Продираючись крізь туман лаундануму, у свідомості повільно зринали спогади й ставали на свої місця. Жинь міцно замружилася, намагаючись відокремити те, що сталося, від того, що їй наснилося. У нутрі зароджувалося млосне відчуття, а думки повільно сформувалися в запитання.
— Де Унеґень?..
— Ти обпалила йому більше половини тіла. Мало не вбила його, — у жорсткому голосі Чаґханя не чулося й натяку на співчуття. — Ми не змогли забрати його з собою, тож Енькі лишився приглянути за ним. І вони, гм, вони не повернуться.
Жинь декілька разів кліпнула, намагаючись зробити так, щоб світ перед очима менше розпливався. Та варто їй було поворухнутися, як усе довкола страшенно захиталося.
— Що? Чому?
— Бо вони пішли з Цике.
Їй знадобилося декілька секунд, щоб усвідомити почуте.
— Але… Але ж вони не можуть!
У грудях Жинь піднялася хвиля паніки, щільна й жалка. Енькі був їхнім єдиним лікарем, а Унеґень — найкращим шпигуном. Без них чисельність Цике скоротилася до шести.
Вона не могла вбити Імператрицю, маючи всього шестеро людей.
— Не тобі їх звинувачувати, — сказав Чаґхань.
— Але вони присягнулися!
— Вони присягнулися Туйру. Присягнулися Алтаню. Перед таким неспроможним командиром, як ти, у них жодних зобов’язань. — Чаґхань нахилив голову. — Гадаю, немає потреби говорити, що Дадзі втекла.
Жинь зиркнула на нього:
— Я вважала, що ти на моєму боці.
— Я сказав, що допоможу тобі вбити Су Дадзі, — промовив він. — Я не говорив, що триматиму тебе за руку, коли ти ставиш під загрозу життя кожного на цьому кораблі.
— Але ж інші… — Жинь скував раптовий страх. — Вони ж досі тут, правда? Вони все ще віддані?
— Відданість тут ні до чого, — сказав він. — Вони бояться.
— Мене?
— А ти й справді не бачиш далі власного носа, еге ж? — кутики вуст Чаґханя поповзли вгору. — Вони бояться себе. Самотньо бути шаманом у цій Імперії, а надто якщо усвідомлюєш, що рано чи пізно втратиш здоровий глузд.
— Знаю. Я це розумію.
— Нічого ти не розумієш. Вони не бояться божевілля. Вони знають, що це станеться. Знають, що невдовзі стануть такими, як Фейлень. В’язнями у власному тілі. І коли цей день настане, вони хочуть бути з тими єдиними, хто зможе покласти цьому край. Ось чому вони ще тут.
«Цике відбраковують Цике, — колись сказав їй Алтань. — Цике самі вирішують свої проблеми».
Це означає, що вони захищають одне одного. А ще означає, що вони захищають світ одне від одного. Цике — немовби діти, які виконують акробатичні трюки, знаходячи одне в одному ненадійну опору і сподіваючись, що інші втримають їх над прірвою.
— Захищати їх — твій обов’язок як командира, — сказав Чаґхань. — Вони з тобою тому, що бояться й не знають, куди ще податись. Але кожним дурнуватим рішенням і втратою контролю ти наражаєш їх на небезпеку.
Жинь застогнала, стискаючи голову руками. Кожне його слово було для її барабанних перетинок немов удар лезом. Вона знала, що облажалась, але, схоже, Чаґхань тішився нагоді відкрито сказати їй про це.
— Просто лиши мене на самоті.
— Ні. Підводься з ліжка і припини поводитися як шмаркачка.
— Чаґханю, прошу…
— Ти тупа невдаха.
— Я знаю.
— Так, ти знаєш це ще зі Спіру, але тобі не ліпшає, стає тільки гірше. Ти намагаєшся вирішити все за допомогою опіуму — і це руйнує тебе.
— Я знаю, — прошепотіла Жинь. — Просто… Він завжди поруч, він кричить у моїй голові…
— То контролюй його.
— Не можу.
— Чому? — у голосі Чаґханя чулася відраза. — Алтань міг.
— Але я ж не Алтань. — Жинь не змогла стримати сліз. — Ти це хочеш мені сказати? Я не така сильна, як він, не така розумна, не можу робити того, що міг він…
Чаґхань грубо розсміявся:
— О, це й без того зрозуміло.
— Тоді командуй сам. Ти вже поводишся як головний, то чому б тобі не зайняти цю посаду? Мене це не гребе.
— Бо Алтань призначив тебе командиром, — просто промовив він. — І з-поміж нас я хоча б знаю, як поважати його спадок.
Жинь забракло слів.
Чаґхань нахилився вперед.
— Це твій тягар. Тож навчись себе контролювати й почни їх захищати.
— А якщо це неможливо? — запитала вона.
Він дивився на неї білими очима, не кліпаючи.
— Чесно? Тоді вбий себе.
Жинь навіть не уявляла, що на це можна відповісти.
— Якщо ти вважаєш, що не можеш його перемогти, то помри, — сказав Чаґхань. — Бо він роз’їсть тебе. Перетворить твоє тіло на посудину і спалить не лише цивільних, не лише Унеґеня, а всіх навколо тебе, все, що ти в житті любила або ким переймалася.
Щойно Жинь відновила фізичну координацію, щоб спуститися сходами не хитаючись, вона знайшла решту Цике в їдальні.
— Що це? — Жамса виплюнув щось на стіл. — Пташиний послід?
— Ягоди годжі, — сказав Бадзі. — Вони не смакують тобі з вівсянкою?
— На них же пліснява.
— Пліснява тут на всьому.
— Але я думав, що ми поповнюємо припаси, — заскиглив Жамса.
— За які гроші? — запитав Суні.
— Ми ж Цике! — вигукнув Жамса. — Ми могли щось украсти!
— Ну, не все так…
Бадзі замовк на півслові, побачивши Жинь у дверях. Жамса й Суні простежили за його поглядом. І нічого не сказали.
Жинь дивилася на них і не могла дібрати слів. Вона думала, що знала, що скаже їм. А тепер хотілося тільки плакати.
— Зійди і сяй, — нарешті озвався Жамса. Він штовхнув стілець, щоб вона сіла. — Їсти хочеш? Вигляд у тебе кепський.
Жинь кліпнула. Слова вирвалися з її вуст сиплим шепотом:
— Я лише хотіла сказати…
— Не треба, — промовив Бадзі.
— Але я лише…
— Не треба, — повторив Бадзі. — Я знаю, це важко. Зрештою ти впораєшся. Алтань упорався.
Суні кивнув у мовчазній згоді.
Жинь ще дужче схотілося заплакати.
— Сідай, — люб’язно запропонував Жамса. — З’їж щось.
Жинь поплелася в куток і спробувала незграбно наповнити собі миску. Вівсянка хлюпнула з ложки на палубу. Жинь підійшла до столу, але підлога під ногами досі хиталася. Важко дихаючи, Жинь упала на стілець.
Ніхто цього не прокоментував.
Жинь визирнула крізь ілюмінатор. Вони з неймовірною швидкістю мчали неспокійними водами. Землі ніде видно не було. Хвилі перекочувалися під дощатим настилом. Жинь відчула, як її починає млоїти.
— Ми хоча б дістали Яна Юаньфу? — запитала вона після паузи.
Бадзі кивнув:
— Суні зняв його в метушні. Тріснув головою об стіну й кинув тіло в океан, поки його охоронці займалися Дадзі й намагалися загребти нас. Гадаю, врешті диверсійна тактика спрацювала. Ми хотіли розповісти тобі, але ти була, гм, недієздатна.
— Ти була мовби несповна розуму, — додав Жамса. — Хихотіла, качаючись на підлозі.
— Зрозуміло, — промовила Жинь. — І тепер ми повертаємося в Анькхілуунь?
— Якомога швидше. За нами женеться вся Імперська варта, але сумніваюся, що вони підуть на територію Моаґ.
— Логічно, — пробурмотіла Жинь, копирсаючись ложкою у вівсянці.
Жамса говорив правду щодо плісняви. Зеленкувато-чорні вкраплення були такі великі, що майже вся страва здавалася неїстівною. У Жинь закрутило в шлунку, і вона відштовхнула миску.
Решта сиділи за столом, метушилися, кліпали й перезиралися, намагаючись не дивитися їй у вічі.
— Я чула, що Енькі з Унеґенем пішли, — сказала вона.
На це присутні відреагували порожніми поглядами і знизуванням плечей.
Жинь глибоко вдихнула:
— Тож я гадаю… Я хотіла сказати, що…
Бадзі перебив її, не давши договорити:
— Ми нікуди не підемо.
— Але ви…
— Не люблю, коли мені брешуть. І ненавиджу, коли мене продають. Дадзі заслужила відплату. Я розглядаю все це під таким кутом, маленька спірлійко. Тобі не варто непокоїтися, що я дезертирую.
Жинь глянула на присутніх за столом.