Байдуже, що він ніколи раніше не стріляв з аркебуз. Він не міг промахнутися. Не з такої відстані.
— Демон, — сказав він.
— Жинь, назад, — натягнуто промовив Кітай.
Жинь завмерла, не здатна поворухнутись. Авґус нестямно розмахував зброєю, переводячи її між Сожцань Сіжею, Жинь і Кітаєм.
— Творець дав мені мужність, захистив мене з небес…
— Що він говорить? — з натиском запитала Сожцань Сіжа.
Авґус міцно замружився.
— Покажи їм силу небес і вдар своєю божественною справедливістю…
— Авґусе, годі! — Жинь вийшла вперед, піднявши руки, у, як вона сподівалася, незагрозливому жесті, і промовила чітко сформульованою призахідницькою. — Тобі нічого боятися. Ці люди тобі не вороги, вони не збираються кривдити тебе…
— Варвари! — закричав Авґус. Він замахнувся однією аркебузою поперед себе, окресливши арку. Кетреїди засичали й відсахнулися, декілька вершників припали додолу. — Геть із моєї голови!
— Авґусе, прошу, — благала Жинь. — Тобі страшно, ти не в собі. Поглянь на мене, ти знаєш, хто я, ти вже мене бачив…
Авґус знову наставив аркебузу на неї.
Над галявиною промчала мовчазна команда Сожцань Сіжі: «Вогонь».
Жоден вершник не відпустив тятиви.
Жинь спантеличено роззирнулася.
— Бектере! — крикнула Сожцань Сіжа. — Що це таке?
Бектер усміхався. Жинь із жахом усвідомила, що відбувалося.
Це була не випадковість. Призахідників звільнили зумисне.
Це був переворот.
Галявиною туди-сюди рикошетили спалахи образів, створених шаленою люттю, мовчазна війна розумів між Бектером і Сожцань Сіжою впливала на всіх присутніх так, немовби вони були борцями, які виступають перед глядачами.
Жинь побачила, як Бектер перерізає пута призахідників і вкладає аркебузи їм у руки. Вони витріщалися на нього, отупілі від жаху. Він сказав їм, що вони зіграють у гру. Він кинув їм виклик випередити його стріли. Призахідники розбіглися.
Жинь бачила дівчину, яку вбив Дзян, Цевері, доньку Сожцань Сіжі — вона їхала верхи з маленьким хлопчиком, який сидів попереду неї. Вони сміялися.
Бачила гурт воїнів, спірлійців, одразу це збагнула, щонайменше десяток, із їхніх плечей скочувалося полум’я, коли вони йшли між спаленими юртами й понівеченими тілами.
Вона відчула пекучу лють, яку випромінював Бектер, лють, яку ослаблі протести Сожцань Сіжі тільки підсилювали, — і все збагнула. Це боротьба, підживлена не просто якимись амбіціями. Це помста.
Бектер хотів помститися за свою сестру Цевері, чого Сожцань Сіжа зробити так і не змогла. Він хотів відплати. Сожцань Сіжа хотіла контролювати нікарських шаманів, а Бектер хотів їхньої смерті.
«Надто довго ти дозволяла Цике безконтрольно бігати по Імперії, мамо», — голос Бектера дзвенів гучніше й чистіше. — Надто довго ти милувала наймадське сміття. Годі».
Вершники погодилися.
Вони вже давно присягнули на відданість іншому лідеру. А тепер лишилося тільки прибрати попереднього.
За мить ця розмова скінчилася.
Сожцань Сіжа заточилася назад. Вона немовби зіщулилася. Уперше Жинь побачила на її обличчі страх.
— Бектере, — сказала вона. — Будь ласка.
Бектер віддав наказ.
Стріли всіяли землю навколо ніг Авґуса. Авґус здавлено скрикнув. Жинь ринулася вперед, але було вже запізно. Вона почула клацання, а потім короткий постріл.
Сожцань Сіжа впала на землю. Дим здіймався від точки, де куля влучила їй у груди. Вона опустила погляд, а потім знову глянула на Авґуса, на її обличчі застигла невіра, а потім вона завалилася набік.
Чаґхань кинувся вперед.
— Ама!
Авґус кинув аркебузу, з якої вистрілив, а іншу закинув на плече.
Декілька речей сталися водночас.
Авґус натиснув на спусковий гачок. Цара кинулася поперед брата. Постріл розітнув ніч, близнюки впали. Цара впала Чаґханю в руки.
Вершники повернулися, щоб утекти.
Жинь закричала. Струмінь вогню вистрелив із її рота й ударив Авґуса в груди, збиваючи його з ніг. Він закричав, нестямно корчачись, щоб збити полум’я, але вогонь не згасав, він пожирав його повітря, проникав у його легені, стискав його зсередини, немовби рука, аж доки тулуб Авґуса не почорнів, аж доки йому забракло сили кричати.
Передсмертна агонія Авґуса сповільнилася до комашиного смикання, коли Жинь упала навколішки. Вона закрила рота. Полум’я згасло, а Авґус лишився лежати.
Позаду неї Чаґхань зігнувся над сестрою. Темна пляма крові проступила над правою груддю Цари, немовби її розмалював невидимий художник. Наче маковий цвіт, та пляма розросталася все ширше.
— Царо… Царо, ні… — Чаґхань нестямно водив руками над її грудьми, але не було стріл, щоб він міг їх витягти, уламки металу проникли надто глибоко, щоб можна було її врятувати.
— Припини, — видихнула Цара. Вона підняла тремтливу руку й торкнулася грудей Чаґханя. Кров бульбашками виступала між її зубів. — Відпусти. Просто відпусти.
— Я йду з тобою, — сказав Чаґхань.
Дихання Цари перетворилося на суцільні короткі болісні видихи.
— Ні. Надто важливо.
— Царо…
— Зроби це заради мене, — прошепотіла Цара. — Будь ласка.
Чаґхань притиснувся чолом до чола Цари. Щось майнуло між ними, обмін думками, якого Жинь не чула. Цара простягнула тремтливу руку до своїх грудей, намалювала знак власною кров’ю на блідій щоці Чаґханя, а потім накрила його рукою.
Чаґхань видихнув. Жинь здалося, що вона бачила, як щось промайнуло в просторі між ними, хмарка повітря, мерехтіння світла.
Голова Цари впала набік. Чаґхань підтягнув її обм’якле тіло собі на руки й опустив голову.
— Жинь, — стривожено промовив Кітай.
Вона розвернулася. За три метри від них верхи на коні сидів Бектер, занісши руку для удару.
Вона підняла тризуб, але в неї не було жодного шансу. Бектер мав легку ціль. Вони загинули б за лічені секунди.
Але Бектер не стріляв. Вклав стрілу в лук, але не натягнув тятиви. У його очах читалося приголомшення, він переводив погляд із тіла Сожцань Сіжі до Цари, а потім назад.
«Він у стані шоку», — збагнула Жинь. Бектер не вірив, що накоїв.
Вона замахнулася тризубом над головою, прицілюючись зубцями.
— Убивати не так і легко, правда?
Бектер кліпнув, немовби тільки отямився, а потім націлив на неї лук.
— Ну ж бо, — сказала вона йому. — Погляньмо, хто швидший.
Бектер глянув на сяйливі вістря її тризуба, а потім на Чаґханя, який розхитувався вперед-назад над тілом Цари. А тоді опустив лук, хай і лише на мить.
— Це ти зробила, — сказав Бектер. — Це ти вбила маму. Саме так я і скажу. Це твоя провина, — його голос тремтів, немовби він намагався переконати себе. Лук у його руках тремтів. — Це все твоя провина.
Жинь метнула тризуб. Кінь Бектера став дибки. Тризуб пролетів над його головою і промайнув у порожнечі. Жинь випустила струмінь полум’я в його напрямку, але надто повільно — уже за лічені секунди Бектер зник із її поля зору, розчинившись у лісах, щоб приєднатися до своєї банди зрадників.
Довгий час єдиним звуком на галявині було Чаґханеве дихання. Він не плакав. Його очі були сухими. Але груди шалено здіймалися в уривчастих здавлених видихах, а очі розширилися, вдивляючись у труп сестри. Чаґхань наче не міг повірити в те, що бачив.
«Наша воля зв’язана ще з дитинства, — сказала Цара. — Ми дві половинки однієї людини».
Жинь навіть уявити не могла, як то воно — втратити її.
Нарешті Кітай нахилився над тілом Сожцань Сіжі й перекотив її на спину. А потім опустив їй повіки.
Потім він обережно торкнув Чаґханя за плече.
— Якщо ми можемо щось…
— Буде війна, — різко сказав Чаґхань. Він поклав Цару на землю перед собою, а потім склав їй руки на грудях, одну поверх другої. Його голос був рівним, беземоційним.
— Тепер Бектер вождь.