зв’язавши їх докупи, щоб утворити Плавуче місто. Тепер Анькхілуунь добряче розкинувся від узбережжя, немовби павук-переросток, а низка дощок утворювала павутину проходів між міріадами кораблів, що стояли на якорі біля берега.
Анькхілуунь був центром, крізь який мак у всіх формах потрапляв до Імперії. Торговці опіумом Моаґ перевозили його морем із Західної півкулі й зберігали в гігантських порожніх оболонках кораблів, що слугували їм складами. Звідти тонкі й довгі човни контрабандистів забирали товар і розвозили через притоки річки Мужвей, поступово проникаючи в кровотік Імперії, як отрута.
Анькхілуунь міг дати дешевий опіум у надлишку, а отже, і славетне мирне забуття, цілі години, коли Жинь не мусила думати чи пам’ятати бодай щось.
І саме за це Жинь ненавиділа Анькхілуунь найдужче. Він вселив у неї дуже сильний страх. Що більше часу вона проводила в цьому місті, замкнувшись у каюті й дрейфуючи на наркотиках Моаґ, то менше вірила, що зможе піти.
— Дивно, — сказав Бадзі. — Нас мали б зустріти гостинніше.
Щоб дістатися центру міста, вони проминули плавучі ринки, купи сміття, звалені вздовж каналів, і ряди славнозвісних анькхілуунських барів, де не було ані лавок, ані стільців, лише мотузки на стінах, куди власники могли підвішувати п’яниць під пахви.
Але вони йшли вже понад пів години. І встигли дістатися серця міста, не криючись від його мешканців, а до них так ніхто й не підійшов.
Моаґ не могла не знати, що вони повернулися. Моаґ знає про все, що відбувається в Плавучому місті.
— Просто Моаґ любить погратись у владу. — Жинь зупинилася передихнути. Від хитання дощок під ногами її нудило. — Вона не шукатиме нас. Це ми мусимо прийти до неї.
Домогтися аудієнції в Чіан Моаґ було нелегко. Королева піратів оточила себе стількома шарами безпеки, що ніхто не знав, де вона перебуває в конкретний час. Лише «Чорні лілії», когорта шпигунок та помічниць, могли говорити з Моаґ особисто, а їх можна було знайти на баржі святкових насолод у центрі головного міського каналу.
Жинь глянула вгору, прикриваючи очі від сонця:
— Он там.
«Чорна орхідея» була не стільки кораблем, як плавучим триповерховим маєтком. З пологих дахів пагод звисали яскраві різнокольорові ліхтарі, а з запнутих папером вікон постійно чулася непристойна енергійна музика. Щодня опівдні «Чорна орхідея» протискувалася вгору та вниз каналом, підбираючи постійних клієнтів, які пришвартовувалися до неї в яскравих червоних сампанах.
Жинь понишпорила в кишенях.
— У когось є мідяк?
— У мене. — Бадзі кинув монету човняру, який вів свій човен до узбережжя, щоб перевезти Цике на баржу насолод.
Щойно вони наблизилися, невеликий гурт «Лілій», які зневажливо дивилися на них із другого поверху, безтурботно помахав їм. Бадзі помахав у відповідь.
— Годі, — пробурмотіла Жинь.
— Чому? — запитав Бадзі. — Це їх тішить. Поглянь, усміхаються.
— Ні, це змушує їх думати, що ти легка ціль.
«Лілії» були особистою армією Моаґ, що складалася з надзвичайно привабливих жінок: груди, не менші за груші, і такі вузькі талії, що збоку здавалося, наче вони легко можуть переламатися навпіл. Вони добре володіли бойовими мистецтвами, гарно знали мови, і загалом це була найнеприємніша група жінок, яких Жинь коли-небудь зустрічала.
«Лілія» зупинила їх на верхівці сходні, виставивши перед собою крихітну ручку, немовби могла фізично завадити їм зійти на борт:
— Вам не призначена зустріч.
Без сумніву, новенька. Їй було не більше п’ятнадцяти. На обличчі виднілися лише легенькі мазки помади, а груди — невеликі бруньки, що пробивалися крізь сорочку. Схоже, вона не розуміла, що стоїть перед гуртом найнебезпечніших людей в Імперії.
— Я Фан Жунінь, — сказала Жинь.
Дівчина кліпнула: