— Ти нас продала.
— Я зробила це заради них, — лагідно промовила Дадзі. — Я зробила це заради Імперії, яку мені лишив Жиґа. І ти не розумієш ставок, бо не знаєш, що таке справжній страх. Ти не знаєш, наскільки гірше може бути.
Голос Дадзі надламався.
І це вдруге Жинь побачила, як фасад узявся тріщиною, побачила крізь ретельно витворений міраж, який Дадзі десятиліттями демонструвала світу. Ця жінка була не Зміївною, не лукавою правителькою, яку Жинь навчилася ненавидіти й боятися.
Ця жінка була налякана. Але боялася вона не Жинь.
— Вибач, я завдала тобі болю, — прошепотіла Дадзі. — Вибач, що завдала болю Алтаню. Я хотіла б, щоб цього ніколи не було. Але я мала план, щоб захистити свій народ, а ви просто опинилися на моєму шляху. Ви не знали, хто ваш справжній ворог. Ви не послухали б.
Жинь тоді була така люта на неї, але вже не могла ненавидіти. І проти кого тепер їй воювати? На якому боці вона має бути? Вона не вірила в Республіку Вейсжі, уже не вірила, і вже точно не довіряла призахідникам, але не знала, чого від неї хоче Дадзі.
— Ти можеш іти далі й убити мене, — сказала Дадзі. — Певно, що можеш. Звісно, я відбиватимуся, але ти, імовірно, переможеш. Я б себе вбила.
— Заткнися, — сказала Жинь.
Їй хотілося стиснути кулаки й витиснути життя з Дадзі. Але гнів затух. Вона вже не мала сили волі битися. Вона хотіла гніватися, бо все було б значно легше, якби вона просто осліпла від люті, але гнів не приходив.
Дадзі викрутилася з її рук. Жинь не спробувала її спинити.
Дадзі однаково була при смерті. Її обличчя перетворилося на жахливу руїну, а з розчавленого ока витікала чорна рідина. Дадзі пошкутильгала кудись убік, тримаючись пальцями за корабель.
Її здорове око не зводило погляду з Жинь.
— Як гадаєш, що буде після того, як мене не стане? Навіть не думай, що можеш довіряти Вейсжі. Без мене Вейсжа вже не матиме від тебе користі. Він списує своїх союзників і оком не моргнувши, щойно вони стають незручними, і якщо не віриш мені, коли я кажу, що ти наступна, тоді ти дурепа.
Жинь знала, що Дадзі мала рацію.
Вона просто не розуміла, що ще їй лишилося.
Дадзі похитала головою і простягнула руки, відкрито й незагрозливо.
— Ходи зі мною.
Жинь ступила маленький крок уперед.
Деревина над її головою застогнала. Дадзі відсахнулася. Жинь запізно глянула вгору, якраз вчасно для того, щоб побачити, як на неї падає щогла.
Жинь не могла навіть кричати. Усі сили йшли на те, щоб просто дихати. Повітря надходило сиплими, болісними подихами. Здавалося, горло звузилося до діаметру шпильки. Уся спина горіла нестерпним болем.
Дадзі стала перед нею навколішки. Погладила по щоці.
— Я ще тобі знадоблюся. Зараз ти цього не розумієш, але скоро збагнеш. Я буду потрібна тобі дужче, ніж вони. Я просто сподіваюся, що ти виживеш.
Вона нахилилася так близько, що Жинь відчула гарячий подих на шкірі. Дадзі схопила Жинь за підборіддя і змусила глянути вгору, у своє здорове око. Жинь пильно вдивилася в чорну зіницю всередині жовтого кільця, яке гіпнотично пульсувало, у безодню, яка манила в неї провалитися.
— Я лишу тобі ось це.
Жинь побачила вродливу юнку, Дадзі, певно, що то була вона. Згорнута на землі, оголена, вона притискала одяг до грудей. Темна кров стікала по блідих стегнах. Жинь бачила юного Жиґу, розпростертого на землі, непритомного. Дзяна, який лежав на боку й кричав, доки чоловік бив його під ребра, знову, знову і знову.
Вона насмілилася глянути вгору. Їхніми мучителями були не муґенці.
Блакитні очі. Русяве волосся. Солдат опускав черевик, знову, знову і знову, і щоразу Жинь чула хрускіт.
Вона стрибнула в часі лише на кілька хвилин уперед. Солдата вже не було, а діти чіплялись одне за одного, плакали, замазувалися в крові інших, припадаючи до землі в тіні іншого солдата.
— Геть звідси, — сказав солдат, мовою, яка була їй тепер аж надто знайома. Вона не вірила, що почує добре слово тією мовою. — Негайно.
А потім Жинь зрозуміла.
То був призахідницький солдат, який зґвалтував Дадзі, і муґенський солдат, який її врятував. То була рамка, у якій імператриця опинилася замкненою ще з дитинства. Це й був той переломний момент, який впливав на кожне її наступне рішення.
— Муґенці не були справжнім ворогом, — пробурмотіла Дадзі. — Ніколи. Вони були просто бідолашними маріонетками й служили божевільному імператору, який почав війну, а не повинен був починати. Але хто ж його напоумив? Хто сказав, що він може підкорити весь континент?
Блакитні очі. Білі вітрила.
— Я попереджала тебе про все це. Я говорила від самого початку. Ті дияволи знищать наш світ. Призахідники мають одне бачення майбутнього — і нас у ньому нема. Ти вже це знаєш. Ти мала усвідомити, тепер, коли бачиш, які вони. Я бачу це в твоїх очах. Ти знаєш, що вони небезпечні. Ти знаєш, що тобі знадобиться союзник.
У Жинь на язиці крутилися запитання, забагато, щоб їх злічити, але їй бракувало подиху, щоб вимовити їх. Зір ставав тунельним, чорніючи по краях. Вона бачила лише бліде обличчя Дадзі, яке танцювало навколо неї, немов місяць.
— Подумай про це, — прошепотіла Дадзі, проводячи холодними пальцями по щоці Жинь. — З’ясуй, проти кого ти воюєш. А коли знатимеш, знайди мене.
— Жинь? Жинь! — Над нею нависло обличчя Венки. — Трясця твоїй матері. Ти мене чуєш?
Жинь відчула, як хтось піднімає чималий тягар із її спини та плечей. Вона лежала навзнак, із широко розплющеними очима, і втягувала повітря великими ковтками.
— Агов. — Венка поклацала перед нею пальцями. — Як мене звуть?
Жинь застогнала.
— Просто допоможи мені підвестися.
— Майже. — Венка підставила руки під її тулуб і допомогла перекотитися на бік. Навіть найменший рух викликав нові спалахи болю, які роздирали спину. Жинь упала Венці в руки, нездатна дихати від агонії.
Венка обмацувала її шкіру, шукаючи поранення. Жинь відчула, як її пальці зупинилися на спині.
— О, а це недобре, — пробурмотіла вона.
— Що?
— Гм. Ти нормально дихаєш?
— Ребра, — видихнула Жинь. — Мої… ой!
Венка витягнула руки з-під Жинь. Вони були липкі від крові. — Під шкірою застряг прутик.
— Знаю, — сказала Жинь крізь зціплені зуби. — Витягни його, — вона потягнулася назад, щоб ще раз спробувати висмикнути його самотужки, але Венка встигла перехопити її за зап’ясток.
— Якщо ми витягнемо його зараз, ти втратиш забагато крові.
Жинь знала це, але думка про прутик, який засів глибоко всередині неї, викликала напад паніки.
— Але я…
— Просто подихай хвилину. Гаразд? Можеш зробити це для мене? Просто дихай.
— Наскільки все погано? — голос Кітая. Дякувати богам.
— Декілька ребер зламані. Не рухайся, я принесу ноші. — Венка кинулася бігти.
Кітай сів навколішки біля неї. Його голос стишився до шепоту.
— Що сталося? Де Імператриця?
Жинь зглитнула.
— Втекла.
— Це очевидно. — Кітай дужче стиснув її за плече. — Ти її відпустила?
— Я… що?
Кітай суворо глянув на неї.
— Ти її відпустила?
Це правда?
Вона не знайшла, що відповісти.
Вона могла вбити Дадзі. У неї було вдосталь нагод спалити, задушити, заколоти чи задавити Імператрицю до того, як упала щогла. Якби захотіла, вона могла б покінчити з усім там — і тоді.
Чому вона цього не зробила?
Імператриця обманом змусила її відпустити? Небажання Жинь — продукт її власних думок чи гіпнозу Дадзі? Вона не могла згадати, чи сама вирішила дозволити Дадзі втекти, чи її просто перехитрили й перемогли.
— Я не знаю, — прошепотіла вона.
— Ти не знаєш? — запитав Кітай. — Чи не хочеш мені говорити?
— Я думала, що це й без того зрозуміло, — сказала вона. У голові все пливло, очі затріпотіли й заплющилися. — Я думала, що вибір очевидний. Але тепер я справді не знаю.