— Кетреїди мали здатися, — тихо сказала вона. — Ми б не завдали їм шкоди, якби вони не були такими, курва, впертюхами.
Дадзі простягнула бліду руку і пробіглася пальцями по щоках Жинь.
— Як завжди, святенниця. Я діяла з необхідності, як і ти. Ми однаковісінькі, ти і я. Ми одержали більшу силу, аніж будь-який смертний має право здобути, а це означає, що ми можемо ухвалювати рішення, які більше нікому не до снаги. Світ — це наша шахова дошка. І якщо фігури ламаються, у тому немає нашої вини.
— Ти шкодиш усьому, до чого торкаєшся, — прошепотіла Жинь.
— А ти вбила значно більшу кількість людей, аніж ми коли-небудь спромоглися б. Люба, яка ж тоді між нами різниця? Вона в тому, що ти вчиняла воєнні злочини випадково, а мої були свідомими? Чи справді ти вчинила б інакше, якби мала ще один шанс?
Щелепи Жинь відпустило.
Дадзі дозволила їй відповісти.
Вона не могла сказати «так». Звісно, вона могла збрехати, але це не мало значення, принаймні не тут, де ніхто, окрім Дадзі її не чув, а Дадзі вже знала правду. Бо якби Жинь мала ще один шанс, якби змогла повернутися в ту мить, коли стояла в храмі Фенікса й зустрілася зі своїм богом, вона прийняла б те саме рішення. Вона вивільнила б вулкан. Поховала б Муґень під тоннами рідкого каміння й задушливого попелу.
Вона знищила б країну вщент — без краплі милосердя, так само, як її армія повелася з нею. І вона засміялася б.
— Тепер ти розумієш? — Дадзі заправила пасмо волосся Жинь за вухо. — Ходімо зі мною. Нам треба чимало обговорити.
— Йди до біса, — сказала Жинь.
Вуста Дадзі стиснулися в тонку лінію. Примус стиснув ноги Жинь і змусив її, здригаючись, рушити до Дадзі. Ноги Жинь тягнулися через пісок. Піт градом котився їй по скронях. Вона спробувала заплющити очі — й не змогла.
— Навколішки, — наказала Дадзі.
«Ні», — промовив Фенікс.
Голос бога був страшенно тихий, ледь чутне відлуння в широкій площині. Але він був там.
Жинь із зусиллям лишилася стояти. Жахливий біль пронизував їй ноги, змушуючи опуститися, наростаючи з кожною хвилиною опору. Їй хотілося кричати, але вона не могла розкрити рота.
Очі Дадзі спалахнули жовтим.
— На коліна.
«Ти не ставатимеш на коліна», — сказав Фенікс.
Біль посилився. Жинь хапала ротом повітря, борючись із потягом. Її розум розривався між двома давніми богами.
Просто ще один бій. І, як завжди, гнів був її найбільшим союзником.
Гнів випалював гіпноз Зміївни. Дадзі продала спірлійців. Дадзі вбила Алтаня й почала цю війну. Дадзі їй уже не брехатиме. Не мучитиме й не маніпулюватиме нею, немов своєю жертвою.
Вогонь прилинув у кулаки й вибухнув маленькими полум’яними кулями, які Жинь відчайдушно скинула з долонь. Дадзі лише витончено відхилилася вбік і змахнула зап’ястком. Жинь відсахнулася, щоб уникнути голки, якої там не було. Від різкого руху зламаний каркас ще глибше врізався їй у спину.
Вона скрикнула й зігнулася.
Дадзі засміялася.
— Уже досить?
Жинь хрипло скрикнула.
Тонкий струмінь вогню пройшовся тілом, огортаючи її, захищаючи, підсилюючи кожен рух.
Це була сила, якої вона ніколи не відчувала.
«Це стан екстазу, — колись сказав їй Алтань. — Ти не втомлюєшся… Не відчуваєш болю. Ти лише руйнуєш».
Жинь завжди почувалася такою негнучкою, балансувала між безпорадністю й повним поневолення Феніксом, але тепер полум’я належало їй. Було нею. І від цього вона відчула таке запаморочення, що мало не закричала від сміху, бо це вперше за все життя останнє слово лишиться за нею.
Опір Дадзі був нічого не вартий. Жинь легко відтіснила її до корпусу найближчого корабля на мілині. Її кулак врізався в деревину поруч із обличчям Дадзі, промахнувшись зовсім трохи. Деревина хруснула, ламаючись, і задиміла під її кісточками. Увесь корабель застогнав. Жинь прибрала кулак і вдарила Дадзі в щелепу.
Голова Дадзі смикнулася набік, немовби в зламаної ляльки. Жинь розбила їй губу, кров цівкою потекла на підборіддя. Та все ж Імператриця всміхалася.
— Ти така слабка, — прошепотіла вона. — У тебе є бог, але ти й гадки не маєш, що з ним робити.
— Просто зараз я напевно знаю, чого хочу.
Вона зімкнула розпечені пальці навколо шиї Дадзі. Бліда плоть розтріскалася та обпеклася під її дотиком. Жинь почала стискати. Вона думала, що відчує піднесення від захвату.
Але цього не сталося.
Вона не могла просто вбити її. Не так. Це було надто швидко, надто легко.
Вона мусила стерти її на порох.
Жинь підняла руки. Поклала великі пальці під очниці Дадзі. Впилася нігтями у м’яку плоть.
— Поглянь на мене, — просичала Дадзі.
Жинь похитала головою, міцно замружившись.
Щось луснуло під її лівим пальцем. Тепла рідина потекла по зап’ястку.
— Я вже помираю, — прошепотіла Дадзі. — Хіба ти не хочеш знати, хто я? Хіба не хочеш дізнатися правду про нас?
Жинь знала, що повинна просто зараз покінчити з цим.
Але не могла.
Бо вона справді хотіла знати. Ці запитання мучили її. Вона мусила зрозуміти, чому найвидатніші герої Імперії — Дадзі, Жиґа і Дзян, її майстер Дзян — стали такими чудовиськами. Тут, коли все вже майже скінчилося, вона сумнівалася дужче, ніж будь-коли, що б’ється на правильному боці.
Її очі затремтіли й розплющилися.
Видіння полонили розум.
Тепер вона бачила охоплене полум’ям місто, як нині Арлон, розбиті та почорнілі будівлі, трупи на вулицях. Вона бачила війська, які крокували строєм у страхітливій кількості, доки вцілілі містяни припадали до землі на своїх порогах, опустивши голови та піднявши руки.
Це була Нікарська імперія під гнітом муґенців.
— Ми нічого не могли вдіяти, — сказала Дадзі. — Коли їхні кораблі припливли до наших берегів, ми були заслабкі, щоб бодай чимось зарадити. І протягом наступних п’яти десятиліть, коли вони ґвалтували нас, били, плювали й говорили нам, що ми варті меншого за псів, ми нічого не могли.
Жинь замружилася, але видіння не зникли. Вона бачила прекрасну маленьку дівчинку, яка стояла перед купою тіл, її личко було вимазане сажею, а по щоках струменіли сльози. Бачила хлопчика, який лежав у купі трупів на розі вулиці, конаючи від голоду, згорнувшись навколо побитих зазубрених пляшок. Бачила білявого хлопця, який лаявся й розмахував кулаками вслід збайдужілим солдатам.
— Тоді ми втекли й здобули силу, здатну змінити долю Імперії, — сказала Дадзі. — То як думаєш, що ми зробили?
— Це нічого не виправдовує.
— Це пояснює й виправдовує все.
Видіння знову змінилося. Жинь побачила оголену дівчину, яка тремтіла і плакала біля печери, а в цей час змії повзали по її тілу. Бачила високого парубка, який припав до берега, доки дракон обвивав його кільцями, піднімаючи все вищі й вищі хвилі, які оточували його, ніби торнадо. Бачила білявого хлопця, який стояв на колінах і бив кулаками по землі, доки тіні корчилися й виривалися з його спини.
— Скажи мені, що ти не відмовилася б від усього, — сказала Дадзі. — Скажи, що не пожертвувала б усім і всіма, кого знала, заради сили, яка допомогла б повернути твою країну.
Перед очима Жинь промайнули місяці. Далі вона побачила Тріаду — вони вже були геть дорослі, на колінах біля тіла Цевері, лише однієї дівчини, і вибір здавався ясним і очевидним. Супроти страждань мільйонів чого варте одне життя? Двадцять життів? Кетреїдів було так мало. Хіба ж це порівняння може бути складним?
Яка тут різниця?
— Ми не хотіли вбивати Цевері, — прошепотіла Дадзі. — Вона врятувала нас. Вона переконала кетреїдів нас прийняти. А Дзян її любив.
— Тоді чому…
— Бо довелося. Бо наші союзники хотіли ту землю, а Сожцань Сіжа сказала «ні», і ми мусили перемагати силою і страхом. Ми мали лише один шанс об’єднати Воєначальників і не збиралися його марнувати.
— Але потім ти його змарнувала! — скрикнула Жинь. — Ти не скористалася ним! Ти продала його муґенцям…
— Якщо рука гниє, то чи відмовишся ти її відрізати, щоб урятувати тіло? Провінції збунтувалися. Були корумповані. Хворі. Я пожертвувала ними заради об’єднаного ядра. Я знала, що ми не достатньо сильні, щоб вибороти всю країну, хіба частину. Тому я відбракувала решту. Ти знаєш це, ти командуєш Цике. Ти знаєш, що правителям іноді доводиться робити.