— А що ж решта?
— Алтань заслуговував кращої долі, — просто сказав Суні, немовби цього достатньо.
— А тобі не обов’язково залишатися тут. — Жинь повернулася до Жамси. Юного, невинного, крихітного, чудового й небезпечного Жамси. Вона хотіла переконатися, що він лишиться з нею, але знала, що просити про це егоїстично. — Я мала на увазі, що тобі не варто.
Жамса пошкріб по денці миски. Розмова немовби була йому зовсім не цікава.
— Як на мене, якщо я подамся деінде, то там буде нудно.
— Але ж ти лише дитина.
— Та пішла ти. — Він покопирсався в роті маленьким пальчиком, витягуючи щось застрягле за кутніми зубами. — Зрозумій, що ми вбивці. Якщо все життя займатися якоюсь справою, то зупинитися дуже важко.
— До того ж наш єдиний варіант — в’язниця у Баґхрі, — сказав Бадзі.
— Ненавиджу Баґхру.
Жинь згадала, що ніхто в Цике не мав гарних стосунків з нікарськими органами правопорядку. Як і з цивілізованим суспільством.
Аратша був родом із невеличкого селища в провінції Змії, у якому селяни поклонялися місцевому річковому богу, що мав захищати їх від повеней. Аратша, новачок у культі річкового бога, став першим шаманом за багато поколінь, якому вдалося здійснити те, про що заявляли його предки. У процесі він випадково потопив двох дівчаток. Ті ж таки селяни, які славили його облудних учителів, засудили Аратшу до смерті, але Туйр, колишній командир Цике, завербував його до Нічного замку.
Жамса народився в родині алхіміків, які виготовляли порох для Міліції. Через випадковий вибух неподалік палацу загинули його батьки, а сам Жамса втратив око й опинився в горезвісній в’язниці в Баґхрі за участь у змові з метою замаху на життя Імператриці. Згодом Туйр витягнув його, щоб натомість він виготовляв зброю для Цике.
Про Бадзі й Суні Жинь знала небагато. Лише те, що вони обоє колись були студентами Сінеґарда й вивчали курс вірувань. Вона знала, що їх відрахували, коли все пішло шкереберть. І що вони опинилися в Баґхрі. Жоден не волів розповідати більше.
Близнюки Чаґхань і Цара видавалися не менш загадковими. Імперія не була для них батьківщиною. Вони розмовляли нікарською з ритмічним акцентом вихідців із Внутрішніх держав. Але коли їх питали про рідний дім, вони обмежувалися туманними фразами: «Рідний дім дуже далеко», «Дім у Нічному замку».
Жинь розуміла, що вони намагалися сказати. Як і решті, їм просто нікуди було йти.
— Що таке? — запитав Бадзі. — Говориш так, немовби хочеш, щоб ми пішли.
— Зовсім ні, — озвалася Жинь. — Я просто… не можу змусити його зникнути. Я боюся.
— Чого?
— Боюся, що пораню вас. Адлаґа — ще не кінець. Я не можу змусити Фенікса зникнути, не можу змусити його зупинитись і…
— Бо ти ще новачок у цьому, — перебив її Бадзі.
Він говорив м’яко. Як він може бути таким добрим?
— Ми всі такі були, — продовжив він. — Боги хочуть користуватися твоїм тілом постійно. І тобі здається, що ти ось-ось збожеволієш, здається, що настала мить, коли ти зламаєшся, але цього не станеться.
— Звідки тобі знати?
— Бо з кожним разом стає легше. Зрештою ти навчишся існувати на краю прірви безумства.
— Але я не можу обіцяти, що не…
— Ти цього не зробиш. І ми знову підемо за Дадзі. І робитимемо нові спроби, знову і знову, стільки разів, скільки потрібно, доки вона помре. Туйр не поставив на нас хрест. А ми не поставимо хрест на тобі. Ось чому Цике досі існують.
Вражена Жинь не відводила очей від Бадзі. На це вона не заслуговує. Це не дружба. На дружбу вона не заслуговує. Це не відданість. На відданість вона заслуговує ще менше. Але це дух товариства, узи, які виникли через спільну зраду. Імператриця продала їх Федерації заради власної вигоди, і жоден з них не заспокоїться, доки річки не почервоніють від крові Дадзі.
— Не знаю, що й сказати.
— Тоді просто заткнись і більше не будь стервочкою. — Жамса знову підштовхнув до неї миску. — Їж свою вівсянку. Пліснява поживна.
На бухту Омонод опустилася ніч. Під покровом темряви «Буревісник» мчав уздовж узбережжя, підбурений такою могутньою шаманічною силою, що вже за лічені години відірвався від переслідувачів Імперії. Цике розійшлися: Цара і Чаґхань — до своєї каюти, де проводили майже весь час, уникаючи інших; Суні і Жамса — на горішню палубу нести нічну варту; Бадзі — до свого гамака в основній спальні.
Жинь замкнулася в своїй каюті, щоб вести ментальний бій з богом.
Часу в неї було небагато. Дія лаундануму майже скінчилася. Вона підперла ручку дверей стільцем, сіла на підлогу, затиснула голову колінами й чекала, доки почує голос бога.
Чекала повернення в той стан, у якому Фенікс хотів абсолютного контролю й перекрикував її думки, аж доки вона корилася.
Цього разу вона крикне у відповідь.
Жинь поклала біля коліна невеликий мисливський ніж. Міцно заплющила очі. Вона відчувала, як рештки лаундануму полишають її кровотік і туманна хмара оніміння зникає з розуму. Як стискається все нутро — це відчуття ніколи не зникало. Разом зі страхітливою можливістю тверезості вона відчула розуміння.
Вона завжди поверталася в ту саму мить, місяці тому, коли сиділа навколішках у храмі на острові Спір. Фенікс насолоджувався цією миттю, бо для бога це була вершина руйнівної сили. І він знову й знову повертав Жинь туди, бо хотів, аби вона повірила, що єдиний спосіб примиритися з тим жахом — довести справу до кінця.
Фенікс хотів, щоб вона спалила цей корабель. Убила всіх навколо себе. А потім дісталась острова й почала палити його також. Мовби вогник, що загоряється в кутику аркуша, вона мала просуватися вглиб країни й палити все на шляху, доки не лишиться нічого, окрім порожнечі, вкритої попелом.
Отоді вона буде чистою.
Жинь чула симфонію криків, голосів, колективних і окремих — спірлійці, муґенці, однаково, бо безсловесна агонія не має мови.
Вона не могла витримати того, що водночас вони були і не були числами, що лінії продовжували розмиватись. І це жахливо, бо поки вони лишалися числами, усе здавалося не таким поганим, але коли вони ставали життями, примноження було нестерпним…
А потім крики згущувалися в Алтаня.
Його обличчя розтріскувалось обгорілою шкірою, очі пломеніли помаранчевим вогнем, чорні сльози лишали смужки на щоках, полум’я розривало його зсередини, а вона нічим не могла зарадити.
— Вибач, — прошепотіла вона. — Вибач, вибач, я намагалася…
— На моєму місці мала бути ти, — сказав він. Його вуста взялися пухирями, розтріскалися й відпали, відкриваючи погляду кістку. — Ти мала померти. Згоріти в полум’ї.
Його обличчя перетворилося на попіл, лишився тільки череп, що торкався її голови, а кістляві пальці стискалися навколо її горла.
— Це мала бути ти.
Потім Жинь не знала напевне, чи то його думки, чи її, та вони були такі гучні, що витісняли все інше зі свідомості.
Я хочу завдати тобі болю.
Я хочу, щоб ти померла.
Я хочу, щоб ти горіла.
— Ні!
Жинь устромила лезо собі в стегно. Біль був тимчасовим перепочинком, сліпучою білістю, що затьмарювала все у свідомості, але потім полум’я повернулося.
Вона програла.
Вона програла й останнього разу, і перед цим. Вона програвала в кожній спробі. Річ у тім, що вона не знала, чому це робила, хіба мордувала себе усвідомленням, що не може контролювати полум’я, яке розгорялося в свідомості.
Поріз додався до відкритих ран на руках і ногах, яких вона завдала собі в останні тижні і продовжувала завдавати, бо, хай лише й тимчасово, біль був єдиним варіантом, крім опіуму, який спадав на думку.
А потім вона вже не могла думати.
Рухи стали автоматичними, усе відбувалося легко — перекочування подушечки опіуму між долонями, іскра, з якої розгоралося полум’я, запах карамелі вкупі з чимось зогнилим.
Опіум гарний тим, що як тільки вона його вдихала, решта вже не мала значення, часом на цілі години: захоплена у власному світі, вона могла не перейматися відповідальністю існування.