— Не вбивайте їх, — швидко сказала Жинь. Може, через Тарквета їй було ніяково, а сестра Петра викликала в неї бажання пробити стіну, але Авґус ніколи не дошкуляв їй чимось іншим, окрім наївності й добрих намірів. — Ті діти — місіонери, а не солдати. Вони безневинні.
— Але та зброя не безневинна, — сказала Сожцань Сіжа.
— Так, — сказав Кітай. — Ті штуки швидші та смертоносніші, ніж арбалети, а в недосвідчених руках вони стають ще небезпечнішими. Зброї я б їм не повертав.
— Тоді безпечний шлях назад буде важким. Ми можемо звільнити для вас лише одного коня. Їм доведеться йти через ворожу територію пішки.
— Ми можемо дати їм необхідні матеріали для плотів? — запитала Жинь.
Сожцань Сіжа спохмурніла, розмірковуючи.
— Чи вдасться їм повернутися назад річками?
Жинь вагалася. Її альтруїзм простягався лише до цієї межі. Вона не хотіла бачити смерті Авґуса, але й не збиралася марнувати час на те, щоб вести дітей, які взагалі не мали тут опинитися.
Вона повернулася до Кітая.
— Якщо вони прорвуться до Західного Мужвею, то з ними ж усе буде гаразд?
Він знизав плечима.
— Більшою чи меншою мірою. Притоки бувають підступні. Вони можуть заблукати. І врешті опинитися в Кхурдалайні.
На такий ризик вона могла згодитися. Цього вистачало, щоб заспокоїти її совість. Якщо Авґусу і його супутникам забракне розуму повернутися до Арлона, то це буде їхня провина. Авґус колись був добрим до неї. Вона простежить, щоб кетреїди не поцілили йому стрілою в голову. А більше вона йому нічого не винна.
Коли Жинь відшукала Чаґханя, він був сам. Сидів на краю річки, підтягнувши коліна до грудей.
— Невже вони навіть не припускають, що ти можеш утекти? — запитала Жинь.
Він криво всміхнувся:
— Ти ж знаєш, що бігаю я не дуже швидко.
Вона сіла поруч.
— То що тепер буде з вами?
З виразу його обличчя нічого не зчитувалося.
— Сожцань Сіжа вже не довірить нам наглядати за Цике. Вона забирає нас назад на північ.
— І що з вами буде там?
Чаґхань зглитнув.
— Хтозна.
Вона знала, що Чаґхань не хотів від неї жалощів, тож не обтяжувала його ними. Жинь глибоко вдихнула.
— Я хотіла подякувати.
— За що?
— За те, що вступився за мене.
— Я просто рятував власну шкуру.
— Ну звісно.
— А ще я сподівався, що й ти не помреш, — визнав він.
— Дякую за це.
Між ними запала ніякова мовчанка. Жинь бачила, як Чаґхань декілька разів потайки глянув на неї, немовби сумніваючись, чи варто порушувати наступну тему.
— Кажи, — нарешті не витримала вона.
— Ти справді цього хочеш?
— Так, якщо інакше ти будеш і далі такий зніяковілий.
— Ну гаразд, — сказав він. — Усередині Печатки, що ти бачила…
— Алтаня, — миттю озвалася вона. — Алтаня, живого. Ось що я бачила. Він був живий.
Чаґхань шумно видихнув.
— То ти його вбила?
— Я дала йому те, чого він хотів, — сказала вона.
— Розумію.
— А ще я бачила його щасливим, — сказала вона. — Він був інакшим. Не страждав. Він ніколи не страждав. Він був щасливий. Саме таким я його й пам’ятатиму.
Чаґхань довго мовчав. Вона знала, що він намагався не заплакати перед нею, бачила, як його очі наливаються сльозами.
— То було насправді? — запитала вона. — В іншому світі, то було насправді? Чи Печатка просто показувала мені те, що я хотіла бачити?
— Я не знаю, — сказав Чаґхань. — Наш світ — це сон богів. Можливо, у них є й інші сни. Але в нас є лише ця історія, і в межах цього світу ніщо не воскресить Алтаня.
Жинь відхилилася назад.
— Я думала, що знаю, як улаштований цей світ. Як улаштований космос. Але нічого я не знаю.
— Як і більшість нікарців, — сказав Чаґхань, навіть не намагаючись приховати свою зверхність.
Жинь пхикнула.
— А ви знаєте?
— Ми знаємо, з чого складається природа реальності, — сказав Чаґхань. — Ми зрозуміли це багато років тому. Але твій народ — слабкі й відчайдушні дурні. Вони не знають, що справжнє, а що обман, а тому чіплятимуться за свою маленьку правду, бо це краще, аніж бодай уявити, що їхній світ узагалі неважливий.
Тепер вона починала розуміти, чому вихідці з Внутрішніх держав могли вважати себе наглядачами всесвіту. Хто ще розумів природу космосу так, як вони? Хто бодай наблизився до такого розуміння?
Можливо, Дзян — дуже давно, коли його розум ще належав йому. Але той, кого вона знала, зламався, і таємниці, яких він її навчив, були лише уламками правди.
— Те, що ти зробив, здалося мені зарозумілістю, — пробурмотіла вона. — Але це доброта. Вихідці з Внутрішніх держав зберігають ілюзію, тож ти можеш дозволити всім іншим жити в брехні.
— Не називай нас так, — різко сказав Чаґхань. — Вихідці з Внутрішніх держав — не назва. Лише Імперія використовує цю фразу, бо ви вважаєте всіх, хто живе в степах, однаковими. Наймади — не кетреїди. Називай нас за нашими іменами.
— Вибач. — Жинь схрестила руки на грудях, тремтячи від різкого вітру. — Можна запитати ще дещо?
— Ти однаково спитаєш.
— Чому ти так сильно мене ненавидиш?
— Я не ненавиджу тебе, — автоматично промовив він.
— А здається, що ненавидиш. Уже дуже давно, ще навіть до смерті Алтаня.
Нарешті він повернувся до неї обличчям.
— Я не можу дивитися на тебе й не бачити його.
Вона знала, що він так скаже. Знала, але все одно відчула біль.
— Ти думав, що я не виживу без нього. І це… Це правда, я ніколи не могла. І… І якби ти заздрив, з якоїсь причини, я зрозуміла б і це також, але ти просто маєш знати, що…
— Я не просто заздрив, — сказав він. — Я злився. На нас обох. Я спостерігав, як ти робиш ті ж таки помилки, що й Алтань, і не знав, як це зупинити. Я бачив, що Алтань заплутався і гнівався всі ці роки, бачив, як він ішов шляхом, який обрав для себе, немов сліпе дитя, і я думав, що точно те саме відбувається і з тобою.
— Але я знала, що роблю. Я не була сліпою, як він…
— Ні, була, і навіть не усвідомлюєш цього. До таких, як ти, довго ставилися лише як до рабів, і ти забула, як воно — бути вільною. Тебе легко розізлити, ти швидко підсідаєш на будь-що: опіум, людей, ідеї, — якщо це пом’якшує твій біль, хай навіть тимчасово. І тому тобою дуже легко маніпулювати. — Чаґхань помовчав якийсь час. — Вибач. Я тебе образив?
— Вейсжа не маніпулює мною, — наполягала Жинь. — Він… Ми боремося за хороше. Це варте того, щоб за нього воювати.
Він пильно глянув на неї.
— Ти справді віриш у Республіку?
— Я вірю, що Республіка — це краща альтернатива всьому, що ми маємо, — сказала вона. — Дадзі мусить померти. Вейсжа — наш найкращий шанс її вбити. І хай би що трапилося далі, воно не може бути гіршим за Імперію.
— Ти справді так думаєш?
Жинь уже не хотілося про це говорити. Не хотілося дозволяти розуму працювати в цьому напрямку. Бо ж катастрофа на озері Боян змусила її всерйоз обміркувати рішення не повертатися до Арлона й думку про те, чи є їй узагалі заради чого вертатися.
Тепер вона мала забагато сили, забагато люті. Їй потрібна була причина, заради якої горіти. Республіка Вейсжі була її якорем. Без нього вона загубиться, дрейфуватиме. І ця думка лякала її.
— Я мушу це зробити, — сказала вона. — Інакше в мене нічого не лишиться.
— Якщо ти так кажеш. — Чаґхань знову відвернувся до річки. Він немовби поступився в цій суперечці. Жинь не розуміла, розчарований він чи ні. — Можливо, ти маєш рацію. Але, зрештою, тобі доведеться запитати себе, заради чого ти воюєш. І ти муситимеш знайти причину жити, окрім як заради помсти. Алтаню це так і не вдалося.
— Ти впевнена, що вмієш їздити верхи? — Цара передала Жинь віжки.
— Ні, але Кітай уміє. — Жинь із тривогою глянула на чорного бойового коня. Їй ніколи не було спокійно біля коней — зблизька вони видавалися значно більшими й будь-якої секунди могли проломити череп копитом, — але Кітай у дитинстві часто їздив верхи по родинному маєтку, щоб тепер із легкістю вправлятися з цими тваринами.