— Батько відмахнувся від мене, — сказала Венка. — Я знала, що в башті відбувається щось дивне, просто не могла збагнути, що саме. Тієї миті, коли я зрозуміла, що до чого, я побігла і знайшла Кітая раніше за людей Вейсжі, але ми не змогли з’ясувати, де тебе тримають, аж доки Кітай не спробував ту штуку зі шкірою. Гарний трюк, до речі.
— Ти розумієш, що вчиняєш державну зраду? — запитала Жинь.
— Схоже, що це найменша з наших проблем, — сказала Венка.
— Ти ще можеш повернутися, — сказав Кітай. — Я серйозно, Венко. Уся твоя родина тут, у тебе немає причин утікати разом із нами. Звідси я можу повести сампан, ти можеш зіскочити..
— Ні, — різко відповіла вона.
— Краще все обміркуй, — наполягав він. — У тебе ще є правдоподібна відмовка. Ти можеш піти зараз, ніхто не знає, що ти була на цьому човні. Але якщо ти підеш із нами, то ніколи не зможеш повернутися.
— Яка прикрість, — зневажливо сказала Венка. Вона обернулася до Жинь. Її голос став жорстким. — Я чула, що ти зробила з тим призахідницьким солдатом.
— Ага, — сказала Жинь. — І?
— Гарна робота. Сподіваюся, то було боляче.
— Здавалося, що боліло добряче.
Венка мовчки кивнула. Більше ніхто не зронив про це й слова.
— З іншими пощастило? — запитала Венка в Кітая після паузи.
Він похитав головою.
— Не було часу. Я зміг дістатися тільки до Ґужубая. Він уже має бути на кораблі, якщо пробрався повз варту…
— Ґужубай? — повторила Жинь. — Про що це ви?
— Вейсжа прийде за південними Воєначальниками, — пояснив Кітай. — Він виборов собі Імперію. Тепер зміцнює владу. Він почав із тебе, а тепер просто підчищатиме інших. Я намагався попередити їх, але не зміг із ними вчасно зв’язатися.
— Вони мертві?
— Не всі. Чажовка посадили в камеру. Не знаю, чи стратять його, чи лишать за ґратами, але точно не відпустять. Воєначальник Півня відбивався, тож його підстрелили, коли почалися заколоти..
— Заколоти? Та що в біса коїться?
— Табори перетворили на військові зони, — сказала Венка. — Охорону навколо району біженців подвоїли, сказали, що з міркувань безпеки, але тієї миті, коли війська прийшли схопити Воєначальників, усі збагнули, що відбувається. Південні війська почали бунт. Ми чули постріли всю ніч. Гадаю, Вейсжа доручив призахідникам покінчити з ними.
Жинь силкувалась осягнути почуте. Світ немовби перевернувся з ніг на голову за декілька годин.
— Вони їх просто повбивали? І цивільних?
— Імовірно.
— А як же Кесеґі? — запитала вона. — Він вибрався?
Венка спохмурніла.
— Хто?
— Я… Ніхто, — зглитнула Жинь. — Не зважай.
— Думай про все так, — бадьоро промовила Венка. — Принаймні це відвернуло їхню увагу.
Жинь відсунулася під брезент і лежала спокійно, рахуючи подихи, щоб відволіктися від місива, на яке перетворилася рука. Їй хотілося глянути на руку, оцінити пошкодження потрощених пальців, але вона не могла змусити себе розгорнути закривавлену ганчірку. Вона знала, що врятувати ту руку не вийде. Бачила зламані кістки.
— Венко? — стривожено промовив Кітай.
— Що?
— Я думав, ти підчистила за собою хвости.
— Так і є.
Жинь сіла. Їхній сампан рухався швидше, ніж вона думала. Палац був уже доволі далеко. Вони пропливали біля верфі. Жинь повернулася глянути, на що дивляться Венка з Кітаєм.
На краю хвилеріза стояв Неджа.
Жинь підтяглася, щоб сісти, і простягнула здорову руку. Вона досі була під дією лаундануму, але змогла прикликати найменший шепіт полум’я в долоні, а якби зосередилася, то ймовірно могла створити й більший струмінь…
Кітай штовхнув її назад під брезент.
— Пригнися!
— Я вб’ю його, — полум’я вирвалося з її долоні й губ. — Я його вб’ю.
— Ні, не вб’єш, — він ворухнувся, пришпилюючи її зап’ястки до дна човна.
Жинь бездумно кинулася на Кітая з кулаками, намагаючись вирватися. А потім ударилася травмованою рукою об край човна. Біль був такий всеохопний, що на мить усе перед її очима побіліло. Кітай затиснув рукою їй рота раніше, ніж вона встигла закричати. Жинь упала йому в руки. Він підтримував її й погойдував, доки вона здавлено схлипувала йому в плече.
Венка швидко вистрелила одну за одною дві стріли через гавань. Обидві промазали майже на метр. Неджа смикнув головою, коли вони просвистіли поруч із ним, але залишався стояти непорушно. Він не рухався весь час, доки сампан перетинав верф, прямуючи до темного укриття в тіні скель на іншому боці каналу.
— Він відпускає нас, — сказав Кітай. — Навіть не здійняв тривоги.
— Гадаєш, він на нашому боці? — запитала Венка.
— Ні, — різко сказала Жинь. — Я точно знаю, що не на нашому.
Вона точно знала, що втратила Неджу назавжди. Оскільки Дзіньджу вбили, а Мінджа давно загинув, Неджа був останнім нащадком дому Їнь. Він став спадкоємцем наймогутнішої нації по цей бік Великого океану і правителем — він готувався стати ним усе життя.
Нащо йому відмовлятися заради друга? Вона не відмовилася б.
— Це я винна, — сказала вона.
— Ти не винна, — сказав Кітай. — Ми всі думали, що тому покидькові можна довіряти.
— Але гадаю, він намагався попередити мене.
— Про що ти торочиш? Він підрізав тебе.
— Уночі перед появою флоту. — Жинь глибоко вдихнула. — Він знайшов мене. Сказав, що в мене більше ворогів, ніж я думаю. Гадаю, він намагався попередити мене.
Венка стиснула вуста.
— Тоді він доклав замало зусиль.
За межами каналу на них чекали два кораблі з глибокими корпусами й тонкими боками. Обидва мали прапор провінції Дракона.
— Це опіумні вітрильники, — спантеличено промовила Жинь. — Чому вони…
— Прапори несправжні. Це кораблі «Червоних лахмітників», — Кітай допоміг їй підвестися, щойно сампан ударився в корпус ближчого вітрильника. Кітай свиснув нагору на палубу. Через кілька секунд у воду навколо них спустили чотири мотузки.
Венка прив’язала їх до гаків із чотирьох боків сампана. Кітай свиснув ще раз — і вони повільно почали підніматися.
— Моаґ передавала вітання. — Сажана підморгнула Жинь, допомагаючи їй піднятися на борт. — Ми отримали твоє повідомлення. Нам здалося, що тобі захочеться поїхати далі на південь. Просто не думали, що все так погано.
Жинь відчувала глибоке полегшення, але разом із тим була відверто здивована, що зрештою по неї прибули «Лілії». Вона не могла згадати, чому взагалі так ненавиділа Сажану, бо ж просто зараз хотілося її розцілувати.
— То ви вирішили дати бій велетню?
— Ти ж знаєш Моаґ. Вона завжди хоче вихопити козирі, а надто коли їх кинули у відбій.
— Ґужубай вижив? — запитав Кітай.
— Воєначальник Мавпи? Так, він у каюті. Втратив трохи крові, але з ним усе буде гаразд. — Погляд Сажани зупинився на обмотаній руці Жинь. — Тигрячі цицьки. Що там?
— Тобі не захочеться цього бачити, — сказала Жинь.
— У вас є лікар на борту? — запитав Кітай. — Я пройшов трирічну підготовку, але мені потрібне обладнання — окріп, пов’язки…
— Унизу. Я відведу її. — Сажана обхопила Жинь рукою й допомогла їй перетнути палубу.
Коли вони йшли, Жинь озирнулася через плече на скелі вдалині. Тепер Вейсжа вже точно знав про її втечу. Війська вже мали б висипати з казарм. Її здивувало б, якби все місто не закрили. Призахідники шукатимуть скрізь, у місті, серед скель, у воді, аж доки не повернуть її.
Але вітрильники «Червоних лахмітників» були такі помітні під місячним сяйвом. Вони й не думали ховатися. Навіть не загасили ліхтарів.
Жинь спіткнулась об виступ на нерівній підлозі.
— Усе гаразд? — запитала Сажана.
— Нас спіймають, — сказала Жинь.
Усе таке ідіотично марне: її втеча, смерть Жамси, зустріч біля річки. Призахідники схоплять їх уже за годину. Який у цьому сенс?
— Не варто недооцінювати опіумний вітрильник, — сказала Сажана.
— Навіть найшвидший вітрильник не здатен перегнати військовий корабель призахідників, — сказала Жинь.
— Може, й так. Але трохи часу в нас є. Якщо маєш дві армії й командирів, не знайомих між собою, то завжди трапляються непорозуміння в командуванні. Призахідники не знають, що це не республіканський корабель, а республіканці не знатимуть, чи призахідники давали дозвіл стріляти й чи він їм узагалі потрібен. Усі припускатимуть, що про нього подбає хтось інший.