Жинь підняла ножа з землі й міцно стиснула в руках.
— Повторюйте за мною, — сказала Сожцань Сіжа, а потім із її вуст зірвався потік кетреїдських слів. Незнайомі склади звучали у вустах Жинь гуркотливо й ніяково. Вона знала їхнє значення лише тому, що близнюки їй його пояснили.
«Ми житимемо як одне. Ми битимемося як одне.
І ми вбиватимемо як одне».
— Жертва, — сказала Сожцань Сіжа.
Вони опустили ножі.
Жинь усвідомила, що це важче, ніж вона очікувала. Не тому, що вона не звикла вбивати, бо ж прорізати плоть для неї тепер було так само легко, як дихати. Джерелом опору було хутро. Вона зціпила зуби й натиснула дужче. Ніж занурився в бік оленя.
Тварина вигнула шию й закричала.
Ніж Жинь не пройшов достатньо глибоко. Їй довелося розширити поріз. У неї страшенно тремтіли руки, руків’я вільно гойдалося між пальцями.
Однак Кітай протягнув ножа по боку оленя одним чистим сильним ударом.
Навколо їхніх колін розливалася калюжа крові, швидкої й темної. Олень перестав корчитися. І опустив голову до землі.
Крізь одурманення від мухомора Жинь побачила мить, коли життя полишило тіло оленя — золотаву мерехтливу ауру, яка зависла над трупом немовби ефемерна копія його фізичної форми, а потім димом здійнялася вгору. Жинь закинула голову, спостерігаючи, як вона піднімається все вище й вище в небеса.
— Іди за нею, — сказала Сожцань Сіжа.
Вона так і зробила. Це здавалося простим завданням. Під впливом мухомора її душа була легшою за саме повітря. Її розум здійнявся, матеріальне тіло стало віддаленим спогадом, і вона полетіла в широку й темну порожнечу, що була космосом.
Жинь усвідомила що стоїть біля великого кола, його контури були означені сяйливими Гексаграмами — знаками, що були втіленням самої природи всесвіту, шістдесяти чотирьох божеств, які вміщували в собі все, що було, і все, що буде.
Коло нахилилося і стало озерцем, у якому плавали два величезні коропи, один білий, один чорний, кожен із великою цяткою протилежного кольору на боку. Вони переміщувалися ліниво, переслідуючи один одного в повільному вічному колі.
На іншому боці того кола вона побачила Кітая. Він був голий. Але це була не фізична нагота, він складався радше зі світла, аніж із тіла, але кожна думка, кожен спогад і кожне почуття, які він коли-небудь мав, були їй відкриті. Нічого потаємного.
Вона була такою ж голою перед ним. Усі її таємниці, страхи, провина і гнів лежали неприкриті. Він бачив її найжорстокіші, найстрашніші бажання. Бачив ті її частини, яких вона й сама не розуміла. Частину, яка боялася лишитися сама й боялася бути останньою. Частину, яка усвідомила, що любить біль, обожнює його й може знайти звільнення лише в ньому.
І вона бачила його. Жинь бачила, як у його розумі зберігаються ідеї, величезні сховища знань, узгоджені таким чином, щоб їх можна було прикликати будь-якої миті. Бачила тривогу — вона постала з розуміння, що жоден із його знайомих не був аж таким розумним. Бачила, що він боявся, немовби загнаний у пастку й ізольований у власному розумі, спостерігаючи за тим, як світ навколо руйнується через нелогічність, а він не міг її виправити.
І вона збагнула його сум. Жалобу, втрату батька, але понад усе втрату Імперії, втрату відданості, обов’язку, єдиної мети існування…
Вона бачила його лють.
Як же вона раніше цього не розуміла? Вона не єдина, кого вперед штовхала саме лють. Але там, де її гнів був вибуховим, негайним і руйнівним, гнів Кітая горів із мовчазною рішучістю, запалювався, гноївся, визрівав, і його сила приголомшила Жинь.
«Ми однакові».
Кітай хотів помсти і крові. Під крихкою оболонкою контролю був безперервний крик люті, який виник із нерозуміння і знайшов кульмінацію в колосальному прагненні знищення, якби йому тільки вдалося розірвати світ і відбудувати його так, щоб це мало сенс.
Коло між ними засвітилося. Чорний та білий коропи почали кружляти все швидше і швидше, аж доки темряви і світла було вже не розрізнити. Це не була сірість, вони не змішались одне з одним, а стали одним цілим, двома сторонами однієї монети, необхідними складовими, які врівноважували одне одного, так само, як був урівноважений Пантеон.
Коло оберталося — і вони оберталися разом із ним, швидше і швидше, аж доки Гексаграми не розмилися й не перетворилися на сяйливий обруч. На мить Жинь загубилася в цій збіжності, верх став низом, праве стало лівим, усі розрізнення зникли…
А потім вона відчула силу — і це було прекрасно.
Вона почувалася так само, як тоді, коли Шіро впорснув їй у вени героїн. То була така ж гарячка, така ж приголомшлива хвиля енергії. Але цього разу її дух не відлітав усе далі від матеріального світу. Цього разу вона знала, де її тіло, могла повернутися до нього за лічені секунди, якби схотіла. Вона була наполовину між світом духів і матеріальним світом. Могла сприймати їх обидва, впливати на них обох.
Вона не піднімалася, щоб зустрітися з богом, це її бог мусив спуститися в неї. Вона відчула над собою Фенікса, його гнів і вогонь, такий смачно теплий, що лоскотав її, пролітаючи вгорі.
Жинь була в такому захваті, що хотіла сміятися.
Але Кітай стогнав. Він стогнав уже якийсь час, але Жинь була така зачарована силою, що заледве це помітила.
— Так не вийде. — Сожцань Сіжа різко перервала мріяння Жинь. — Припини, ти переповниш його.
Жинь розплющила очі й побачила, що Кітай згорнувся клубочком і жалібно скиглив на землі. Він різко закинув голову назад і голосно та протяжно закричав.
Її зір розмився й змінився. Однієї миті вона дивилася на Кітая, а вже наступної взагалі його не бачила. Тепер вона бачила лише вогонь, неосяжні простори вогню, який лише вона могла контролювати…
— Ти стираєш його, — просичала Сожцань Сіжа. — Повертайся.
Але навіщо? Вона ще ніколи не почувалася так добре. Вона не хотіла, щоб це відчуття припинялося.
— Ти вб’єш його. — пальці Сожцань Сіжі впилися їй у плече. — І тоді вже нічого тебе не врятує.
Туманно Жинь це розуміла. Вона шкодила Кітаю, вона мусила зупинитися, але як? Вогонь був таким спокусливим, він придушував її раціональний розум до шепоту. Вона чула, як у розумі відлунює сміх Фенікса, як він гучнішає з кожною хвилиною.
— Жинь, — видихнув Кітай. — Будь ласка.
Це повернуло її.
Зв’язок із матеріальним світом слабшав. І доки він ще зовсім не зник, вона схопилася за ножа й загнала собі в ногу.
Перед очима вибухнули плями білизни. Біль відігнав вогонь, прочистив розум. Фенікс замовк. Порожнеча заспокоїлася.
Вона побачила Кітая у площині духів — навколішки, але живого, присутнього й цілісного.
Жинь розплющила очі. Повільно підтягнулася, сіла, витерла землю з обличчя. Вона побачила, як Кітай спантеличено роззирається й прокліпується, ніби вперше бачить цей світ.
Потягнулася до його руки.
— З тобою все гаразд?
Він зробив довгий тремтливий вдих.
— Я… Зі мною все гаразд, здається, просто… Дай мені хвилинку.
Вона не стрималася й засміялася.
— Ласкаво прошу до мого світу.
— Я почуваюся так, ніби живу вві сні, — він оглянув тильний бік своєї долоні, повернув її до призахідного сонця, немовби не вірив реальності власного тіла. — Гадаю, я бачив фізичний доказ існування твоїх богів. Я знав, що ця сила існує. Але все, що я знав про світ…
— Світ, про існування, якого ти не знав, — лагідно промовила вона.
— От гівно. — Кітай стиснув руками багнюку і траву, наче боявся, що земля може зникнути з-під його пальців.
— Спробуй, — сказала Сожцань Сіжа.
У Жинь не було потреби питати, що вона мала на увазі.
Вона невпевнено підвелася й відвернулася від Кітая. Розкрила долоні. Відчула вогонь у грудях, теплу присутність, яка чекала нагоди вилитися, щойно Жинь її покличе.