— Що таке? — запитала Цара.
— Гадаю, я краще посплю надворі.
— Надворі ти замерзнеш. Не будь дурепою.
Жинь підтягнулася й лягла на бік.
— А тобі наче зручно.
Цара всміхнулася.
— Юрти нагадують мені про домівку.
— Як довго ви там не були? — запитала Жинь.
Цара на мить замислилася.
— Нас відправили на південь, коли нам виповнилось одинадцять. Отже, десять років.
— Ти колись хотіла повернутися додому?
— Іноді, — сказала Цара. — Але там небагато лишилося дому. Принаймні для нас. Краще бути чужинцями в Імперії, аніж наймадами в степу.
Жинь припустила, що це цілком очікувано, якщо одне плем’я вивчило жменьку зрадливих убивць.
— То… Виходить, вам ніхто й не пропонує повернутися? — запитала вона.
— Повернувшись додому, ми станемо рабами, — рішуче сказав Чаґхань. — Кетреїди досі звинувачують нашу матір за Тріаду. Вони ніколи не приймуть нас назад у клан. Ми вічно це спокутуватимемо.
Простір між ними заповнила незручна тиша. У Жинь ще були запитання, просто вона не знала, як сформулювати їх.
Якби вона була в іншому настрої, то накричала б на близнюків за їхній обман. Усі ці роки вони були шпигунами, які стежили за Цике, щоб визначити, лишатимуться вони стабільними чи ні. Чи здатні вони достатньо добре подбати про самих себе, замуровуючи найбожевільніших у Чулуу Корікх.
А якби близнюки вирішили, що Цике стали занадто небезпечними? Вони просто їх убили б? Звісно, кетреїди почувалися так, немовби мали на це право. Вони дивилися на нікарських шаманів зверхньо, з такою ж гордовитою зарозумілістю, як і призахідники. І Жинь це ненавиділа.
Але вона припнула язика. Чаґхань і Цара вже достатньо настраждалися.
А вона як ніхто знала, що таке бути вигнанницею у власній країні.
— Ці юрти. — Кітай поклав долоні на стіни, а потім розвів руки, сягнувши третини діаметру хижки. — Вони всі такі маленькі?
— У степу ми будуємо їх ще меншими, — сказала Цара. — Ви з півдня, тож ніколи не бачили справжніх вітрів.
— Я з Сінеґарда, — сказав Кітай.
— Це ще не північ. Для нас усе, що нижче піщаних дюн, то південь. У степу нічні пориви вітру можуть здерти плоть із обличчя, якщо ти спершу не замерзнеш на смерть. Ми лишаємося в юртах, бо інакше степ нас уб’є.
На це ніхто не відповів. Юрту огорнула миролюбна тиша. Кітай і близнюки заснули за лічені хвилини, Жинь це знала напевне за звуком рівномірного спокійного дихання.
А вона лежала без сну, притиснувши до грудей тризуб та втупившись у відкритий дах над головою, який бездоганним колом відкривав її погляду нічне небо. Вона почувалася маленьким гризуном, який закопався в нірку, намагаючись прикинутися, що якщо лежатиме достатньо низько, то зовнішній світ його не потурбує.
Можливо, кетреїди у своїх юртах ховалися від вітрів. А може, подумала вона, коли над головою такі яскраві зорі, то віриш, що над тобою простягається космос, а тому ти мусиш спорудити юрту, щоб дати собі якесь тимчасове відчуття матеріальності. Інакше під божественним виром можна почуватися зовсім незначущим.
Роздiл 24
Доки вони спали, простелилася ковдра свіжого снігу. Від цього сонце сяяло яскравіше, а повітря стало холоднішим. Жинь виповзла назовні й, мружачись від різкого світла, потягнулася, щоб розслабити зболені м’язи.
Кетреїди їли по черзі. Біля вогню сідали по шестеро вершників за раз, жадібно заковтуючи їжу, доки інші охороняли периметр.
— Їжте досхочу. — Сожцань Сіжа насипала дві миски тушкованого м’яса, від якого здіймалася пара, і передала Жинь та Кітаю. — Попереду у вас важка мандрівка. Ви наберете в сумку сушеного м’яса і трохи молока яків, але їжте, скільки зможете, зараз.
Жинь узяла миску. М’ясо пахло напрочуд добре. Вона всілася на землю і притиснулася до Кітая, щоб зігрітися, кістлявим ліктем торкаючись його кістлявого стегна. Незначні деталі, які тепер були для неї геть неприкриті. Вона ніколи не помічала його довгих тонких пальців і ледь вловимого аромату чорнила й пилу. Не помічала, як його кучеряве волосся закручувалося на кінчиках.
Вона вже знала його понад чотири роки, але тепер, дивлячись на нього, щоразу знаходила щось нове.
— То оце й усе? — запитав Кітай у Сожцань Сіжі. — Ви відпускаєте нас? Без повідця?
— Усі умови виконано, — відповіла вона. — Тепер у нас немає підстав шкодити вам.
— То що я для вас? — запитала Жинь. — Домашня тваринка на довгому повідці?
— Ти моя авантюра. Натренована вовчиця, випущена на волю.
— Щоб убити ворога, з яким ви не можете зіткнутися, — сказала Жинь.
Сожцань Сіжа всміхнулася, показуючи зуби.
— Радій, що нам досі є від тебе користь.
Жинь не сподобалася ця фраза.
— А що станеться, якщо я виконаю задумане і стану вам непотрібною?
— Тоді ми дозволимо вам жити своїм життям, висловлюючи цим свою вдячність.
— А що станеться, якщо ви вирішите, що я знову стала загрозою?
— Тоді ми знову тебе знайдемо. — Сожцань Сіжа кивнула на Кітая. — І цього разу на кону буде його життя.
Жинь не сумнівалася, що Сожцань Сіжа не вагаючись поцілить Кітаю стрілою в самісіньке серце.
— Ви досі мені не довіряєте, — сказала вона. — Ви затіяли з нами тривалу гру. Якірний зв’язок — ваша гарантія.
Сожцань Сіжа зітхнула.
— Я боюся, дитино. І маю на те право. Коли ми востаннє навчили шаманів заякоритися, вони обернули це знання проти нас.
— Але я зовсім не схожа на них.
— Ти надто схожа на них. У тебе такі ж самі очі. У них читається гнів. Відчай. Ти забагато бачила. Забагато ненавиділа. Ті троє були молодшими за тебе, коли прийшли до нас, сором’язливішими й наляканішими, та все ж вони вирізали тисячі невинних. Ти старша, ніж вони тоді, і ти вчинила значно гірше.
— Це не одне й те ж саме, — сказала Жинь. — Федерація…
— Заслужила це? — запитала Сожцань Сіжа. — Усі до одного? Навіть жінки? Діти?
Жинь почервоніла.
— Але я не… Я зробила це не тому, що мені подобалося. Я не така, як вони.
Не така, як у видінні про молодшого Дзяна, який убиваючи сміявся, немовби був у захваті від крові на руках. Не така, як Дадзі.
— Вони теж про себе так думали, — сказала Сожцань Сіжа. — Але боги зіпсували їх, так само, як зіпсують і тебе. Боги проявляють твої найгірші та найжорстокіші інстинкти. Ти думаєш, що все контролюєш, але твій розум руйнується з кожною секундою. Прикликати богів — це ніби гратися з божевіллям.
— Це краще, аніж не робити нічого. — Жинь знала, що вже ступала по лезу, що їй варто припнути язика, але її злили постійні високоінтелектуальні лекції кетреїдів про мир. — Я радше збожеволію, аніж ховатимуся за пустелею Баґхра й удаватиму, що звірств не відбувається, тоді як могла б із ними щось зробити.
Сожцань Сіжа прицмокнула.
— Гадаєш, ми нічого не робили? То он чому тебе вчили?
— Я знаю, що впродовж перших двох Макових війн загинули мільйони. І я знаю, що ваш народ так і не прийшов зі степів, щоб це зупинити.
— Як гадаєш, скількох людей убила війна Вейсжі? — запитала Сожцань Сіжа.
— Менше, ніж загинуло б за іншого розвитку подій, — сказала Жинь.
Сожцань Сіжа не відповіла. Вона просто дозволила мовчанці затягнутися, аж доки відповідь Жинь не почала здаватися абсурдною.
Жинь узялася до їжі, раптом утративши апетит.
Вона забула про призахідників, аж доки про них не запитав Кітай. Жинь роззирнулася табором, але ніде їх не помітила. А потім побачила більшу юрту, трохи на віддалі від краю галявини, де на варті стояли Бектер і його вершники.
— Мабуть, ми їх уб’ємо. — Знизала плечима Сожцань Сіжа. — То святенники, а від призахідницької релігії ніколи не буває добра.
— Чому ви так кажете? — запитав Кітай.
— Вони вірять у єдине і всемогутнє божество, а це означає, що вони не можуть прийняти правду про інших богів. А коли народи починають вірити в те, що інші вірування — це шлях до занепаду, насилля стає неминучим. — Сожцань Сіжа підняла голову. — А що ви думаєте? Нам варто пристрелити їх? Це милосердніше, аніж кидати їх умирати тут.