— Стільки всього задля ваших богів, — сказала Сайкхажа.
Унизу солдати перезарядили аркебузи й випустили ще серію пострілів у Суні.
Жинь повільно повернулася.
Її розум наповнився люттю, внутрішнім бажанням не просто перемогти, а знищити, спопелити Сайкхажу дотла, щоб від неї й кісток не лишилося, причому зробити це повільно, щоб агонія тривала якомога довше.
Вона потяглася до свого бога. Спочатку відповіді не було, лише притлумлена опіумом порожнеча. А потім вона почула Фенікса, його віддалене ґелґотіння, хай навіть і ледь чутне.
Цього було достатньо. Вона відчувала жар у долонях. Вона повернула собі полум’я.
Жинь майже сміялася. Після такої кількості викуреного опіуму її стійкість стала значно вищою, ніж уявляли Їні.
— Твоїх облудних богів викрито, — лагідно сказала Сайкхажа. — Хаос помре.
— Ви нічого не знаєте про богів, — прошепотіла Жинь.
— Я знаю достатньо, — Сайкхажа знову підняла батіг.
Жинь виявилася швидшою. Вона наставила на Сайкхажу долоні — і з них вирвалося полум’я, лише невеликий струмінь, навіть не десята частина її повної сили, але цього вистачило, щоб сукня Сайкхажі зайнялася.
Сайкхажа відступила, гукаючи на допомогу, хльоскаючи Жинь по плечах батогом, розриваючи відкриті рани. Жинь підняла руки, щоб затулити голову, але батіг натомість розідрав їй зап’ястки.
Двері відчинилися. До кімнати ввірвався Ежидень, а за ним ще двоє солдатів. Жинь спрямувала полум’я на них, але вони тримали перед собою вологий брезент. Полум’я засичало й не змогло пробитися до них. Один солдат збив Жинь із ніг і пришпилив її до підлоги руками. Інший затиснув їй рота вологою ганчіркою.
Жинь намагалася не дихати, але перед очима все затяглося туманом. Вона, корчачись, втягнула в себе повітря. Густий смак лаундануму проник їй до рота, надокучливий і потужний. Ефект був миттєвим. Полум’я згасло. Вона вже не відчувала Фенікса й заледве могла бачити або чути бодай щось.
Солдати її відпустили. Вона лежала нерухомо на підлозі, заціпеніла, слина стікала з кутика рота, коли вона байдуже кліпала, дивлячись на двері.
— Вас не повинно тут бути, — сказав Ежидень матері Неджі.
Сайкхажа плюнула в бік Жинь.
— Її мали накачати.
— Її й накачали. Ви повелися безрозсудно.
— А ви — некомпетентно, — просичала Сайкхажа. — Вам це так не минеться.
Ежидень щось відповів, але Жинь його вже не розуміла. Ежидень і Сайкхажа стали розмитими кольоровими плямами, а їхні голоси — спотвореними, незрозумілими нісенітницями.
Через кілька годин до неї прийшов Вейсжа. З-під опухлих повік вона бачила, як відчинилися двері, простежила за тим, як він перетнув кімнату й опустився біля неї на коліно.
— Ви, — сипло промовила вона.
Вона відчула, як він провів холодними пальцями їй по чолу й відкинув пасмо волосся з очей.
Він зітхнув.
— О Жунінь.
— Я все для вас зробила, — сказала вона.
Його вираз обличчя був неприродно добрим.
— Знаю.
— Тоді чому?
Він прибрав руку.
— Визирни на канал.
Виснажена Жинь визирнула з вікна. Їй не обов’язково було дивитися, вона вже знала, що побачить. Розбиті кораблі, уламки яких розкидані по каналу: четверта частина флоту зникла під лавиною каміння, а роздуті тіла потонулих відносила течія.
— Ось що стається, коли ховаєш бога, — сказала вона.
— Ні. Ось що стається, коли люди настільки дурні, щоб гратися з небесами.
— Але я не така, як Фейлень.
— Однаково, — м’яко промовив він. — Могла бути такою.
Вона підтягнулася, щоб сісти.
— Вейсжа, будь ласка…
— Не благай. Я нічого не можу зробити. Вони знають про солдата, якого ти вбила. Ти спалила його і скинула тіло в гавань. — Вейсжа був розчарований. — Справді, Жинь? Після всього? Я ж казав тобі бути обережною. Якби ж ти тільки послухалася.
— Він ґвалтував дівчину, — сказала вона. — Він був на ній, я ж не могла просто…
— Я думав, — повільно промовив Вейсжа, немовби звертався до дитини, — що пояснив тобі, як розподіляється баланс сил.
Жинь спробувала підвестися. Підлога під її ногами кренилася, тож їй довелося притиснутися до стіни. Щоразу, коли вона ворушила головою, їй двоїлося в очах, але врешті вона таки спромоглася глянути Вейсжі у вічі.
— То зробіть це самі. Без розстрільної команди. Скористайтеся мечем. Даруйте мені таку шану.
Вейсжа здійняв брову.
— Гадаєш, ми збираємося тебе вбити?
— Ти поїдеш із нами, любонько, — голос генерала Тарквета. Повільний байдужий тон.
Жинь відсахнулася. Вона не чула, як відчинялися двері.
Сестра Петра ввійшла до кімнати й стала трохи позаду Тарквета. Її очі під шаллю були ніби камінь.
— Чого ви хочете? — гаркнула Жинь. — Ще зразків сечі?
— Визнаю, я вважала, що тебе ще можна навернути, — сказала Петра. — Це засмучує мене, справді. Нестерпно бачити тебе такою.
Жинь плюнула їй під ноги.
— Та пішла ти.
Петра вийшла вперед. Вони опинилися лице до лиця.
— Ти обманула мене. Але Хаос розумний. Він може маскуватися, здаючись раціональним і доброзичливим. Може змусити нас проявити милосердя. — Вона підняла руку й дала Жинь ляпас. — Але врешті його треба вистежити і знищити.
Жинь схопила її за пальці. Петра висмикнула руку. Запізно. Жинь прокусила її до крові.
Петра відсахнулася. Жинь засміялася, демонструючи закривавлені зуби. Вона бачила неприхований жах в очах Петри і вже від цього відчувала химерне задоволення: Петра ніколи не виказувала перед нею страху, ніколи не виказувала бодай чогось, тож Жинь було начхати на огиду на обличчі Тарквета чи несхвалення Вейсжі.
Вони вже вважали її скаженою твариною. Вона лише підтвердила їхні очікування.
І чому б їй цього не робити? Вона вже не грала в хованки з призахідниками, не вдавала, що цілком безпечна. Вони хотіли бачити чудовисько — вона його їм дасть.
— Річ не в Хаосі. — Жинь широко всміхнулася. — Ви так сильно боїтеся, хіба не так? У мене є сила, якої немає у вас, і ви не можете з цим змиритися.
Вона розкрила долоні. Нічого не трапилося — лаунданум досі обтяжував її розум — але Петра й Тарквет все одно відскочили.
Жинь зареготала.
Петра витерла закривавлену руку сукнею, лишаючи широкі червоні смуги на сірій тканині.
— Я молитимуся за тебе.
— Помолися за себе.
Жинь знову зробила випад уперед, просто щоб поглянути, що робитиме Петра.
Сестра повернулася на підборах і вибігла з кімнати. Двері з гуркотом зачинилися за нею. Жинь відкинулася назад, весело фиркаючи.
— Сподіваюся, ти награлася, — сухо сказав Тарквет. — Там, куди вирушаєш, тобі буде не до сміху. Наші вчені люблять займатися ділом.
— Я відкушу собі язика до того, як вони мене торкнуться, — сказала Жинь.
— О, не така вже й прикрість, — сказав Тарквет. — Ми підкидатимемо трохи опіуму щоразу, коли ти гарно поводитимешся. Мені сказали, що ти це любиш.
Гордовитість миттю злетіла з неї.
— Не віддавайте мене їм, — заблагала вона Вейсжу.
Вона вже не могла вдавати, не могла приховувати страху. Усе тіло тремтіло. І хоча їй хотілося бути зухвалою, вона могла думати лише про лабораторію Шіро, про те, як безпорадна лежала на жорсткому столі, а руки, яких вона не бачила, обмацували її тіло.
— Вейсжа. Прошу. Я вам досі потрібна.
Вейсжа зітхнув.
— Боюся, що вже ні.
— Без мене ви б не перемогли в цій війні. Я ваша найліпша зброя, я сталь у ваших руках, ви казали…
— О Жунінь. — Вейсжа похитав головою. — Визирни з вікна. Он той флот — сталь у моїх руках. Бачиш ті військові кораблі? Уяви, який вантаж на їхньому борту. Уяви, скільки там аркебуз. Думаєш, ти справді мені потрібна?
— Але я єдина, хто може прикликати бога…
— І Авґус, дурне хлопчисько без військової підготовки, виступив проти однієї з наймогутніших шаманок Внутрішніх держав та вбив її. О так, Жунінь, я їм розповів. А тепер уяви, які шанси в натренованих призахідницьких солдатів. Моя люба, запевняю, твої послуги мені вже не потрібні. — Вейсжа повернувся до Тарквета. — Ми тут закінчили. Забирайте її куди заманеться.