Выбрать главу

— А де південні Воєначальники? — запитав Кітай. Він усе роззирався, щоб побачити шеренгу генералів. — Їх цілий день ніде не видно.

Жинь оглянула натовп. Він мав рацію. Воєначальників не було. Вона не побачила й жодного вихідця з півдня.

— Гадаєш, вони поїхали? — запитала вона.

— Я точно знаю, що ні. Долини досі заповнені таборами для біженців. Гадаю, вони вирішили не приходити.

— Заради чого? На знак протесту?

— Як на мене, у цьому є сенс, — сказав він. — Це не їхня перемога.

Жинь розуміла це. Перемога під Червоними скелями вирішувала дуже незначну частину проблем півдня. Південні війська проливали свою кров за режим, який і надалі ставився до них як до необхідної жертви. Але Воєначальники жертвували гордістю заради символічного протесту. Призахідницькі війська були їм потрібні, щоб зачистити анклави Федерації на своїх територіях. Вони мали б докласти всіх зусиль, щоб повернути прихильність Вейсжі.

Натомість вони чітко дали зрозуміти свої пріоритети, так само, як зробили це перед нею на тій вуличці.

Вона замислилася, що це означало для Республіки. Південь відкрито не оголошував їй війну. Але й заледве показував готовність покірно співпрацювати. То тепер Вейсжа відправить озброєні дирижаблі, щоб відвоювати Тікані?

Жинь планувала втекти задовго до цього.

Кульмінацією процесії був похоронний обряд для загиблих на березі річки. Тут публіки побільшало. Під скелями вишикувалися цілі юрби цивільних. Жинь не знала, чи то вода просто віддзеркалювала Червоні скелі, але весь канал немовби досі був залитий кров’ю.

Генерали та адмірали Вейсжі стояли строєм на пляжі. Відсутніх позначали стрічками на стовпах. Жинь нарахувала більше стрічок, аніж людей.

— Це ж до біса копати доведеться. — Вона глянула на купи промоклих, гнилих трупів. Солдати багато днів поспіль прочісували воду, витягуючи тіла, бо інакше вони на роки отруїли б воду огидним присмаком продуктів розпаду.

— В Арлоні померлих не ховають, — сказав Кітай. — Їх відсилають у море.

Вони спостерігали, як солдати накладали піраміди з тіл на плотах, а потім відштовхували їх у воду один за одним. Кожну похоронну піраміду загорнули саваном, просякнутим олією. За наказом Вейсжі люди Ежиденя вистрелили залпом полум’яних стріл. Кожна стріла знайшла свою ціль. Похоронні багаття спалахнули з різким задоволеним тріскотом.

— Я могла б це зробити, — сказала Жинь.

— Коли це робиш ти, то й важить це менше.

— Чому?

— Цей жест важливий лише тому, що насправді лучники не ціляться, — Кітай кивнув через плече. — Поглянь, хто тут.

Жинь простежила за його поглядом і побачила Жамсу, Бадзі та Суні, які стояли на краю узбережжя, трохи на віддалі від гурту цивільних. Вони також глянули на неї. Жамса ледь помітно їй помахав.

Вона мимоволі полегшено всміхнулася.

Жинь не мала нагоди поговорити з Цике ще від вечора битви. Вона знала, що їх не пускали до лазарету, і не хотіла здіймати галасу через страх збурити підозри призахідників. Це міг бути їхній єдиний шанс поговорити наодинці.

Вона нахилилася й пробурмотіла Кітаю на вухо:

— Хтось дивиться?

— Гадаю, все нормально, — сказав він. — Поквапся.

Накульгуючи, Жинь пошкандибала до узбережжя так швидко, як тільки могла.

— Бачу, тебе нарешті випустили з ферми смерті, — сказав Ба­дзі замість привітання.

— Ферми смерті? — повторила вона.

— Жамса так називає лазарети.

— Це тому, що вони щодня вивозять трупи в зернових фургонах, — сказав Жамса. — Радий, що ти не одна з них.

— Наскільки все погано? — запитав Бадзі.

Жинь інстинктивно провела пальцями по попереку.

— Можна терпіти. Болить, але тепер я ходжу без допомоги. Ви не постраждали?

— Майже. — Бадзі показав на забинтовану литку. — Порізався, коли стрибав із корабля. Жамса запізно кинув запал і дуже обпік коліно. Із Суні все гаразд. Той чоловік переживе що завгодно.

— Добре, — сказала Жинь і швидко роззирнулася пляжем. На них ніхто не звертав уваги, погляди натовпу були прикуті до погребальних багать. Та все ж вона стишила голос.

— Ми вже не можемо тут лишатися. Готуйтеся втікати.

— Коли? — запитав Бадзі. Не схоже, щоб хтось із них здивувався цій новині. Радше всі троє немовби тільки цього й чекали.

— Скоро. Нам тут небезпечно. Ми вже не потрібні Вейсжі й не можемо розраховувати на його заступництво. Призахідники не знають, що ви з Суні шамани, тож треба на якийсь час залягти на дно. Кітай не думає, що вони втрутяться негайно. Але нам варто забиратися звідси.

— Дякувати богам, — сказав Жамса. — Я вже їх не витримую. Вони страшенно смердять.

Бадзі глянув на нього.

— Справді? І це твоя найбільша скарга? Сморід?

— Страшенний, — наполягав Жамса. — Як кислий тофу.

Суні заговорив уперше за весь час.

— Якщо ти так непокоїшся, то чому б нам не вирушити сьогодні вночі?

— А це ідея, — сказала Жинь.

— Є вказівки?

— У мене немає плану втечі. Я спробувала домовитися з Моаґ, але вона не відповіла. Нам доведеться самотужки вибиратися з міста.

— Є проблемка, — сказав Бадзі. — Ми з Суні сьогодні на нічному патрулюванні. Як гадаєш, їх стурбує, якщо ми зникнемо?

Жинь припустила, що саме тому їх і призначили на нічне патрулювання.

— Коли ви звільняєтеся? — запитала вона.

— За годину до світанку.

— Тоді й підемо, — сказала Жинь. — Прямуйте одразу до скель. Не чекайте біля воріт, це лише приверне увагу. Щойно вийдемо з міста, розберемося, що робити далі. Так годиться?

— Добре, — сказав Бадзі. Жамса й Суні кивнули.

Обговорювати було вже нічого. Вони кілька хвилин постояли гуртом, мовчки спостерігаючи за похороном. Полум’я від багать розгорілося на повну. Жинь не знала, що штовхало похоронні багаття далі в море, але в тому, як вогонь над ними розмивався в повітрі, було щось химерно гіпнотичне.

— Гарно, — сказав Бадзі.

— Ага, — відповіла Жинь. — Справді.

— Ти ж знаєш, що з ними трапиться потім? — сказав Жамса. — Вони пливтимуть десь зо три дні. А потім піраміди почнуть розпадатися. Обпалена деревина крихка, а тіла до біса важкі. Вони потонуть в океані, роздуються й розпадуться на шматки, якщо риба не обгризе все до кісток раніше.

Його ламкий голос пролунав у спокійному ранковому повітрі. Усі повернули голови.

— Може, годі? — пробурмотіла Жинь.

— Вибач, — сказав Жамса. — Я лише кажу, що спершу їх треба було спалити на суші.

— Сумніваюся, що вони зібрали всі тіла, — сказав Бадзі. — Я бачив у річці більше трупів. Як гадаєте, скільки імперських солдатів досі внизу?

Жинь суворо глянула на нього.

— Бадзі, будь ласка…

— Знаєш, а це смішно. Риба їстиме трупи. А потім ви їстимете рибу, тобто — буквально їстимете трупи своїх ворогів.

Жинь глянула на нього, перед очима їй усе розпливалося.

— Обов’язково це робити?

— Що? Тобі не смішно? — Він обійняв її. — Агов. Не плач… Вибач.

Жинь важко зглитнула. Вона не збиралася плакати. Вона навіть не була певна, чому плаче, бо ж не знала нікого, похованого на тих пірамідах, і не мала причин горювати.

Тіла не були її провиною. Та все ж вона почувалася жалюгідною.

— Мені не подобається це відчуття, — прошепотіла вона.

— Мені також, дитино. — Бадзі погладив її плече. — Але це війна. Ти можеш бути й на боці переможця.

Роздiл 35

Тієї ночі Жинь ніяк не могла заснути. Сиділа на лікарняному ліжку, дивилася з вікна на спокійну гавань, відраховуючи хвилини до світанку. Їй кортіло пройтися коридором, але вона не хотіла, щоб її поведінка здалася дивною працівникам лікарні. А ще їй відчайдушно хотілось опинитися зараз поруч із Кітаєм, щоб востаннє обміркувати всі можливості. Але раніше вони спали в окремих кімнатах, тож вона не могла ризикувати, показавши бодай натяк на втечу, аж доки не вибереться за міські ворота.