— Не дуже й довго, — сказала Венка. — Перша Макова війна тривала три роки. Друга — п’ять. Битви після Червоного Імператора розтягнулися на всі сім.
— І як же ти билася б на війні цілих сім років? — запитала Жинь. — Хіба ти не знудилася б від боїв?
— Солдати знуджуються, — сказав Кітай. — Аристократи ні. Для них це все велика гра. Гадаю, у тому й проблема.
— Ось вам мисленнєвий експеримент. — Венка змахнула руками, утворюючи невелику арку, схожу на веселку. — Уявіть якийсь альтернативний світ, де цієї війни не було б. Федерація ніколи не вторгалася. Ні, зітріть це, Федерації навіть не існує. Де ви?
— У конкретний часовий відрізок? — запитав Кітай.
Венка похитала головою.
— Ні, я мала на увазі, чим ви займаєтеся в житті? Чим би хотіли займатися?
— Я знаю, що робив би Кітай. — Неджа відхилив голову назад, витрусив останні краплі з кухля до рота, розчаровано зазирнув усередину, але звідти нічого не вилилося. Венка передала йому ще один глечик. Неджа спробував витягнути корок, не зміг, ледь чутно вилаявся й розбив шийку об стіну.
— Обережніше, — сказала Жинь. — Це ж першосортна випивка.
Неджа підніс нерівні краї до вуст і всміхнувся.
— Ну ж бо, — сказав Кітай. — Де я?
— Ти в Академії Юелу, — сказав Неджа. — Проводиш проривне дослідження якогось… якогось непотрібного лайна, як от рух планетарних тіл чи найефективніші методи звітності для всіх дванадцяти провінцій.
— Не смійся зі звітності, — сказав Кітай. — Це важливо.
— Лише для тебе, — сказала Венка.
— Режими падають, бо правителі не можуть дати ради своїм рахункам.
— Та байдуже, — Венка пустила очі під лоба. — А як щодо решти?
— Я гарно воюю, — сказала Жинь. — Тож досі воювала б.
— Проти кого? — запитала Венка.
— Байдуже. Проти будь-кого.
— Тепер може не лишитися війн, щоб воювати, — сказав Неджа.
— Війни завжди будуть, — сказав Кітай.
— Єдине стале в цій Імперії — війни, — сказала Жинь. Слова були їй такими знайомими, що вона промовила їх, навіть не задумуючись. Вона й не одразу усвідомила, що процитувала афоризм із підручника історії, за яким готувалася до Кедзю. Неймовірно, навіть тепер залишки від того іспиту досі спалахували в пам’яті.
Що більше вона про це думала, то краще розуміла, що єдине стале в ній — війна. Вона не могла уявити, де опинилася б, якби не була солдатом. За останні чотири роки вона вперше в житті почувалася чогось вартою. У Тікані вона була продавчинею-невидимкою, на яку ніхто не звертав уваги. Її життя й смерть були зовсім неважливими. Якби на неї налетів рикша на вулиці, ніхто й оком не повів би.
Але зараз? Тепер цивільні корилися її наказам, Воєначальники шукали зустрічі з нею, а солдати її боялися. Тепер вона говорила з найвидатнішими мислителями воєнного часу на рівних, чи принаймні знаючи, що саме тут їй і місце. Тепер вона пила соргове вино на найвищій башті арлонського палацу з сином Воєначальника Дракона.
Ніхто не приділяв би їй такої уваги, якби вона не вміла вбивати людей.
Десь у самому її нутрі заворушився черв’ячок дискомфорту. Щойно вона піде від Вейсжі, чим же в біса займатиметься?
— Тепер ми можемо перевести всіх на цивільні посади, — сказав Кітай. — Будемо міністрами й суддями.
— Тебе оберуть першим, — сказав Неджа. — Управління народу й усе таке. Люди тебе люблять.
— Тоді Жинь лишиться без роботи, — сказала Венка.
— Вона може стати сторожем, — сказав Неджа.
— Ти гориш бажанням підправити свою пику? — запитала Жинь. — Можу безкоштовно зробити.
— Жинь ніколи не лишиться без роботи, — квапливо відказав Кітай. — Армії нам завжди будуть потрібні. І завжди буде новий ворог, якого треба здолати.
— Наприклад? — запитала Жинь.
Кітай почав перераховувати, загинаючи пальці.
— Бандитські угруповання Федерації. Відколоті провінції. Вихідці з Внутрішніх держав. Не дивися на мене так, Жинь. Ти також чула Бектера. Кетреїди хочуть війни.
— Кетреїди хочуть війни з іншими кланами, — сказала Венка.
— І що станеться, якщо конфлікт розгориться? Через десятиліття ми битимемося на ще одному кордоні, обіцяю.
— Тоді там просто треба прибрати, — зневажливо сказав Неджа. — Ми позбудемося їх.
— Тоді ми розпочнемо ще одну війну, — сказав Кітай. — Військові цим і займаються.
— Республіку контролюватимуть не військові, — сказав Неджа.
Жинь випрямилася.
— І як ти це уявляєш? Демократичну Нікань? Ти справді думаєш, що це спрацює?
Перспектива функціональної демократії рідко турбувала її впродовж самої війни. Завжди була якась нагальніша загроза Імперії. Але тепер вони справді перемогли і Вейсжа мав нагоду перетворити абстрактну мрію на політичну реальність.
Жинь сумнівалася, що він це зробить. Тепер Вейсжа мав завелику владу. На біса ж від неї відмовлятися?
І вона не могла сказати, що звинувачує його. Вона досі не була переконана, що демократія — це взагалі гарна ідея. Нікарці тисячоліттями чубилися між собою. Вони збираються покласти цьому край лише через те, що люди зможуть голосувати за своїх правителів? І хто за них проголосує? Такі, як тітонька Фан?
— Звісно, це спрацює, — сказав Неджа. — Уяви всі беззмістовні військові дискусії, які Воєначальники проводять щороку. Ми покінчимо з цим. Усі суперечки вирішуватиме рада й не на полі бою. Щойно ми об’єднаємо всю Імперію, то зможемо зробити що завгодно.
Венка пхикнула.
— Ти справді віриш у це лайно?
Схоже, Неджу приголомшили її слова.
— Звісно, я в це вірю. Інакше, нащо, по-твоєму, я б бився в цій війні?
— Бо ти хочеш потішити татусика?
Неджа легенько штурхнув її під ребра.
Венка вивернулася й, хихочучи, збила з візка ще один глечик вина.
Неджа відхилився до стіни.
— Майбутнє буде славетне, — сказав він, у його голосі не було навіть натяку на сарказм. — Ми живемо в найпрекраснішій країні в цілому світі. У нас більше людських ресурсів, аніж у призахідників. У нас більше природних ресурсів. Весь світ хоче мати те, що маємо ми, і вперше за всю історію ми можемо це використати.
Жинь перекотилася на живіт і підперла підборіддя руками.
Їй подобалося слухати Неджу. Він був такий окрилений надією, такий оптимістичний і такий дурний.
Він міг фонтанувати якою завгодно ідеологією, але їй було видніше. Нікарці ніколи не зможуть правити самостійно у мирний спосіб, бо такого поняття, як нікарець, не існувало взагалі. Були сінеґардці, а ще ті, хто намагався вдавати сінеґардців, а також вихідці з півдня.
Вони були по різні боки. І так буде завжди.
— Ми на порозі нової світлої доби, — закінчив Неджа. — І це чудесно.
Жинь розвела руки:
— Ходи-но сюди.
Він нахилився в її обійми. Вона притиснула його голову до своїх грудей і притиснулася підборіддям зверху, повільно рахуючи його подихи.
Вона так за ним сумуватиме.
— Бідолашка, — сказала вона.
— Про що це ти торочиш? — запитав він.
Вона просто обійняла його ще міцніше. Вона не хотіла, щоб ця мить закінчувалася. Не хотіла йти.
— Я просто не хочу, щоб світ тебе зламав.
Зрештою Венка почала блювати, перегнувшись через край башти.
— Усе гаразд, — сказав Кітай, коли Жинь спробувала підвестися. — Я її тримаю.
— Ти впевнений?
— З нами все буде гаразд. Я й близько не такий п’яний, як ви, — він перекинув руку Венки собі через плече та обережно повів її до сходів.
Венка гикала й бурмотіла щось нерозбірливе.
— Ти не посмієш наблювати на мене, — сказав їй Кітай. Він озирнувся через плече на Жинь. — Не варто тобі лишатися тут із такими ранами. Не засиджуйся, йди спати.
— Добре, — пообіцяла вона.
— Впевнена? — наполягав Кітай.
Вона побачила на його обличчі стурбованість. «У нас лишилося мало часу».
— Через годину мене вже тут не буде, — сказала вона. — Майстре.
— Добре, — Кітай повернувся, щоб піти разом з Венкою.
Їхні кроки затихли на сходах. На даху лишилися Жинь із Неджею. Нічне повітря раптом стало дуже холодним, і це здалося Жинь гарним виправданням, щоб присунутися до Неджі ближче.