Вона прикликала його вперед. Тепле полум’я з’явилося в її долонях безпечним, тихим вогником.
Жинь напружилася, чекаючи потягу, прагнення витягнути більше й більше. Але нічого не відчула. Фенікс досі був там. Вона знала, він кричав їй щось. Але не міг пробитися. У її свідомості виросла стіна, фізична структура, що відганяла й стишувала бога лише до невиразного шепоту.
«Йди до біса, — сказав Фенікс, але навіть тепер він здавався веселим. — До біса, маленька спірлійко».
Жинь закричала від захвату. Вона не просто відновилася, вона приборкала бога. Якірний зв’язок звільнив її.
Тремтячи, вона спостерігала, як полум’я набирається в її долоні. Вона прикликала його вище. Змусила стрибати в повітря арками, як риба стрибає в океані. Вона могла командувати ним точнісінько так, як Алтань. Ні. Вона була кращою, ніж Алтань, бо вона була тверезою, вона була стабільною й вільною.
Страх збожеволіти зник, але неймовірна сила лишилася. Сила лишилася глибоким джерелом, із якого вона могла черпнути будь-якої хвилини за власним бажанням.
І тепер вона могла вирішувати.
Вона бачила, що Кітай спостерігає за нею. Його очі розширилися, а на обличчі застиг вираз страху і благоговіння.
— З тобою все гаразд? — запитала вона його. — Ти це відчуваєш?
Він не відповів. Натомість торкнувся рукою скроні, його погляд так сильно зосередився на полум’ї, що Жинь бачила його яскраві відблиски в очах Кітая. Він засміявся.
Тієї ночі кетреїди нагодували їх кістковим бульйоном, пекуче гарячим, мускусним, різким і солоним водночас. Жинь жадібно пила його — так швидко, як тільки могла. Він обпікав стравохід, але їй було байдуже. Вона так довго виживала на сухій рибі й рисовій каші, що вже забула, як добре може смакувати справжня їжа.
Цара передала їй миску.
— Пий більше води. Бо спіймаєш зневоднення.
— Дякую. — Жинь досі пітніла попри холодну ніч. Маленькі крапельки виблискували на її шкірі, просочуючись крізь одяг.
По той бік вогнища Кітай і Чаґхань вели жваве обговорення, про, як зрозуміла Жинь, метафізичну природу космосу. Чаґхань малював палицею на землі діаграми, а Кітай спостерігав, енергійно киваючи.
Жинь повернулася до Цари.
— Можна тебе про щось запитати?
— Звісно, — сказала Цара.
Жинь глянула на Кітая. Він не звертав на неї уваги. Забрав у Чаґханя палицю й виводив під діаграмами дуже складні математичні рівняння.
Жинь стишила голос.
— Як довго ви з братом заякорені?
— Усе життя, — сказала Цара. — Нам було десять днів, коли провели ритуал. Я не пам’ятаю життя без нього.
— А узи завжди… Завжди рівні? Хіба один не придушує іншого?
Цара здійняла брову.
— Ти думаєш, мене придушують?
— Я не знаю. Ти завжди здаєшся такою… — Жинь не договорила. Вона не знала, як це сформулювати. Цара завжди була для неї загадкою. Ніби місяць для братового сонця. Чаґхань був владною особистістю. Йому подобалося бути в центрі уваги, подобалося читати лекції всім навколо в найпоблажливіший спосіб. А Цара завжди воліла лишатися в тіні, у мовчазному товаристві своїх птахів. Жинь ніколи не чула, щоб вона висловлювала думку, відмінну від думки брата.
— Ти думаєш, що Чаґхань домінує наді мною, — сказала Цара.
Жинь почервоніла.
— Ні, я просто…
— Ти непокоїшся, чи не перевершиш у силі Кітая, — сказала Цара. — Думаєш, що твого гніву стане для нього занадто — і він перетвориться лише на твою тінь. Ти думаєш, що саме це й сталося з нами.
— Мені страшно, — сказала Жинь. — Я мало не вбила його. А якщо так, якщо є такий дисбаланс чи що там, то це ризик і я хочу про нього знати. Я не хочу позбавляти його здатності кинути мені виклик.
Цара повільно кивнула. Вона якийсь час сиділа мовчки, насупившись.
— Мій брат не домінує наді мною, — нарешті сказала вона. — Принаймні не в той спосіб, щоб я це відчувала. Але я ніколи не кидала йому виклику.
— Тоді як…
— Наша воля — єдине ціле ще з дитинства. Ми бажаємо одного й того ж самого. Коли він говорить, то озвучує думки нас обох. Ми дві половинки однієї людини. Якщо я видаюся тобі заглибленою в себе, то це тому, що присутність Чаґханя у світі смертних дає мені волю мандрувати у світі духів. Я віддаю перевагу тваринам, а не людям, тим, для кого в мене завжди небагато слів. Але це не означає, що мене придушують.
— Але Кітай не такий, як ти, — сказала Жинь. — Наші волі не суголосні. Раптом що, ми сваримося частіше, ніж миримося. І я не хочу… стерти його.
Вираз на обличчі Цари пом’якшав.
— Ти його любиш?
— Так, — миттю озвалася Жинь. — Понад усе на світі.
— Тоді не варто непокоїтися, — сказала Цара. — Якщо ти його любиш, то можеш довірити собі його захистити.
Жинь сподівалася, що це справді так.
— Агов, — сказав Кітай. — Що там у вас таке цікаве?
— Нічого, — сказала Жинь. — Пліткуємо. Ви вже осягнули природу космосу?
— Ще ні, — Кітай штурхнув землю палицею. — Але дай мені рік чи два. Я вже близько.
Цара підвелася.
— Ходімо. Нам треба поспати.
За день кетреїди збудували ще декілька юрт по колу. Юрту для Жинь і її супутників поставили в самому центрі. Чітке повідомлення. Вони лишатимуться під наглядом кетреїдів, доки Сожцань Сіжа не вирішить їх відпустити.
Юрта була затісна для чотирьох. Жинь згорнулася зі свого боку, підтягнувши коліна до грудей, хоча понад усе їй хотілося розлягтися й розкинути кінцівки. Вона немовби задихалася. Їй хотілося відкритого повітря, відкритих пісків, просторої води. Вона глибоко вдихнула, намагаючись угамувати ту ж таки паніку, яка піднімалася в ній під час падіння.
— Що таке? — запитала Цара.
— Гадаю, я краще посплю надворі.
— Надворі ти замерзнеш. Не будь дурепою.
Жинь підтягнулася й лягла на бік.
— А тобі наче зручно.
Цара всміхнулася.
— Юрти нагадують мені про домівку.
— Як довго ви там не були? — запитала Жинь.
Цара на мить замислилася.
— Нас відправили на південь, коли нам виповнилось одинадцять. Отже, десять років.
— Ти колись хотіла повернутися додому?
— Іноді, — сказала Цара. — Але там небагато лишилося дому. Принаймні для нас. Краще бути чужинцями в Імперії, аніж наймадами в степу.
Жинь припустила, що це цілком очікувано, якщо одне плем’я вивчило жменьку зрадливих убивць.
— То… Виходить, вам ніхто й не пропонує повернутися? — запитала вона.
— Повернувшись додому, ми станемо рабами, — рішуче сказав Чаґхань. — Кетреїди досі звинувачують нашу матір за Тріаду. Вони ніколи не приймуть нас назад у клан. Ми вічно це спокутуватимемо.
Простір між ними заповнила незручна тиша. У Жинь ще були запитання, просто вона не знала, як сформулювати їх.
Якби вона була в іншому настрої, то накричала б на близнюків за їхній обман. Усі ці роки вони були шпигунами, які стежили за Цике, щоб визначити, лишатимуться вони стабільними чи ні. Чи здатні вони достатньо добре подбати про самих себе, замуровуючи найбожевільніших у Чулуу Корікх.
А якби близнюки вирішили, що Цике стали занадто небезпечними? Вони просто їх убили б? Звісно, кетреїди почувалися так, немовби мали на це право. Вони дивилися на нікарських шаманів зверхньо, з такою ж гордовитою зарозумілістю, як і призахідники. І Жинь це ненавиділа.
Але вона припнула язика. Чаґхань і Цара вже достатньо настраждалися.
А вона як ніхто знала, що таке бути вигнанницею у власній країні.
— Ці юрти. — Кітай поклав долоні на стіни, а потім розвів руки, сягнувши третини діаметру хижки. — Вони всі такі маленькі?
— У степу ми будуємо їх ще меншими, — сказала Цара. — Ви з півдня, тож ніколи не бачили справжніх вітрів.
— Я з Сінеґарда, — сказав Кітай.
— Це ще не північ. Для нас усе, що нижче піщаних дюн, то південь. У степу нічні пориви вітру можуть здерти плоть із обличчя, якщо ти спершу не замерзнеш на смерть. Ми лишаємося в юртах, бо інакше степ нас уб’є.