— Тоді ми відіб’ємося, — сказала Жинь. — Вони хочуть південь, то доведеться їм пролити свою кров.
Ґужубай похмуро їй усміхнувся.
— Звучить наче правильно.
— Ми збираємося кинути виклик Вейсжі та всьому Консорціуму. — Кітай помовчав хвилину, щоб слова дійшли до всіх, а потім божевільно, нестямно розреготався. — Ви ж це несерйозно.
— У нас немає інших варіантів, — сказала Жинь.
— Ви всі можете втекти, — відповіла Венка. — Податися в Анькхілуунь, вмовити «Чорних лілій» сховати вас. Залягти на дно.
Ґужубай похитав головою.
— У цій Республіці немає жодної людини, яка б не знала, хто така Жинь. Моаґ на нашому боці, але ми не можемо заткнути всіх, хто живе в Анькхілууні. У нас є щонайбільше місяць.
— Я не втікатиму, — відрубала Жинь.
Вона не збиралася дозволяти Вейсжі полювати на неї, як на собаку.
— Але й у ще одній війні ти не битимешся, — сказав Кітай. — Жинь. У тебе одна функціональна рука.
— Щоб командувати військами, не треба двох рук, — сказала вона.
— Якими військами?
Вона обвела рукою корабель:
— По-моєму, тепер у нас є флот «Червоних лахмітників».
Кітай пхикнув.
— Флот такий могутній, що Моаґ так і не насмілилася виступити проти Дадзі.
— Бо Анькхілуунь ніколи не був на кону, — сказала Жинь. — А тепер це не так.
— Добре, — випалив Кітай. — Цей флот — може, десята частина того, що можуть привести призахідники. Що ще ти маєш? Фермерів? Селян?
— Фермери й селяни постійно стають солдатами.
— Так, коли є час і зброя, а в тебе цього немає.
— Тоді що накажеш робити? — спитала Жинь. — Тихо померти й дозволити Вейсжі правити по-своєму?
— Це краще, аніж приректи на смерть ще більше ідіотів у війні, якої ти не можеш виграти.
— Сумніваюся, що ти усвідомлюєш, наскільки значні наші сили, — сказав Ґужубай.
— Справді? — запитав Кітай. — Я не помітив армії. Ви десь сховали її?
— Біженці, яких ти бачив у Арлоні, становлять менше тисячної частини населення півдня, — сказав Ґужубай. — Є сто тисяч людей, які піднімуть сокири, щоб дати відсіч Федерації, коли стане зрозуміло, що допомоги ми не отримаємо. Вони воюватимуть за нас.
Він показав на Жинь.
— А тим паче вони воюватимуть за неї. Вона вже стала легендою на півдні. Пташка відплати. Богиня вогню. Вона — спаситель, якого вони чекали. Вона символ, про який вони мріяли впродовж цілої війни, щоб іти за ним. Як гадаєш, що станеться, коли вони побачать її на власні очі?
— Жинь уже достатньо вистраждала, — сказав Кітай. — Ви не перетворите її на якогось ідола…
— Не на ідола, — перебила його Жинь. — Я буду генералом. Я поведу всю південну армію. Хіба це не правильно?
Ґужубай кивнув.
— Якщо ти це зробиш.
Кітай стиснув її плече.
— То он ким ти хочеш бути? Ще одним Воєначальником півдня?
Жинь не зрозуміла запитання.
Яке мало значення, ким вона хотіла бути? Вона знала, ким бути не може. Вона вже не може бути зброєю Вейсжі. Бути військовим знаряддям, заплющити очі й передати руйнівні вміння комусь іншому, хто б говорив їй, де й кого вбити.
Вона думала, що якщо буде зброєю, то це подарує їй мир. Що, може, це притлумить провину за криваві рішення, ухвалені кимось іншим, тож вона не нестиме відповідальності за смерті від її рук. Але це лише зробило її сліпою, дурною й доступною для маніпулювання.
Вона була значно могутнішою, ніж будь-хто — Алтань, Вейсжа — дозволяли їй бути. Вона вже не виконуватиме наказів. Що б вона не робила далі, це буде її особистий і самостійний вибір.
— Південь однаково воюватиме, — сказала Жинь. — Їм потрібен лідер. Чому б ним не стати мені?
— Вони не підготовлені, — сказав Кітай. — Вони не озброєні, імовірно, змучені голодом…
— Тоді ми вкрадемо їжу і спорядження. Або привеземо його. Переваги союзу з Моаґ.
Кітай кліпнув.
— Ти збираєшся повести селян і біженців проти дирижаблів призахідників?
Жинь знизала плечима. Вона знала, що така безцеремонність — справжнє божевілля. Але їх затисли в глухому куті, а невеликий вибір варіантів був майже полегшенням, бо ж це означало лише те, що вони воюють або помирають.
— Не забувай ще про піратів.
У Кітая був такий вигляд, немовби він ось-ось вирве останні волосини на голові.
— Не думай, що якщо вихідці з півдня не підготовлені, то вони не стануть гарними солдатами, — сказав Ґужубай. — Наша перевага в чисельності. Лінія розколу зовсім не там, де її зібрався провести Вейсжа. Справжня громадянська війна спалахне не на рівні провінцій.
— Але Вейсжа — це не Імперія, — сказав Кітай. — Розкол відбувся з Імперією.
— Ні, розкол із такими людьми як ми, — сказала Жинь. — Є північ і південь. Завжди так було.
Частинки головоломки повільно складалися в її огорнутому опіумом розумі, але коли нарешті зімкнулися, осяяння скидалося на занурення в холодну воду.
Як вона раніше цього не розуміла? Ось чому вона завжди почувалася ніяково, відстоюючи Республіку. Видіння демократичного уряду було штучним утворенням, що гойдалося на нездійсненності обіцянок Вейсжі.
Але справжня основа опозиції йшла від людей, які втратили найбільше під правлінням Імперії. Людей, які тепер ненавиділи Вейсжу найбільше.
Десь там, переховуючись в уламках провінції Півня, була маленька дівчинка, налякана й самотня. Вона захлиналася безпорадністю, відчувала огиду до власної слабкості й горіла люттю. І вона зробила б що завгодно заради шансу битися, по-справжньому битися, навіть якщо це означало втрату контролю над власним розумом.
І таких були мільйони.
Розмах цього усвідомлення приголомшував.
Військові карти впорядковувалися заново в розумі Жинь. Кордони провінцій зникли. Усе було просто чорним та червоним: привілейована аристократія проти закостенілої бідноти. Чисельність нерівна. Ця війна раптом стала не такою, якою Жинь її вважала.
Жинь побачила обурення на обличчях свого народу. Вираз їхніх очей, коли вони посміли підняти погляд. Вони не були народом, який хапався за владу. Їхнє повстання не зруйнується від дурних особистих амбіцій. Вони відмовилися бути вбитими — і стали небезпечними.
«Ти не можеш самотужки виграти війну», — колись сказав їй Неджа.
Ні, але вона могла, маючи тисячі тіл. І якщо тисяча загине, тоді вона кине ще одну тисячу, і ще одну. Байдуже, наскільки нерівні сили, адже війна такого масштабу — гра в числа. І вона мала вільні життя. Це єдина перевага півдня проти призахідників, яких було надто багато.
Кітай немовби також це зрозумів. Недовіра зісковзнула з його обличчя, змінившись похмурим небажанням.
— Тоді ми воюватимемо проти Неджі, — сказав він.
— Республіка вже оголосила нам війну. Неджа сам обрав, на якому він боці.
Жинь тепер не потребувала це обговорювати. Вона хотіла цієї війни. Вона хотіла виступати проти Неджі знову і знову, аж до кінця, доки не лишиться тільки вона. Жинь хотіла бачити, як його пошрамоване обличчя спотворюється розпачем, коли вона забирає в нього все, що йому не байдуже. Хотіла мучити його, принизити, ослабити, позбавити сил. Щоб він благав навколішки.
Неджа мав усе, чого вона колись хотіла. Він був аристократом, вродливим і вишуканим. Неджа був родом із півночі. Він народився в осередку сили й тому почувався так, немовби за правом міг нею користуватися, вирішувати долю мільйонів людей, яких вважав нижчими за себе.
Вона збиралася відібрати в нього ту владу. А потім відплатити йому сповна.
«Нарешті», — заговорив Фенікс. Голос бога був приглушений печаткою, але Жинь чітко чула кожен порив його сміху. «Моя люба маленька спірлійко. Нарешті ми дійшли згоди».
Уся прихильність, яку вона відчувала колись до Неджі, вигоріла. Коли Жинь думала про нього, то відчувала лише жорстоку смачну ненависть.
«Дозволь їй розгорітися, — сказав Фенікс. — Дозволь їй зрости».
Гнів, біль і ненависть — три складові для великої і страшної сили, і вони вже дуже давно гноїлися на півдні.